«Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча

Старший стрілець 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу стрілецької роти військової частини 1141 Західного оперативного територіального об’єднання Національної гвардії України 22-річний сержант Станіслав Вакуліч загинув 25 січня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі селища Новотроїцьке Донецької області.

Станіслав народився у селі Велимче, що на Ратнівщині. Коли йшов у п’ятий клас, через сімейні обставини разом із мамою переїхав до Ковеля. Саме там, у ліцеї № 13 розпочалося його шкільне життя. Хлопець швидко знайшов спільну мову з однокласниками - відкритий, доброзичливий, легко входив у будь-який колектив. Особливим захопленням став футбол. Він із задоволенням тренувався, їздив на змагання, мріяв про спортивні досягнення. Та згодом усе змінилось – травма коліна змусила тимчасово залишити спорт. Коли почав одужувати й знову готувався повернутись у гру, прийшла ще одна болюча звістка – помер тренер команди, і вона розпалась. 

Після дев’ятого класу Станіслав спочатку мав намір залишитися в ліцеї й продовжити навчання до 11 класу. Та все змінилося буквально за тиждень. Він поїхав до бабусі в село, де зустрів своїх друзів, які якраз вступали до Львівського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту. Розмова з ними надихнула сина - він повернувся з новим рішенням: теж подати документи до училища. Залишався тиждень до завершення терміну подачі.

«Я тоді була здивована – усе сталося так несподівано й швидко. Ще більше вразило інше: за один день Станіслав пройшов медогляд, тоді як інші витрачали на це тиждень. Коли запитала, як йому вдалося: з усмішкою зізнався: «Я просто заходив без черги у кабінети й казав, що моя мама працює у цій лікарні». І йому вірили. Так, завдяки своєму рішучому характеру, впевненості й трохи хитрості, він самостійно зробив перший крок у доросле життя – рішуче й по-своєму». 

Після закінчення училища вирішив не зволікати з вибором майбутнього шляху – ухвалив рішення служити Батьківщині. Усвідомлюючи відповідальність та важливість цього кроку, у 18 років підписав контракт із Національною гвардією України. 

Станіслав не одразу опинився на передовій. Службу в лавах Нацгвардії з початком повномасштабного вторгнення ніс на теренах Волинської області, виконуючи завдання з охорони громадського порядку. Та коли почав формуватися резервний підрозділ, увійшов до його складу. Серед побратимів та командування хлопець користувався заслуженим авторитетом. Його поважали за рішучість, витримку і людяність. Станіслав вмів холоднокровно й швидко знаходити вихід з найскладніших ситуацій, завжди залишався зібраним і відважним. Йому довіряли. До нього прислухались. Він був не просто воїном – був справжнім лідером, на якого можна покластися. 

«У листопаді 2024 року їх відправили на Запорізький напрямок, відтоді почалися найтривожніше чекання у моєму житті. Пригадую, два тижні – ні дзвінка, ні повідомлення. Я не спала ночами, кожна хвилина здавалася вічністю. Серце стискалося від хвилювання, на голові з'явилася сивина – слід безмежної тривоги. І ось одного ранку задзвонив невідомий номер. Я завмерла. Душа похолола. Та щойно підняла слухавку, почула рідний голос: «Мамусю, я живий, все добре». Я заплакала. Вперше за ці два тижні – не від страху, а від радості, що з ним усе добре. Мені захотілося жити».

Потім були інші виходи на позицію, і безсонні ночі. Згодом підрозділ Станіслава перекинули на Покровський напрямок, де була досить напружена ситуація. 

«Пригадую, це було 22 січня. Син зателефонував і сказав, що перешле гроші, аби ми відклали їх для важливої події. Станіслав мав особливий намір: після повернення на ротацію збирався зробити коханій пропозицію. Мріяв поїхати з нею в Карпати, і саме на День закоханих освідчитись – зробити той момент незабутнім». 

З Софією хлопець познайомився під час несення служби. Вона родом з Поворська, навчається на еколога у Києві. З перших зустрічей стало зрозуміло, це не просто симпатія, це значно більше. Вони покохали одне одного по-справжньому. За півтора року стосунків Станіслав прийняв рішення зробити Софії пропозицію. Він мрія про майбутнє з нею, про спільне життя, родину, щастя. Не судилося.

Перед самим виходом Станіслав ще встиг поговорити з мамою. Ті кілька хвилин стали неоціненними для неї, а вже 25 січня його не стало. Наступного дня, це була неділя, Леся пішла до церкви поставити свічку за його здоров'я, помолитись, аби Бог оберігав. Вона ще тоді не знала, що її єдиної дитини вже немає в живих. І коли запалював свічку, та кілька разів поспіль падала на підлогу. Лише за третім разом вдалося її поставити. У ту мить в серці з’явилася тривога – важка, така, що не дає дихати. Не могла зрозуміти, звідки вона і чому настільки сильна. І щось у глибоко всередині підказувало: щось сталося…

«Повернувшись додому, почула дзвінок. Телефонували з військової частини. Сказали те, чого ніяка мати не повинна чути: моєї дитини більше немає. Далі було все, як у страшному сні, ніби в тумані, поза реальністю. Нічого не пам’ятаю – лише біль. Безкрайній. Нестерпний». 

За три дні тіло Станіслава повернули додому. Те, що здавалося жахом, стало реальністю – безжальною, холодною, невідворотною. Зі слів побратимів, того дня їхні позиції були на небезпечній, майже впритул до ворога відстані. Почався бій. Обставини були напруженими, боєприпаси стрімко закінчувались. У найвідповідальніший момент Станіслав, не вагаючись, кинувся, щоб принести їх – розумів, від цього залежало життя побратимів. Саме в ту мить ворожа куля наздогнала його, пройшовши повз бронежилет, смертельно вразивши.

За два дні мала відбутися ротація. Уже приїхала група заміни, хлопці чекали на вихід побратимів з позицій. Здавалося, ще трохи – і вони нарешті зможуть видихнути, перепочити, обійняти рідних. Але війна не знає жалю. Саме тоді відбувся фатальний бій. З усієї групи, що тримала позиції, вижити пощастило лише одному бійцеві, хоча отримав надважкі поранення. Двоє воїнів загинули під завалами, інших було вбито.  

У Станіслава була можливість не йти того дня на позиції. Його черга мала бути наступною. Але він вирішив інакше. Сказав, що краще вийде зараз, аби потім, перед ротацією мати трохи більше часу на відпочинок. Ніхто тоді не знав, що цей день стане останнім. 

«Станіслав наснився коханій Софії. Уві сні був спокійний. Запевняв, що живий, що завжди поруч, що оберігає. Говорив ніжно, з любов'ю, заспокоював і просив не тужити, не плакати за ним. Коли Софійка розповіла мені цей сон, я порадила виконати його прохання, пояснивши, що він хоче, аби вона жила, усміхалась і пам’ятала його з любов’ю, а не з болем. Це був не просто сон – це була звістка. Його спосіб сказати: «Я поруч. І мені важливо, щоб ви жили далі». 

Після його смерті Леся не втратили зв’язку з дівчиною. Вони продовжують спілкування, навіть більше, вона приїздить у гості. Для неї Софійка – не просто дівчина її єдиного сина. Вона – та, кого він покохав усім серцем, та, яка надихала, підтримувала. «Я завжди триматиму з нею стосунки, настільки, наскільки вона цього захоче», - говорить Леся. 

Поховали Героя на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища. У нього залишилась мама, вітчим і кохана Софійка. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Я йду зі своїми хлопцями, мамо». Спогади про 22-річного прикордонника з Волині Артема Шевчука
• Снайпер з Волині: «Подарунком на день народження має стати протез, потім відкрию веломайстерню»
• «Загинув під час нашої телефонної розмови, а на річницю одруження ми прощалися навіки»: спогади дружини про Героя з Волині Мирослава Поліщука