«Був пораненим, але покинув лікарню, аби врятувати хлопців, а йому не було кому допомогти». Спогади про загиблого гірника з Волині, який став воїном

До того трагічного дня він встиг врятувати життя понад двом сотням військових — виводив поранених з-під обстрілів, допомагав у найнебезпечніших ситуаціях, ніколи не залишав своїх. Та коли біда прийшла за ним, поруч не було нікого, хто б міг допомогти. Під час виконання бойового завдання бронеавтомобіль, у якому перебував Олександр з побратимами, наїхав на міну. Від отриманих важких поранень загинув — врятувати його не вдалося через відсутність своєчасної медичної допомоги. Тіла загиблих вдалося евакуювати лише за кілька днів.

                       Мріяв стати поліцейським, а став шахтарем

«Я довгий час не міг собі пробачити, що не врятував Сашка, — говорить Юрій Велінець, молодший брат загиблого, котрий на той час служив військовим психологом у 150-й окремій механізованій бригаді. — Мене розривало зсередини від безсилля. Та з часом прийшло розуміння: у тій ситуації я справді нічого не міг зробити. Але маю інше завдання — зберегти памʼять про брата й інших полеглих воїнів. Їхні імена не повинні загубитися серед тисяч. А ще гріє душу думка, що колись зустрінемось. Ця надія тримає мене й допомагає жити далі, попри біль».

Олександр Велінець народився 25 червня 1993 року. Він зростав у великій родині — крім нього, батьки виховували ще чотирьох дітей: трьох молодших сестер і брата Юрія. З останнім Олександра пов’язував особливий зв’язок — майже нерозлучні, різниця між ними була всього рік. Разом ходили до Грядівської ЗОШ І-ІІІ ступенів школи: Юрій, у якого уроки закінчувалися раніше, залишався біля школи, чекав, коли брат вийде з класу, і тоді вже разом  дружно, поволі йшли додому.

Особливо яскраво в пам’яті Юрія залишився момент, коли стояв під шкільним вікном і спостерігав за уроком географії, на якому знаходився Сашко. Велике вікно, карта на стіні, учитель щось показує, а Сашко сидить біля вікна, зосереджено слухає або тихенько щось пише в зошиті. Юрій міг стояти так весь урок. І тоді світ здавався таким простим і зрозумілим: от Сашко, ось школа, ось дорога додому — разом, пліч-о-пліч завжди.

«У нас були не просто братерські стосунки, а теплі, щирі та по-особливому дружні, — ділиться спогадами Юрій. — Ми розуміли одне одного з пів-слова. Завжди були поруч — у дитячих витівках, у перших серйозних розмовах, у мріях і планах на життя».

Після закінчення школи Олександр мріяв одягнути форму поліцейського. Йому кортіло стояти на сторожі справедливості, захищати людей і бути опорою для тих, хто потребує. Він наполегливо готувався, добре склав ЗНО, сподівався і вірив. Але доля приготувала інший сценарій. Під час проходження медичної комісії у нього виявили викривлену носову перегородку — дрібна, здавалося б, фізична вада перекреслила великі плани.

Його визнали непридатним до військової служби. Для юного хлопця це був болючий удар, але він не дозволив собі зламатися, прийнявши реальність з притаманною йому внутрішньою гідністю. Як і батько, пішов працювати на шахту №9. 

        «Після пережитого у зоні АТО брат довго повертався до звичного життя»

Та коли у 2014 році розпочалася війна, Олександр не залишився осторонь. Хоч колись медкомісія й відкинула його, тепер країна потребувала всіх. Його мобілізували. І незабаром він був на передовій — під Волновахою, у Старогнатівці, у складі 72-ї окремої механізованої бригади. На перших порах про це знав лише Юрій, батькам не наважувався розповісти, аби не хвилювати. Для них він проходив навчання на полігоні. Уже через певний час Олександр сам зізнався батькам щодо своєї участі в антитерористичній операції. 

Його призначили на посаду тактичного медика. Спочатку здавалося, зможе — що вистачить сили, витримки, духу. Але війна — це не тільки крики поранених і гуркіт гармат, а ще й тиша ночей, у якій звучать голоси тих, кого вже немає. Якось він подзвонив братові й ледь стриманим голосом зізнався: «Я не витримую. Збирати рештки побратимів — це не те, що можна просто зробити і забути. Це пронизує наскрізь. Після цього не можеш жити й спати нормально … просто не можеш».

Тоді він почав просити переведення. У серці його завжди жила любов до техніки — ще з дитинства міг годинами розбирати й збирати механізми, бувши весь у мазуті, розбиратися, як працює двигун. І доля виявилась прихильною до нього —   він став навідником-оператором БТРа. Цю бойову машину бійці між собою називали «Відьма» — мовчазна, грізна, вірна. Як і сам Сашко. Він ніби злився з нею — розумів кожен звук, кожну вібрацію. Тут, за кермом бронемашини, був собою — спокійним, зібраним, сильним. 

Олександр ділився з Юрієм історіями про найтяжчі сторінки війни — не ті, що в офіційних зведеннях, а ті, що залишаються в серці назавжди. Зокрема, як під Старогнатівкою один із ворожих снарядів розірвався зовсім поруч, і він опинився на межі життя і смерті — кілька діб без свідомості, у військовому шпиталі. Далі – знову в бій. І так три роки. Звільнитися вдалося у 2017 році. Але справжні випробування для нього почалися вже вдома.

Майже щоночі прокидався в холодному поті, з криком, наче знову у вогняному кільці. Шукав автомат, біг до дверей — переконаний, що треба йти в бій, що побратими чекають. Єдиною, хто міг повернути його до реальності, була мама. Тільки на її голос реагував, зупинявся, стишувався, ніби повертався з того страшного, невидимого фронту, що лишився в голові. А одного разу, вийшовши з роботи, Олександр… загубився. У рідному місті, серед знайомих вулиць, не зміг зорієнтуватися. Подзвонив Юрію, який на той час навчався у Луцьку, і тихо сказав: «Приїдь забери мене. Я не знаю, де я. Мені здається, я у Волновасі…»

На щастя, його випадково побачила знайома, яка працювала в аптеці. Вона допомогла прийти до тями, заспокоїтись і дістатися додому. З часом Олександр поступово почав повертатися до життя. Минуле не зникло, але перестало переслідувати. Він навчився знову бачити світ не крізь туман війни, а таким, яким він є — мирним, живим, справжнім.

      Навіть поранення не зупиняли Олександра, коли потрібно було рятувати хлопців

«Пригадую, десь в середині лютого 2022-го у небі пролунав грім, ми тоді були на вулиці з батьками, і злякано переглянулися, — продовжує розповідати Юрій. —  Грім серед зими — завжди щось недобре. Бабуся колись казала: або до війни, або до голоду. Тоді, серед тривожної тиші та напружених новин з кордонів, її слова стали пророчими. І коли перші ракети впали на українську землю — у мене з’явилось відчуття шоку і водночас глибокого, твердого розуміння: ми маємо захищати своє».

— Знову? — промовив Сашко, закидаючи рюкзак на спину, ніби був готовий до розвитку цих подій. 

Ще за день до 24 лютого його викликали до військкомату — наказали прийти з речами. Він зібрався швидко й мовчки. Юрій теж хотів піти з ним — плече до плеча, як колись у дитинстві, як завжди. Але Сашко подивився на нього й сказав: «Ти маєш бути моїм тилом. Бережи родину. Пообіцяй, що підеш тільки тоді, коли прийде бойова повістка».

І він пообіцяв. У розпал бойових дій Юрій став волонтером і справжнім тилом для брата, усю свою зарплату віддавав на допомогу армії, щоб хоч якось підтримати Олександра з побратимами — бронежилети, приціли, аптечки, усе, що тільки було потрібне.

У складі 14-ї окремої механізованої бригади Олександр спочатку боронив Київщину. Потім їх відправили на Херсонщину. Олександр телефонував звідти й вперше зізнався: ворог б’є авіацією, й що він ледь не загинув. Далі був Ізюмський напрямок — саме у розпал контрнаступу на Харківщині. Визволення Ізюма, Лимана — і дзвінок із фронту, в якому Сашко, радісно ділився, як вони «насипали» окупантам так, що ті кидали техніку й втікали. Взимку їх перекинули на Бахмутський напрямок.

Зі слів Олександра, вони ще не встигли дістатися до позицій, як ледь не опинилися в оточенні — підрозділ, що мав тримати передову, втік. Один із снарядів влучив у машину Олександра. Все згоріло — речі, документи. Воїн отримав контузію, але з боєм усі вибралися з оточення. 

«Після цього зв’язок із ним обірвався. Телефон мовчав. Я почав обдзвонювати всі можливі шпиталі, запитував, шукав, не знаходив собі місця. І тільки коли знайома волонтерка зателефонувала й сказала: «Саша живий. У Бахмутській лікарні. З ним усе добре», — зміг знову спокійно видихнути.

Олександр був із тих, хто ніколи не відмовлявся їхати на позиції, навіть тоді, коли це було небезпечно. 

«Пригадую, як подзвонив знайомий волонтер, і розповів, що Олександр не долікувавшись після поранення, в результаті якого отримав кілька уламків в ногу, прийняв рішення покинути лікарню, аби рятувати хлопців. Спочатку була думка, що він робить це під дією контузії, але потім зрозумів, чинить так свідомо. Я намагався його переконати долікуватись, але він сказав, що я маю довіряти йому, і на правах молодшого брата, слухатись. Згодом він пересів на евакуаційну машину, і їх перекинули на Куп’янський напрямок, де перебував до загибелі.

Траплялися моменти, коли хтось відмовлявся їхати через небезпеку, а Сашко їхав. Під час відпустки зізнався, що дуже шкодує, що не міг врятувати односельця. Хоча насправді, він тоді нічого не міг вдіяти. Після чого ходив на кладовище просив пробачення. Автівки були волонтерські, і я докладав чималих зусиль, аби забезпечити його усім необхідним. Загалом через обстріли він втратив кілька машин»

Попри обіцянку братові не йти на війну, Юрія не полишала думка: чому він не на фронті? Коли інші ризикують життям заради країни, як він пояснить це своїм нащадкам? Що скаже, коли вони спитають: «А ти де був, коли на Батьківщину ступив ворог?» Йому хотілося все змінити. І одного дня він просто не витримав — пішов до військкомату, пройшов медкомісію. За деякий час йому вручили бойову повістку.

«Було страшно. Я — історик. Усе моє життя було присвячене дослідженням подій минулого, аналізу доль інших. А тепер сам мав стати частиною історії. Після Нововолинського історичного музею, у якому працював, потрапив до складу 150-ї окремої механізованої бригади. На навчаннях мені запропонували стати оператором безпілотників. Але згодом перевели на МПЗ — місце прийому мобілізованих.

Там помітили, як я спілкуюсь із людьми, взяли до уваги мій фах, запропонували стати військовим психологом. Так, несподівано для себе я зробив кар’єру у війську. Звик, прийняв — вимкнув у собі історика і став тим, ким мав бути у цей час. Брат сприйняв мої зміни спокійно. Він ніколи не драматизував, але ми обидва знали — війна міняє людей. У нас була спільна мрія: після перемоги зустрітись у домовленому місці, купити квіти й подарунки, і разом повернутися додому. Та цього не сталося.

Він приїздив додому, коли я був на службі. Ми не побачились. Тоді він був удома востаннє. Я пропонував йому перевестись до мене, до своєї частини, — там було спокійніше. Але Сашко відмовився. Його хлопці за ці три роки стали йому сім’єю. Він не міг покинути їх, бо відповідав за них не тільки як боєць — як брат, як опора, як серце їхнього маленького підрозділу. Я ж тим часом обійняв капітанську посаду у відділенні психологічної служби штабу. І щоразу, вдягаючи однострій, відчував: не зрадив ні совісті, ні пам’яті, ні брату».

                                Загинув, намагаючись врятувати побратимів

Упродовж війни траплялося, Олександр зникав зі зв’язку, але перед тим  здебільшого попереджав, що його якийсь час не буде, бо їде на позиції. Бували й інші моменти: телефонував несподівано Юрію й просив передати батькам, що дуже їх любить. Брат намагався його заспокоїти, віджартовувався — мовляв, не говори так, усе буде добре. І кожного разу так і було. Окрім цього випадку. 

«Напередодні загибелі Сашка душу стискала тривога, тиха, липка й невідступна. Своїми переживаннями поділився з побратимом, який намагався заспокоїти мене. Тривожності додавала відсутність зв'язку з братом. Я написав йому повідомлення, але відповіді не отримав. Здавалося б, звична ситуація, але щось у мені кричало. Тоді звернувся до його побратима — того, з ким мав контакт, коли брат зникав зі зв’язку. Він завжди відповідав, що все гаразд, Сашко від’їхав і скоро буде. Але цього разу повідомлення прочитав, та мовчав. І тоді тривога стала ще сильнішою. 20 жовтня подзвонила знайома дівчина Сашка, й попросивши присісти, промовила: «Саші більше немає…»

Я не одразу повірив. Не міг повірити. Намагався набрати іншого побратима. І коли той підтвердив — усе всередині обірвалося. Додав, що саме він забирав тіло. З’ясувалося: брат разом із земляками поїхав евакуювати поранених. Їхня машина наїхала на міну. Через сильне поранення Олександр втратив багато крові. Він намагався сам собі допомогти, як навчили, але... Медиків поруч не було, зв’язку теж. Його тіло, як і тіла побратимів, змогли евакуювати лише за кілька днів. Він рятував інших. Завжди рятував. І цього разу поїхав рятувати. Але самому вже не було кому допомогти».

Юрій зізнається, найважчим у цій трагедії було повідомити про все батькам. Як зібрати у слова те, що розриває душу? Як сказати матері, що більше ніколи не почує голос свого сина? Юрій розумів, що її серце може не витримати. Вона працює в магазині, і він зателефонував її подрузі — людині, якій довіряв. Попросив бути поруч у цю мить, коли світ мами розіб’ється на тисячі уламків. А потім — довгі, виснажливі хвилини мовчання, сліз, зламів… Він намагався триматися заради них усіх, шукав у собі сили не просто вижити після втрати, а жити далі.

Після похорону серце рвалося до бою. Хотілося взяти зброю, поїхати на передову, і там, серед окопів і вибухів, знайти відповідь на біль. Але розмова з побратимом, який теж втратив рідну людину, змінила його рішення. А ще пригадав, чого хотів брат: аби він був тилом, берегом, до якого можна повернутися, аби дбав про батьків, сестер, про пам’ять, про рід. І він залишився. Став тим тиловиком, яким хотів бачити його Сашко.

 «Мене заспокоює думка, що я служив. Що зробив свій внесок. Я вірю. Я справді вірю, що колись, у той невідомий нам день, за межами цього життя, ми з братом знову зустрінемось. Молюся про це, щиро і щоденно. Тепер моєю місією стало збереження пам’яті. Я хочу розповідати про таких, як Сашко — про звичайних людей, простих хлопців із сіл, шахтарів, фермерів, учителів, батьків… Вони не були професійними солдатами, але стали воїнами, коли прийшла війна.

Вони жили, мріяли, кохали, будували плани. І віддали найдорожче — життя — заради нашого майбутнього. Я не хочу, щоб їх забули. Щоб із ними повелися, як із ветеранами Другої світової — тими, хто втратив ноги, руки й очі, — звозили на острови, ховали по монастирях, ізолювали від життя. Я не дозволю повторити цього. Їхні імена мають бути в серцях і в пам’яті. Бо саме на їхніх плечах стоїть Україна».

Однієї ночі, це було за місяць після загибелі Олександра, Юрію наснився сон, у якому до нього прийшов брат. Вони довго розмовляли, Сашко цікавився його справами, як робив це за життя. Потім, усміхнувшись, промовив: «Дякую тобі», і додав: «Ти великий молодець, брате». 

«І щось у мені розсипалося. Прокинувся ще до світанку — сам у темній кімнаті, зі сльозами, які текли по щоках. Але ті сльози були вже іншими. Вперше за довгий час плакав не від безвиході чи болю, а з полегшенням. Цей сон став для мене своєрідним благословенням. Можливо, він справді приходив — аби сказати, що не дарма я продовжую жити, пам’ятати, тримати слово. А може, це просто серце саме дало мені відповідь, на яку так довго чекав».

Поховали Героя у рідному селі Гряди. У нього залишились батьки, сестри і брат. За особисту мужність та героїзм Олександра Велінця нагороджено орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно). Йому навіки 31.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Волинянин зі «Сталевої Сотки»: від колекціонера старовини - до штату-сержанта ЗСУ
• Обрав ім’я для донечки, але загинув за пів року до її народження: історія загиблого воїна з Волині
• «Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча