93-річна волинянка веде господарство та вирощує хризантеми

Про це пише Район.Історія.

Солодкі сливи

Теперішня хата Ганни стоїть на місці, де колись були хутори. Чорників її дитинства розстелявся обійстями біля храму – хата при хаті. Після Другої світової, коли остаточно по річці Західний Буг встановлено кордон з Польщею, село відселили.  

«Батьки переселилися  у хату біля залізничної колії. Там все життя жили мої сестри Марія, Антоніна, Олена. Всі повмирали. Заміж не вийшли. Я їх  лежачих після інсультів догляділа». 

Старожилка пригадує, що сестру Олену поляки називали Хелька. Ходили один до одного через Буг у гості. Українці наймалися на цукрову фабрику у Стрижеві. Цукровий буряк до заводу переправляли через річку. Та й баржами сплавляли.  

Цукровий завод у Стрижеві випускає клуби пари. Вони перетинають кордон і линуть на українську сторону. Хочуть привітатися з цукроварнею у Володимирі. Тільки труби волинського заводу не дихають парою. Десятиліття як колапсують. Завод збудували, занехаяли й закрили. 

Їхні весілля

Другу світову пам’ятає теж. Сестра Ганни в ті червневі дні 1941 року заміж виходила. У день весілля вся родина була в нареченого в Поромові. Прийшли німці, стали неподалік села. В обряд не втручалися. А коли весілля від’їхало, наблизилися і в батька Ганни запитали, чи можна сісти за стіл.

«Він дозволив. Поїли, поговорили, вийшли, подякували і ще й принесли цукерків. Якісь такі штомплі були: вузенькі, як гудзікі, на купку назложені. То принесли ще їх, кажуть, то від нашої армії. Але ніхто там не думав, що німець то такий страшний ворог. Вони обійшлися на весіллі добре, цілий Божий день були збоку...»

У травні 2026 року Ганні Пацай буде 94. А вона й досі десь глибоко в душі та дівчина, яка весною 56-го виходить заміж і пильно дивиться в об’єктив фотографа. На чорно-білому фото сім дівчат. Подружки прийшли до Ганни виконати весільний обряд. Наречена з відром йшла до сусідської криниці за водою. Поверталася  додому. На відро з водою клали подушку, наречена сідала і її одягали до весілля.

Похід нареченої по воду

«Плаття було блаватове, як йшла по тую воду. А на весіллі блєдо-блєдо голубоє».

У шлюбі прожила до 1978 року.  Майже п'ять десятиліть як вдова. Двоє синів, онуки та правнуки. Один син загинув в ДТП, з іншим ділить  подвір'я, але веде окреме господарство. Сама обробляє чотири сотки городу. Коса в її руках стинає зілля і траву. Блискавки карих очей стинають зверхність зі співрозмовників. 

На дев’ятому десятку уже можна зізнатися: у школу не любила ходити, читання не її стихія. Школу покинула й пішла в колгоспну ланку. Директор просив, аби здобула середню освіту, та отримав тверду відмову. Ганна завжди була така – рішуча. Не загубила цього навіть з плином десятиліть: сказала – зробила.

Штанів Ганна не визнає. Коротких жіночих зачісок – теж. Відкриває шафу і показує свої костюми та хустки, немов заодно демонструючи – до зустрічі з Богом готова.  А ті костюми вона пошила сама. Купила швейну машинку, взяла кілька уроків шиття, роздобула викройки і все життя шила собі одяг.

Її ліки  - пляшка оцту та упаковка анальгіну. Найдалі їздила до Луцька в офтальмологічне відділення, коли робила операцію на оці. 

Капусняк на городі

Ганна Пацай – селянка. З тих, які люблять працю на землі, проросле зерно, стиглі, підв’язані помідори, рядки моркви та червоного буряка. І капусняк. Так називає айстри, які сіє на городі поміж зелениною. 

«Поки була дівчиною, то з ланки не вилазила. Вийшла замуж, пішли діти, то менше поля полоти стали давати, десь гектар, а не п’ять.  Посіяли якийсь кок-сагиз, з якого робили резину. Жовта така квітка в нього, як в молочаю. Як розцвітав літом, ходили той пушок збирати, бо він на сонці розкривався. Важили, хто скільки налапав.  

За день можна було три кілограми назбирати. Не давали, щоб той пух пропав, бо ж треба було розмножувати. Осінню корінь викопували, обрізали і здавали. Потом з’явилася городня ланка, сусідка мене до неї забрала. Вирощували помідори, кавуни і дині. Їх дехто любив, а дехто – ні. Я то чогось диню не люблю, нудная».

На цегельні теж працювала. Чи є в Чорникові збудовані приміщення з цегли, зробленої її руками, Ганна уже й не знає.

«Зимою ходили по коровниках, свинарниках – викидали гній. На фіру –  і вивозили.  Літом на спеці, зимою коло гною…Тож хтіли заробити. Молода була. Отримала в колгоспі 515 трудоднів. Запропонували поїхати в москву на виставку. А тато не пустили, кажуть: ще тебе там тіко не було. Їдь, їдь, дурних там не бачила. Я відказалася.

Рік то має 365 днів, а я мала зароблених 515! На жнива ходили. Хто ту косілку знав чи комбайн. Серпами жали, по тридцять снопів у півкопу складали. Перші трактори називалися «сталін», такі гусеничні. Сестри чоловік на такому робив, то його в селі до смерті називали сталін».

Ганна має дивовижну пам’ять. Може назвати, в які дні весни був мороз і коли в неї змерзли помідори. Майстерно жонглює маловідомими словами на кшталт «ришпати», марного цвіту, «футора». Жалкує за селом людьми, коровами.

 «Людей зовсім мало осталося. Як де сто набереться, то й всьо. Колись люди моцніши було. Зараз нікудишні. В нашій колейці було по 28 голів, а колейок було три. Тепер на село дев’ять корів лишилося».

Ганна набила кілька кілограмів горіхів і чекає на покупців. До її 3700 гривень пенсії буде кілька сотень надбавки. 

У Чорникові у Ганни могили рідних, спогади і дорога всіяна квітами. Весною  біля воріт її двору розквітають дикі ромашки, літом капусняк на городі, восени хризантеми під вікнами.

Читайте також:

• 90 років мудрості: довгожителька з Волині відзначила поважний ювілей
• Взяла під опіку п’ятьох онуків і чекає зятя з полону: історія 65-річної бабусі з Волині
• Свого віку не відчуває: життєвий шлях столітньої довгожительки з Волині