«Я йду зі своїми хлопцями, мамо». Спогади про 22-річного прикордонника з Волині Артема Шевчука

«У сина був вибір – залишитися нести службу на Волині, адже йому лише 21 виповнилось, а до зони бойових дій у такому віці скеровують лише за згодою. Або вирушити на фронт. Він свідомо обрав другий варіант, попри мої прохання залишитися. «Там мої хлопці, я їду з ними», - пояснив своє рішення, - ділиться спогадами полеглого воїна мама Оксана». 

Артем Шевчук народився і виріс у селі Вощатин Володимирської громади. Їх у батьків було двоє – він та старший брат Артур. Артем навчався у Ласківській гімназії, по закінченні якої вступив до Володимирського агротехнічного коледжу. Та з часом зрозумів, що обрана спеціальність – не його покликання. Прийнявши зважене рішення, залишив навчання і подав документи до Нововолинського центру професійно-технічної освіти, аби здобути спеціальність, яка була ближчою до душі. 

Війна застала Артема за кордоном, куди поїхав на заробітки. Міг би залишатись далі працювати - і вік, і обставини дозволяли не повертатися, не йти до війська. Але він вирішив інакше. Без зайвих слів, не попередивши рідних, у квітні 2023 року підписав контракт із прикордонними військами. Його вибір був тихим, та водночас рішучим – таким, як і він сам.

Вже згодом батьки дізналися, що на рішення Артема підписати контракт вплинув товариш, який служив у Державній прикордонній службі. Саме він став тією людиною, котра підштовхнула хлопця до важливого кроку. Після проходження навчального центру Артем за розподілом потрапив до відділу прикордонної служби «Висоцьк». 

До 2024 року Артем проходив службу на українсько-білоруському кордоні. Та коли ситуація на фронті загострилася, їхній підрозділ перекинули на підсилення. Йому пропонували лишитись, не йти на передову, але він категорично відмовився. «Я йду зі своїми хлопцями», - сказав твердо. 

 Їх відправили під Авдіївку, де саме точилися запеклі бої за місто. Артем намагався щодня давати про себе знати рідним, завжди попереджав, коли вирушав на завдання, де не було зв’язку.

«Одного разу минуло п’ять діб без жодної звістки. Я не знаходила собі місця від хвилювання. А коли нарешті вийшов з позицій, надіслав лише одне коротке повідомлення – «Я живий». Не зізнався одразу, що була зламана нога та мав кілька контузій, він майже не зважав на поранення. Провів два тижні у шпиталі й повернувся на фронт. Згодом їх вивели з Авдіївки, від якої росіяни залишили руїни, і відправили на ротацію. Проте повністю її не завершив – бо вирушив на навчання. Після навчального збору підрозділ відправили на харківський напрямок, де ситуація залишалась  напруженою, і з якого Артем повернувся «на щиті». 

Наближались новорічні свята. Усі навколо готувалися до них, а в Оксани на душі було неспокійно. Того дня Артем не виходив на зв’язок. Вона надіслала йому повідомлення, але воно так і не було доставлене. «Може зв’язку немає… А може телефон розрядився», - намагалася себе заспокоїти. Та з наближенням вечора тривога лише зростала – син досі не давав про себе знати. Наступного ранку Оксана знову надіслала повідомлення. Але телефон уперто мовчав.

Тривога поступово почала переростати у паніку. Жінка не знаходила собі місця від хвилювання, кожна хвилина здавалася вічністю. У голові крутилися неспокійні думки, але вона трималася за надію, що з сином все добре, і він ось-ось зателефонує, або надішле «+». Аж поки не подзвонив чоловік, котрий повідомив страшну звістку: «Артема більше немає».

Про загибель сина Олександр, батько воїна, дізнався від його побратима. Той розповів, що життя Артема обірвав ворожий безпілотник. Одна мить, і пролунав вибух. Артем та ще один прикордонник загинули на місці, двоє отримали поранення. 

Лише під покровом ночі його тіло зміг витягнути побратим Сергій, з яким вони разом проходили навчання, служили у Висоцьку, ділили окопи й бойові будні. Сергій не зміг залишити друга – сам вивіз його, сам доправив на Волинь. Не хотів, аби тіло Артема везли, як часто буває, один на одному. Це було питанням честі, братерства і пам’яті. 

Артем ніколи ні на що не скаржився. Коли Оксана питала, чи щось потрібно, відповідав спокійно: «У нас все є». Не хотів турбувати, беріг її серце. Якось поділився теплим спогадом про місцевого жителя, який виявився земляком. Чоловік старшого віку, давно мешкав на Харківщині. Артем із побратимами тимчасово проживав у його хаті, і той чоловік щиро дбав про них. Навіть козу зарізав, аби пригостити хлопців домашнім – по-людськи, від душі. 

«Хрещена, гляньте, яку ми каву варимо смачну. І їсти маємо стільки і такого, чого у вас немає», - говорив тітці Ларисі Артем у камеру, а позаду виднілась випалена земля. «Тож у нас усе добре», - повторював він, усміхаючись.

«Я ще не знала, що Артем загинув. У ніч із 28 на 29 грудня мені наснився сон… Він лежав на карематі, спокійний, ніби відпочивав. Я принесла йому на таці цукерки, шоколадні та льодяники. Артем узяв одного льодяника. Я кажу йому: «Бери ще, сину, ось шоколадні». А він усміхнувся і тихо відповів: «Мені вистачить».

Напередодні сорокового дня після похорону, у лютому, Артем наснився рідній тітці і хрещеній Ларисі. Уві сні вона саме їхала з гостей — поверталася від Оксани з села. І тут назустріч — Артем. Вона зупинила машину й запитала: «Куди ти йдеш, Артемчику?» — «Нас тільки сьогодні відпустили», — спокійно відповів він. У грудні в нього мала бути ротація, і всі чекали, що він приїде.  «Синочку, давай підвезу тебе, тільки зараз розверну машину», — сказала Лариса. Але щойно обернулася, щоб повернутись до нього, — його вже не було. 

«А якось наснився мені усміхнений, наче хотів щось сказати, — говорить жінка. — Це було напередодні приїзду побратимів. Того дня я приїхала на його могилу і побачила прикордонників. Хлопців відпустили у короткострокову відпустку, і перш ніж роз’їхатися по домівках, приїхали до Артема. Стояли мовчки, втомлені, виснажені війною, з очима, у яких назавжди залишився біль втрати. Наймолодший серед них, той, хто міг ще жити, любити, радіти життю — лежав у холодній землі. Хотілося поговорити з ними, розпитати про племінника. Але змогла лише обійняти кожного і щиро подякувати за пам’ять, за те, що оберігають нас». 

Дев’ятого грудня Артему виповнилось 22. Він зустрів цей день зі звичним теплом у серці й світлом в очах, навіть попри війну. Незабаром мала відбутися ротація. А трохи більше ніж за два тижні його не стало. Ніхто не вірив, що це можливо. Здавалося, такі, як він живуть вічно — добрі, щирі, сильні. 

«Він був нашим промінчиком — світлим, добрим, завжди з посмішкою на обличчі. Його оптимізм заряджав усіх навколо, а готовність допомогти — безмежна, - ділиться спогадами про сина Оксана. — Ніколи не відмовляв, навіть коли самому було важко, і ніколи ні на що не скаржився. Дуже відповідальний, на нього завжди можна було покластися. На жаль, не встиг створити власну сім’ю, тож усю любов дарував племінникам, піклувався про них як про рідних дітей. Його доброта й тепло назавжди залишаться у наших серцях».

 Поховали воїна у рідному селі. Серед його нагород —  нагрудні знаки «За мужність в охороні державного кордону» та «Ветеран війни». У нього залишились мама, батько та старший брат. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Снайпер з Волині: «Подарунком на день народження має стати протез, потім відкрию веломайстерню»
• «Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка
• «Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха