«Під час відпустки сказав, що не повернеться»: спогади про воїна Миколу Хорощука з Волині

Рідні розповіли ВСН, що згадують чоловіка як щирого, працьовитого та сміливого, а його сестра досі не може повірити, що її найкращий друг більше не прийде додому.

Головний сержант технік взводу забезпечення самохідного артилерійської групи 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Микола Хорощук загинув 16 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Василенкове на Харківщині. Разом із ним поліг майор заступник командира самохідного артилерійського дивізіону з озброєння Олександр Винокуров. Ще один воїн отримав важкі поранення.

Збирав металолом, аби придбати квиток у цирк для сестри

Микола народився 23 травня 1988 року у селі Губин. На той час у сім’ї вже підростали двоє старших братів, - Віктор та Дмитро. Згодом на світ з’явилася наймолодша сестра Марійка, котра стала для них справжнім скарбом і улюбленицею. Вони опікали її, захищали від будь-яких негараздів і були поруч, коли потребувала підтримки. Дівчинка зростала в атмосфері турботи і любові, відчуваючи за собою братерський захист.

«Серед усіх братів Микола був для мене не просто братом, а найкращим другом. Завжди вислуховував, підтримував у складні моменти та допомагав порадами. Наші розмови часто затягувались до пізньої ночі, коли ділилась своїми мріями, переживаннями та першими почуттями, - ділиться спогадами про брата Марійка. - У більшості випадків таким діляться з мамами, а я – з братом, котрий оберігав від розчарувань, і ніколи не насміхався, а навпаки – серйозно ставився до всього, що мене хвилювало. Навіть з роками наш зв’язок не слабшав, і ми продовжували залишатись близькими. Я знала, варто лише подзвонити, і Микола буде поруч, підтримає не лише словом, а й ділом. Завдяки йому я навчилась водити машину, яку він придбав у свій час, і на якій я продовжую їздити».

Цей випадок Марійка пам’ятає й досі, ніби це було вчора. У місто приїхав цирк, і їй так хотілося потрапити на виставу. Але тоді кожна копійка була на рахунку, і вона навіть не сміла просити про квиток. Проте Микола, її найкращий брат, усе бачив і розумів без слів. Одного дня він без зайвого шуму взяв старий мішок і пішов збирати металолом. Довго ходив, шукав, зносив до пункту прийому. А потім, повернувшись, простягнув гроші на квиток у цирк.

Дівчина не могла повірити своїм очам. Радість була такою великою, що, здається, опинилася на сьомому небі від щастя. Того дня вона сміялася, дивувалася і раділа кожному номеру в цирку, а в серці жила безмежна вдячність Миколі. Він завжди був таким – турботливим, щедрим, готовим віддати останнє, аби зробити її щасливою.

Любов до техніки прищепив батько

З дитинства хлопець захоплювався технікою – це було у нього в крові. Його батько, трудився водієм на одному з підприємств міста. Був людиною працьовитою і поважною серед колег. Його фото у свій час висіло на дошці пошани, і це була непросто формальність, а справжнє визнання. Він часто брав сина із собою в гараж, показував, як працює двигун, навчав розбирати та збирати деталі.

Малий Микола годинами міг крутитися біля батька, уважно слухати пояснення і пробувати власноруч полагодити щось. Поступово сам навчився розбиратися в машинах, ремонтувати їх, знаходити несправності. Це захоплення визначило долю Миколи: техніка завжди залишалася його стихією – спочатку в мирному житті, потім на війні.

«У мирному житті син працював на різних роботах, а також їздив до сусідньої Польщі. Згодом влаштувався механіком на місцевий хлібозавод і швидко зарекомендував себе як справжній майстер своєї справи, - розповідає мама захисника Тамара Миколаївна. - Він добре знався на техніці, розумівся на найскладніших механізмах і міг полагодити будь-яку машину, що виходила з ладу. Колеги поважали його за професіоналізм, сумлінність і готовність допомогти в будь-якій ситуації. Якщо якась із них давала збій, всі знали, що варто покликати Миколу – і він неодмінно знайде рішення. Його руки ніби відчували техніку, а досвід і знання дозволяли не лише ремонтувати, а й вдосконалювати, роблячи її більш надійною та ефективною. З роками він став незамінним фахівцем, на якого можна було покластися в найвідповідальніші моменти. У нього з’явилася мрія – відкрити власну майстерню з ремонту автівок».

«На війну пішли усі сини разом з батьком»

Війна для Миколи Хорощука розпочалася 2014-го. Тоді його мобілізували і він проходив службу у складі 24 ОМБР, яку називали сталевою.

«Разом із побратимами брат тримав оборону 29 блокпоста на Луганщині, який був форпостом і однією з найгарячіших точок, далі якого стояли російські бойовики, які чхати хотіли на Мінські домовленості, - говорить брат Миколи Дмитро. - Взимку 2015-го у цьому районі точилися запеклі бої. Тоді росіяни кинули на штурм Бахмутської траси сотні людей, танки та важку артилерію. Однак після кількох місяців кривавих зіткнень попри значну перевагу сил з боку бойовиків, хлопцям вдалося витримати позиції».

Наприкінці 2015-го Микола звільнився з лав ЗСУ, але за деякий час повернувся до війська, підписавши контракт з 14 ОМБР імені князя Романа Великого, і зарекомендував себе не лише як чудовий механік, а і як вправний водій. Його навички ремонту техніки стали незамінними – він міг полагодити будь-яку машину навіть у найскладніших умовах, використовуючи підручні засоби.

Але з часом командування помітило, що він не лише розбирається в механізмах, а й впевнено почувається за кермом, оскільки швидко освоїв військову техніку, вміло маневрував у складних ситуаціях і не боявся відповідальності. Довірити йому машину означало бути впевненим, що вона не лише доїде до місця призначення, а й у разі ламання буде оперативно відремонтована. Товариші по службі цінували його за надійність, витримку і готовність завжди прийти на допомогу, навіть коли завдання здавалося нездійсненним.

«Середній син Дмитро також пішов добровольцем слідом за братом, підписавши контракт із ЗСУ. Варто зазначити, у нашій сім’ї усі чоловіки воювали, - продовжує розповідь Тамара Миколаївна. – Старший Віктор у 2014 брав участь у бойових діях, у період з 2022-2024 виконував бойові завдання у складі одного з підрозділів ЗСУ. Та навіть їхній батько не став сидіти вдома, склавши руки, й пішов добровольцем на фронт у 2014-му. Все життя я вчила дітей бути сильними, мудрими, рішучими, але коли розпочалося повномасштабне вторгнення, відчувала, як важко утримувати себе від розпачу, і усвідомлювала, наскільки моє життя залежить від того, чи повернуться мої діти цілими і неушкодженими. Кожен день чекала від них звістки, і молила Бога, аби з ними було все добре. Але у Бога, напевно, були свої плани».

Влітку 2022-го отримав поранення Дмитро. Це був перший удар для Тамари Миколаївни, який важко було витримати, але вона раділа, що лишився живим. Під час реабілітації син познайомився з жінкою, яка змінила його життя. Олександра працює у Нововолинській лікарні фізичним терапевтом реабілітологом, її робота полягає в тому, аби допомагати військовим відновитися після поранення.

Спочатку між ними була просто професійна взаємодія, але чим довше вони спілкувались, тим більше між ними виникало розуміння, яке переросло у справжні почуття. Дмитро вже тоді зрозумів, що не відпустить Олександру, й запропонував їй руку та серце. Ось уже два роки вони є щасливим подружжям.

«Під час останньої зустрічі син сказав, що не повернеться»

«Сини ніколи не розповідали про своє перебування на війні. Про неї могли погомоніти хіба між собою. Але одного разу Микола зізнався, як у перші дні війни ледь не загинув. 25 лютого 2022 року їхня колона рухалася однією з трас Київщини, і одна з машин, що їхала перед ним, зупинилася, - продовжує розповідати мама захисника. - Він вийшов з кабіни, як розпочався обстріл. Син разом з побратимами кинулися у різні сторони, шукаючи укриття. Позаду тріщав метал, рвалися снаряди, шматки броні розліталися у повітрі, немов листя у бурю. Після того обстрілу їх кілька днів вважали зниклими безвісти.

Ніхто не знав, чи живі вони, чи потрапили у полон, чи лежать десь серед випаленої техніки. Зрештою, їм вдалося дістатися своїх. Син тоді сказав, що цей день став другим днем його народження. А одного разу, перебуваючи у короткостроковій відпустці, обмовився, що не повернеться додому. Його слова ножем різнули по серцю. Я завмерла, не знаючи, що сказати. Хотіла заперечити, розгніватися, вмовити його не думати про таке. Але він говорив спокійно, майже приречено, і від цього ставало ще страшніше. — «Не кажи так, — нарешті вимовила я, намагаючись, щоб голос не зрадив мене. — Ти мусиш повернутися». Він нічого не відповів. Я хотіла вірити, що це лише хвилинна слабкість, що просто втомився. Вже після його загибелі почала розуміти, що говорив це тому, що усвідомлював реальну небезпеку».

Того вересневого дня задзвонив телефон. Тамара Миколаївна взяла слухавку, і ледь не зомліла. Голос на тому боці був стриманий, але слова, які вимовив один із побратимів, ударили сильніше за грім: «Ваш син підірвався». Світ хитнувся, і на мить здалося, що земля пішла з-під ніг. Жінка тремтячими руками стала набирати номери синів і доньки. Вона хотіла почути, що це якась жахлива помилка. Віктор і Дмитро, намагаючись перевірити інформацію, одразу почали дзвонити побратимам. Вони ще не вірили, не хотіли вірити, що це могло трапитися.

«Спочатку думав, що Микола поранений, і перебуває у шпиталі. А вже наступного дня дізнався, що його більше немає, - говорить Дмитро. – Як згодом стало відомо, брат разом з майором Олександром Винокуровим отримали наказ доставити покинуту росіянами під час відступу техніку. Спочатку вони відмовлялися його виконувати через заміновану територію, але через наполегливість командира були змушені погодитись.

Того дня майор Винокуров з Миколою та ще одним бійцем, котрий знаходився у кузові «камаза», рухалися вказаним маршрутом. Попереду їхав легковий автомобіль з цивільними, вказуючи дорогу. Одна мить, і пролунав вибух. Техніка наїхала на протитанкові міни. В результаті підриву троє людей: Винокуров, Микола та один цивільний загинули на місці, боєць, котрий перебував у кузові, отримав важкі поранення. Трагедія трапилась на очах очевидців, котрі викликали бійців ТРО, які дістали тіла».

Микола залишився у пам’яті рідних та близьких таким, яким був за життя — добрим, щирим, відданим, завжди готовим підтримати словом і вчинком. Побратими згадували про нього з гордістю. Він не ховався за чужими спинами, не уникав небезпеки, не залишав товаришів у біді. Його немає поруч, але він живе в кожній розмові, у фотографіях, у речах, яких ніхто не наважується прибрати. У пам’яті матері він назавжди залишився тим хлопчиком, якого вона колись обіймала, притискала до серця, якого проводжала в доросле життя — і якого так і не дочекалася додому.

Микола Хорощук нагороджений численними нагородами, серед яких орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «Захиснику Вітчизни». На його честь встановлені меморіальні пам’ятні дошки на фасаді рідної школи у Губині та на території Затурцівської сільської ради. Поховали Героя у рідному селі. У нього залишились мама, брати, сестра та племінники, котрих обожнював, і які любили його.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Мав приїхати й стати хрещеним батьком, але їхав у цей день додому у труні: спогади про бойового медика з Волині
• Не встиг побачити найменшого сина: захисник з Волині загинув у полоні
• Не залишився осторонь, а в перші дні вторгнення сам пішов до ТЦК: війна забрала життя Героя з Волині Миколи Анопка