Обіцяв рідним «Я піду на війну, а потім одружуся»: Герою з Волині назавжди 28 років

Дмитро не проходив строкову армійську службу за станом здоров’я. Вивчившись на слюсаря в одному із Луцьких профтехучилищ, працював в обласному центрі, господарював на землі, їздив на заробітки в Польщу. Чергову поїздку туди планував і перед повномасштабним вторгненням росії. Спогади про Героя пише газета Нова доба.

– Після смерті чоловіка 20-річний Діма став за господаря, – розповідає згорьована ненька. – Син змалечку до селянської праці був звичний. І город зорати, кобилку Зірку тримали для цього, і скосити, і корову подоїти. Оце як донька одружилась і переїхала до Вараша, то він на господарці був, як із Польщі приїжджав. Війна почалась, то і повістку не чекав: «Я йду захищати нашу землю». Але його тоді повернули, сказали: «Твоя черга прийде». То Діма не міг дома сидіти, говорив: «Он у брата двоюрідного двоє діток маленьких, а він воює, а я що буду сидіти?» Восьмого листопада у нього день народження, не став чекати вдома його, третього листопада, попри всі мої вмовляння, поїхав. Казав: «Я піду на війну, а потім одружуся».

Після двомісячного навчання був на Миколаївщині, згодом на Донеччині. Рідний голос мама чула не щодня – підводив зв’язок. Під час розмов син заспокоював, хоч і чула ненька артилерійські вибухи. А ще, у крайніх телефонних дзвінках, звертаючись до своєї рідненької, просив у неї пробачення.

– Він у мене раніше розбишакуватий був. Останнім часом у розмовах декілька разів звертався: «Мамо, прости мені, не ображайся. Я тебе дуже люблю». Тривожно було, та не питала чому Діма так говорить, – зі сльозами каже жінка. – Писав мені: «Я війни не боюся. Зроблю все, щоб ти гордилась мною…».

17 лютого востаннє розмовляла Раїса Іванівна із своєю кровинкою. Нічого й не відписував. Тривожилася, не знала до кого й дзвонити, син казав: «Навіщо тобі ті номери телефонів, все буде добре». Зранку у середу, 22 лютого, приїхала із нічної зміни луцького заводу, прилягла.

– Раптом почула крик сусідки, побачила, що до кімнати зайшов військовий, – згадує мати. – Він, звертаючись до мене щось читає, я чую слово «поранення», думаю із полегшенням: «значить живий». А вже далі усвідомила, що продовження «несумісні із життям». Питаю: «Помер?» і далі вже нічого не пам’ятаю…

Раїсі Іванівні так важко пригадувати ці моменти і розповідати про сина у минулому часі. Її гордість, її надія та підтримка… Працьовитий, сумлінний, відповідальний, хазяйновитий. «Знаєте, Діма виріс із Зіркою, конячці трішки менше, ніж йому було. Вона чомусь пару тижнів нічого не їла, і її не стало теж 20 лютого, – знову вертається у минуле жінка. – Діма все просив: «Не збувайте Зірку, хай доживає, вона наробилася…».

Дмитро був компанійським, любив пожартувати, мав багато друзів. Усі вони прийшли попрощатися із Героєм, звідусіль з’їхались рідні, останню шану захиснику віддали односельці, знайомі та незнайомі люди. Із присмаком гірких сліз був запашний весільний коровай, який ділили на кладовищі.

– Не віриться, досі не віриться, що немає мого Дмитрика, – плаче ненька. – І хоч востаннє обцілувала його обличчя, та серце не хоче це прийняти. Багато наших хлопців гине, віддаючи свої життя за нас.

Пам’ятаймо кожного, хто поклав найдорожче – власне життя, – на вівтар нашої свободи. Найщиріші співчуття рідним Воїна, вічна слава та пам’ять Герою!

Олена БИЧКОВА

Читайте також: 

• Обіцяв повернутися живим: війна забрала життя люблячого сина, брата, чоловіка та батька двох донечок Героя Андрія Хомича
• «Був пораненим, але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном
• Обрав ім’я для донечки, але загинув за пів року до її народження: історія загиблого воїна з Волині