Герой загинув у полоні, а рідні змогли поховати лише через 2,5 роки: захисник з Волині не встиг побачити свого третього сина

6 жовтня жителі Колківської, а потім Маневицької громад, у пошані зустріли «на щиті» полеглого нашого Героя – штаб-сержанта, старшого стрільця десантно-штурмового взводу Ярослава Гарбара. Історію Героя розповідає газета Нова доба.

У селі Будки Ярослав з ранніх років зростав із молодшим братом Ігорем під опікою матері, оскільки їхній батько залишив сім’ю.

– Син був дуже розважливим, ніколи від нього не чула поганих слів, – зі сльозами на очах каже згорьована матір Ніна Купріянівна. – Після закінчення школи Ярослав подався працювати у воєнізовану охорону Рівненської АЕС в м. Вараш, де прослужив років п’ять-шість. У 2014 році чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. У складі підрозділу волинської 51-ої механізованої бригади тоді опинився в Донецькій області, зокрема, був під Дебальцевим, де йому добряче дісталось і звідки ледь вийшов живим.

За рік повернувся додому, але не один, а з дружиною Анастасією, з якою познайомився у відділенні Укрпошти в м. Торецьк, де частенько військовослужбовці отримували чи відправляли посилки. Офіційно чоловік ніде не працював, однак постійно їздив на заробітки, щоб утримувати новостворену сім’ю, де невдовзі зростали двоє маленьких синочків.

Вдруге Ярославу Гарбару вручили повістку майже відразу після повномасштабного вторгнення рашистів в Україну і третього березня він знову одягнув однострій. Цього разу, після вишколу на Яворівському полігоні, потрапив до 95-ої житомирської окремої десантно-штурмової бригади. Невдовзі виконував бойові завдання на Харківщині поблизу с. Довгеньке.

– Чоловік мав повернутися з війни, оскільки я була вагітна третьою дитиною, і мала народжувати, – розповідає дружина загиблого військового пані Анастасія, уродженка сел. Новгородське Донецької області. – Востаннє з чоловіком спілкувалась 6 червня 2022 року. Саме проходив комісію, і повинен був їхати додому. Пам’ятаю, як він сказав: «Я вже попрощався із побратимами. Не хотів вам казати, що їхатиму. Думав – зроблю сюрприз». Але наступного дня він потрапив у полон.

Пізно ввечері 8 червня одна жіночка скинула фото пані Анастасії, написавши: «Можливо, це ваш чоловік. Він у полоні…». І наступного дня почалися його пошуки.

– Я зверталась до поліції, центру комплектування та й всюди, куди тільки можна було. По соціальних мережах розповсюджували його фотографії, аби хтось міг нам щось повідомити, – продовжує жінка. – А 18 червня на одному із російських сайтів з’явилась стаття під назвою «Ярослав Гарбар из 95-й бригады ВСУ признался в соучастии в сжигании российского разведчика в селе Долгенькое Харьковской области». У компетентних органах, зокрема й СБУ, нам сказали зайвих кроків не робити, аби ще більше не нашкодити Ярославу. Проте і позитивних результатів не було. За кілька місяців із Міністерства оборони надійшла відповідь, що чоловік загинув 14 липня 2022 року. А потім аж 22 грудня 2023 року тіло Ярослава передали в Україну. Ми подали запит на ексгумацію і зрештою було встановлено, що це був він.

За словами жінки, було кілька версій, як її чоловік потрапив у полон. Одна з них, від його побратимів, найбільш правдоподібна. Хлопці розповіли, що з Ярославом вони вже попрощались, але потім чомусь він повернувся і ще із одним товаришем поїхали на завдання на нове місце. А коли вони невдовзі знайшли їхній автомобіль, хлопців там не було, але залишилась їхня зброя та речі. Так вони і зрозуміли, що Ярослав і його напарник, який нині в руках рашистів, потрапили у полон.

Пані Анастасія проживає на Маневиччині вже близько десяти років. Їй ще важко повністю розмовляти українською, бо ж чи не всі її родичі говорять російською, але намагається. На солов’їну стала переходити після того, як рашисти почали нещадно обстрілювати її рідну донецьку землю.

– За розповідями чоловіка, військові дії під час АТО та повномасштабної війни значно відрізнялися, насамперед тим, що тоді ще не було дронів і обстріли велись не так прицільно, – каже вдова військового. – Мої рідні, які залишились на Донеччині, під час АТО рідко спускались в укриття, а вже під час війни майже не вилазили з нього. Це було страшно.

– Нині найстаршому нашому синові Артему 8 років і він перейшов у третій клас, Матвію – п’ять років, Тимофію, якого батько так і не побачив – лише два, – каже жінка. – Чоловік був дуже добрий, ніколи не сварився. Вмів заробляти і завжди думав про сім’ю. Мешкали із свекрухою, тож планували будуватися в Оконську.

Від рідного дому у с. Будки, куди зійшлося-з’їхалося чимало люду, серед яких родина, друзі, побратими, представники місцевої влади, траурна процесія пройшла до Свято-Георгіївському храму, а потім до кладовища, де українського Захисника поховали із усіма військовими почестями.

Щирі співчуття його мамі, дружині, синам, братові, який донедавна також захищав наш спокій у штурмовій бригаді «Лють», усій родині. Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю Воїна. Слава Україні! Героям слава!

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також:

• Не судилося потанцювати з донькою на випускному: спогади про Героя з Волині Миколу Маркуся
• Обіцяв рідним «Я піду на війну, а потім одружуся»: Герою з Волині назавжди 28 років
• Плакало небо і вмивались слізьми люди: вчитель з Волині вісім місяців безстрашно воював із ворогом і загинув під час обстрілу