«Де б ти не жив – маєш бути там за хазяїна»: волинянин власноруч перетворив пустку на квітучий сад

Про це пише видання «Нова доба».

Миколі Андрійовичу, який родом із села Троянівка, повернуло вже за восьмий десяток літ. 36 років він віддав роботі в Маневицькій виправній колонії № 42, довгий час був начальником цеху з виготовлення м’яких меблів. Каже, що тоді потрібно було не лише керувати – а й розуміти кожного, хто поруч.

«В колонії у той час відбували покарання понад 2500 ув’язнених. Працювали у три зміни, – згадує він. – Я робив, як умів, чесно. Люди мене за це поважали».

Його фото було на Дошці пошани в Луцьку, про нього писали навіть у союзній газеті. Та найцінніша нагорода, каже чоловік, – спокій сумління. «Я не любив лукавити. Жив по совісті. І батьків не підвів, і діти мене не підвели».

Коли сім’я Солобчуків оселилася тут на вул. Незалежності, навколо була пустка – «пустиня», як говорить з усмішкою Микола Андрійович. За ці роки він  посадив тут чимало дерев: вишні, клени, грушу, березу. Перші саджанці висадив ще сорок років тому.

«Три старі вишні довелося зрізати – вже не родили. А нові посадив – хай ростуть, – повідує чоловік. – Вишень багато, всі ласують. Квіти також висаджені мною – троянди, барвінок. Цвітуть, усім людям подивитися на них приємно».

Навесні цей двір розквітає, влітку радує плодами, восени – палає жовтогарячими барвами. Порядок зі своєї сторони  подвір’я чоловік підтримує сам. У його третьому під’їзді чотири квартири, і лише він постійний жилець – в інших помешканнях проживають квартиранти і їм не надто до благоустрою є діло.  А байдуже дивитися на безлад – не в його характері.

«Де б ти не жив – маєш бути там за хазяїна», – повторює Микола Андрійович. Навіть про табличку із номером будинку він сам подбав. Згадує з усмішкою, що декілька років тому попросив її у власника будинку номер 7 із вул. Богдана Хмельницького, в якого вона була прикріплена на паркані, бо у них на фасаді була написана лиш назва вулиці.

Микола Солобчук – вдівець. Його дружина, Галина Лукашівна, працювала вчителькою математики у Маневицькій школі № 2. «Вона була розумна, чесна, добра, – з теплом говорить він. – Любила ліс, збирати гриби, ягоди. Після другого інсульту дев’ять місяців була в комі… Ми бачили – вона нас чула. Сльоза текла».

Попри біль утрати, чоловік живе й трудиться далі,  із гордістю розповідає про своїх дітей. Його дочка Наталія – вчителька початкових класів, має сім’ю і затишний двір, у якому ростуть дерева, посаджені татом. Син Андрій – лісничий, як і його дід. «У них із невісткою справжній рай на подвір’ї, – каже Микола Андрійович. –  А сад я їм теж посадив».

Внуки тішать дідуся: одна онучка – архітекторка, працює в Польщі; інша – студентка лісового факультету у Львові; внук – майбутній ветеринарний хірург.

Щодня Микола Андрійович виходить у двір попрацювати для благоустрою. 

«Треба рухатися, – усміхається він. – Бо рух – це життя. А як сидіти, то й сили покинуть».

Живе цей чоловік скромно, читає газети, зокрема й «Нову добу» постійно передплачує,  цікавиться місцевими  новинами, подіями в країні та світі.

«Час важкий – війна, розбрат… Але треба жити, – каже  Микола Солобчук. – Треба щось робити. І мені не соромно розказати про себе, бо жив чесно».

Читайте також:

• «Головне — не лінуватися»: історія волинянина, який усе життя присвятив землі
• 93-річна волинянка веде господарство та вирощує хризантеми
• «Нема молоді і нема дітей, лишилися пенсіонери»: як живуть у селі на Волині