Втекли з окупації з двома дітьми і почали все з нуля: як родина із Запорізької області відбудувала стару хату на Волині

Про це розповідає Суспільне.

Родина жила у Мелітопольському районі Запорізької області, на березі Азовського моря у селі Степанівка Перша. Чоловік займався пасікою, мав до 20 вуликів, обробляв паї. Разом з дружиною працювали на базах відпочинку під час сезону та в рибному цеху, де виготовляли смажений бичок в томатному соусі, розповідає подружжя.

У населеному пункті була школа, садочок. На час повномасштабного вторгнення донька подружжя навчалася у шостому класі, а син у восьмому. Жити в окупації родина не змогла.

«Ми не змогли там жити. При тому режимі — це дуже важко, це Радянський Союз вернувся 30-х років. Це таке, що земля наша, а країна не наша. Потім подивилися — всі лізуть: чеченці, росіяни, донецькі, всі по хатам сиділи, окружили вулиці. Виїжджати боялися. За дітей дуже хвилювалися, що їх відберуть і нас в комендатуру», — розповідає Світлана Желізних.

Виїхати родина з окупації вирішила під час псевдореферендуму, який відбувався з 23 по 27 вересня 2022 року. Тоді, каже Світлана Желізних, всі російські військові були п'яні, бо святкували. 30 вересня родина була вже у Запоріжжі. З дому забрати з собою нічого не вдалось, лише речі першої необхідності та трохи грошей. Далі вирушили на західну частину України.

«По дорозі бачили все. І міни бачили, їхали і боялися звернути, тому що міни скрізь лежали. Потім бачили, машини обгорілі, будинки, це страшно. Виїжджали, боялися, бо кожен ліз в машину і питав: «А чого ви від щастя свого тікаєте?» — каже Світлана Желізних.

Виїжджати за кордон родина не планувала, хоча можливості були й до Польщі, й до Німеччини. Все ж вирішили зупинитися на Волині. У селі Топільне почали власними силами переоблаштовувати стару хату.

«Стіни повністю обдирали, вони були «камишові». Повністю обдирали. Була стеля «дранка». Поштукатурили. Підлоги не було. Отак заходиш, падаєш. Ми з ним перетягали тачками все це. Вікна поміняли, вони були дерев'яні, розсихались. Все своїми силами», — каже Петро Желізних.

 

До них в цій хаті 20 років ніхто не жив, вона стояла пусткою. З хліва — облаштували кухню, зробили спальню, облаштували дитячу кімнату для доньки.

«Коли ми приїхали, я в шоці була від того, що люди виносять сумки, як мене бачили, що я йду з маршрутки додому з ринку. Сльози текли. Там було і сало, і гриби, і як якісь там смаколики, і варення якесь. Ми в шоці були. Велике дякую людям волинським, тому що доброта була, від душі йшла», — пригадує перші роки життя на Волині Світлана Желізних.

Жінка каже, що розмовляє суржиком, але всіляко намагається освоїти українську мову. Її виправляє чоловік та діти.

«Я не ображаюсь на те, що виправляють. Я вважаю, що я доказала, що я українка. Я люблю свою країну. Ми приїхали сюди. І нас тут зустріли. Ми вижили і у нас, гляньте, як гарно», — говорить господиня.

Нині Світлані Желізних 54 роки, її чоловіку — 53. Тепер вони господарюють у Топільному: садять картоплю, цибулю, іншу городину, вирощують малину. Жінка змінила третю роботу, нині працює в центрі культурних послуг. Каже, що зарплата мінімальна, проте робота офіційна. Чоловік вже на пенсії та ще має підробіток — працює водієм.

«Ми колись їхали з Світланою і розмовляли. Я говорю: «У мене таке відчуття, що я тут прожив років 15». Вона говорить: «У мене теж», — каже Петро Желізних про нове життя в Топільному.

Родина Желізних продовжує облаштовувати свою хату у Топільному, дороблюють ремонт, а разом із новою оселею будують своє нове життя.

Матеріал підготувала кореспондентка Анна Глущук.

Читайте також: 

• Житло за лічені дні: як в Україні будують модульні будинки для переселенців. Відео
• Понад чотири роки були в окупації: на Волині жителям Херсонщини оформили закордонні паспорти
• У прихистку для ВПО на Волині виявили порушення - мешканці скаржаться на холод і плісняву