«Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка

Того понеділка кур’єр усе не з’являвся. Дівчата зазирали у двері, знову і знову питали. «Де ж твої квіти?» «Денису сьогодні не до них», — тихо відповіла. Вона й сама не розуміла, що сталося. Зрештою це — війна, де може не бути зв’язку. Також чоловік міг бути на завданні. Вона намагалася не панікувати. Але з кожною годиною неспокій наростав. Ближче до вечора, не витримавши, зателефонувала командиру Дениса. Той відповів одразу, пообіцяв дізнатися, що сталося. Минуло кілька хвилин, які розтягнулися на вічність. Коли пролунав дзвінок, серце Іванки здригнулося ще до того, як вона взяла слухавку. Голос був спокійний, стриманий — і водночас наповнений жалем. «Денис загинув. Отримав смертельне поранення під час виконання бойового завдання. Мені шкода».

Молодший сержант командир підрозділу аеророзвідки 53 ОМБР імені князя Володимира Мономаха Денис Петерік (позивний «Денвер») загинув 9 грудня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу у районі населеного пункту Кремінна, що на Луганщині. 

Денис родом із Запоріжжя, де до війни працював на одному з підприємств. Все змінилося з початком повномасштабного вторгнення. У квітні його мобілізували, і він потрапив до складу 53-ї ОМБР. Завдяки технічним навичкам і вмінню швидко навчатися, невдовзі очолив підрозділ аеророзвідки. Він розумів важливість кожного польоту дрона, кожного удару з неба – адже це рятувало життя побратимів і допомагало нищити ворога. 

Рятуючи командира, отримав поранення, але згодом доля зробила йому подарунок

У грудні 2022 року, під час виконання евакуаційних заходів, Денис, ризикуючи власним життям, витягував з-під обстрілів свого командира, якому відірвало кінцівку. Тоді ж і сам зазнав поранення. Його евакуювали, доставили до шпиталю, згодом направили на реабілітацію до Луцької центральної районної  лікарні.

Там, серед білих коридорів і запаху ліків, розпочався новий розділ його життя — неочікувано теплий, попри пережите. Саме у Луцьку він зустрів Іванку. Вона працювала фізичним терапевтом. 

«Був перший день весни 2023 року. Я увійшла до палати, аби познайомитися перед тим, як почати процедуру реабілітації. Звичайний робочий день, поранений боєць — так мені тоді здавалося. Але для Дениса цей момент виявився зовсім не буденним. Пізніше він зізнався: закохався з першого погляду. Ще в ту першу мить сказав собі — вона буде моєю. Відтоді почав приділяти мені увагу. Але я намагалася не помічати. На той час виховувала двох діточок — донечку і синочка. Та Денис не відступав. Щодня дарував червоні троянди — мої улюблені, зі словами: «Дякую, що ти є». Його щирість, турбота, тепла усмішка — все це поступово стирало кордони. Ми почали зустрічатися».

Здавалося, доля подарувала Денису шанс на щастя посеред війни. Так розпочалася історія кохання, яке зростало навіть там, де панувала біль і невизначеність. Та реабілітація добігала кінця, і з кожним днем ставало ясніше: йому час повертатися на фронт. Іванка мовчки рахувала дні, ловила кожну мить поруч. Вона хотіла, щоб він залишився — хоча б ще трохи, ще один ранок, ще одну ніч. І він теж хотів. Та попри це обіймав її ніжно і спокійно говорив: «Моє місце — з хлопцями. Вони чекають на мене». Це було розуміння. Глибоке, доросле, відповідальне. Він не ховався за любов’ю — навпаки, черпав у ній силу. Іванка мовчки приймала його вибір, бо кохала по-справжньому.

Зробив пропозицію руки і серця за рік після знайомства

Денис поїхав, але їхні стосунки не обірвалися – навпаки стали міцнішими. Щодня зідзвонювались, говорили про буденні справи, дітей, війну, майбутнє, яке так хотілося будувати разом. Кожне «привіт», кожне «бережи себе» було щирим і важливим. Вони підтримували один одного на відстані словами, голосом, поглядом через камеру. І попри війну, попри відстань, обидва чекали на зустріч. Іванка зізнається: за два роки стосунків не раз їздила до нього на побачення у прифронтові зони. Не злякалася жодної небезпеки — для неї важливо було просто бути поруч.

«За цей, здавалося б, короткий час, я дізналася про нього все, — говорить вона. — Його звички, вподобання, характер. Інколи складалося враження, що ми прожили не два роки, а ціле життя. Кожна мить була особливою. Ми жили, наче востаннє, намагаючись зберегти й відчути кожну секунду».

Минув майже рік з моменту їхнього знайомства. Рік розмов на відстані, зустрічей у короткі відпустки, безсонних ночей і безмежної віри одне в одного. Він з’явився одного січневого дня у неї на роботі з каблучкою та букетом червоних троянд. Це було несподівано, зворушливо і щиро.

«Виходь за мене», - тихо промовив він. Вона застигла на мить і, посміхнувшись крізь сльози, відповіла: "Так". А за місяць, 2 березня 2024 року, після освідчення Денис з Іванкою побралися. 

«Ми не хотіли весілля, - зізнається жінка. – Та й не час справляти бенкети, коли навколо війна. Але мої батьки умовили, і ми погодились. Емоції, тепло близьких, обійми, усмішки – все це закарбувалося у пам’яті як один з найсвітліших днів у житті, і наштовхнуло на думку – на річницю влаштувати весілля лише для себе. Без гостей, камер, галасу. Таке, про яке мріяли: з подорожжю, тишею для двох, із вітром у волоссі та новим початком. Однак війна обірвала все». 

Крик розірвав кімнатну тишу. Несамовитий, розпачливий, вирвався з грудей Іванки, коли пролунала звістка про загибель Дениса. В одну мить усе втратило сенс. Діти, які були поруч, і які встигли полюбити Дениса, як і він їх, не потребували пояснень. Вони все зрозуміли з її погляду, з ридання, що трясли її тіло. Сльози покотились по їхніх щоках, вони просто підійшли до мами, обійняли її, як могли — щиро, з усією силою дитячого серця. І плакали разом. А потім була зустріч з Денисом. Остання. Й водночас прощальна. Холодна труна, квіти, які вже не порадують, і погляд, зупинений навіки. Іванка стояла, тримаючись з останніх сил, дивлячись на людину, яку кохала понад усе.

Приїхали побратими — мовчазні, з очима, в яких жила війна. Приїхали батько і брат Дениса. Мама померла ще у 2008-му. Іванка дивилась на хлопців у формі й не могла стриматися. «Як так сталося? Він же  був готовий за вас життя віддати»… Один із бійців глянув їй в очі й тихо сказав: «Так гинуть найкращі командири».

«У день, коли Дениса не стало, мені було дуже зле. Якась тривога стискала груди. Тоді ще не знала, що він загинув. А напередодні його загибелі наснився дивний сон, — подовжує розповідь Іванка, — я стояла на кладовищі біля бабусиної могили. Прокинулась із тривожним серцем, тоді ще не надавала тому значення. Подзвонила до Дениса того ж ранку і розповіла про сон. «Та це просто ти сумуєш за нею, — сказав. — От і сниться». Він умів так говорити, що навіть тривога здавалася меншою. Тоді я справді подумала: може, й так. Але тепер розумію — той сон був не просто сном. Вже після похорону, коли стояла над свіжою могилою, яка виглядала геть як бабусина уві сні, враз згадала його. Усе збігалося до деталей — навіть легкий вітер і запах хвої у повітрі».

«Денис мріяв про дітей і яблуневий сад, а ще навчився говорити українською мовою»

Після одруження Денис вже не розглядав можливості повертатися в Запоріжжя. Луцьк став для нього особливим місцем. Тут мріяв оселитися, мати дітей. Тут хотів посадити яблуневий сад.

«Чоловік розповідав, як під час заробітків за кордоном навчився доглядати за яблунями. Там, на чужині, побачив, наскільки це тонка справа — обрізка, прищеплення, захист від шкідників. Тоді в нього з’явилася мрія: посадити власний сад. Не просто дерева — сад як символ дому, продовження себе. У моїх батьків був невеликий садок. Денис дуже любив приїжджати туди, ходити між яблунями, вдихати аромат квітів. Саме там хотів здійснити задумане, оскільки бачив цей клаптик землі як своє місце сили, де все буде — і плоди, і затишок для родини.

А ще коханий був кухарем. Коли готував, я могла відпочити. Йому це подобалося — тішити інших смаколиками. Особливо добре виходила піца. Діти її обожнювали, і завжди просили зроби ще. Це було наше домашнє щастя — просте й неоціненне. Попри те, що виріс у російськомовному середовищі, щиро полюбив українську мову. Вивчив її самостійно, і говорив нею красиво, впевнено, з повагою до кожного слова. Це теж було частиною його нового життя — свідомого, глибшого, справжнього. У Луцьку він знайшов друзів, людей, яким довіряв, з якими ділився своїми планами. Він вірив у майбутнє, у прості речі — будинок, сім’ю, сад, мову, мир… Не судилося». 

«Оберіг, який я передала, і який був завжди із ним, того дня він не взяв із собою» Іванка пригадує, як передавала на фронт посилки — завжди зі смаколиками, турботою і любов’ю. Та окрім їжі, у кожну передачу клала якісь дрібнички, що мали значення тільки для них двох. Це були маленькі символи дому, тепла, спільних спогадів.

«Інколи це були медальйони з нашими світлинами, інколи — брелоки. А одного разу я замовила плетеного кота. Він мав стати оберегом. Між собою ми називали один одного кицею та котом. Я хотіла, щоб побачивши іграшку, згадав: я поруч, я чекаю, я люблю». 

Та з гіркотою в серці Іванка дізналася, що в день загибелі Дениса оберіг не був при ньому. Його повернули їй разом з особистими речами. Тепер він завжди з нею. У ньому залишився шматочок їхньої любові, який нагадує, що коханий був, є і буде у серці. Навіть якщо його вже немає поруч.

«Денис майже щоночі сниться. Уві сні проживаємо те життя, яким жили до його смерті: гуляємо вулицями, вечеряємо разом, сміємося, і все таке знайоме, справжнє, ніби війни й немає, ніби нічого не змінилося. Там він приходить на побачення, і ми продовжуємо жити і любити. Коли сон закінчується, Денис підводиться мовчки і йде, та вже наступної ночі повертаєтьс знову. З того часу живу в очікуванні ночі».

Другого березня Денис та Іванка мали б відзначати річницю одруження, яку збиралися святкувати, як планували. А у квітні в обох дні народження, у нього – 11, у неї - 28. Та замість урочистостей – тиша. Замість омріяної подорожі — дорога на цвинтар, якою Іванка несе на могилу букет улюблених червоних троянд, які колись коханий дарував їй щопонеділка. 

Молодший сержант Денис Петерік нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України». Поховали воїна у Луцьку. У нього лишились дружина, батько та брат. Герою назавжди 36. 

Жанна  БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха
• «Під час відпустки сказав, що не повернеться»: спогади про воїна Миколу Хорощука з Волині
• Пройшов війну, здолав хворобу, але загинув за загадкових обставин: історія волинянина Андрія Левосюка