Мав приїхати й стати хрещеним батьком, але їхав у цей день додому у труні: спогади про бойового медика з Волині

Колись, у Другу світову, держава покликала його дідуся захищати край від загарбників. Його тато два роки відслужив в армії на теренах чужої країни – тоді ще Чехословаччини. А тепер і сам він одягнув військовий однострій, аби вибивати окупанта із нашої землі. Україна втратила нащадка славного поліського роду. 20 лютого на Донеччині загинув захисник та бойовий медик із села Раків Ліс, молодший сержант Валентин Петрович Карпік, - пише газета Полісся.

Валік – довгожданий син у родині Карпіків. Три старші донечки були для наймолодшого у сім’ї хлопчика додатковою опорою та опікою. Усі його любили й жаліли. Ну бо ж для кожного з них він довго був «маленьким». Хоча згодом витягнувся аж під два метри зросту. Стрункий кароокий красень! Із тихого підлітка став впевненим, наполегливим та сильним духом чоловіком. Змалку у сестер із братом визрів дуже тісний товариський зв’язок, який вони зберегли й по нині.

Після 9 класів місцевої школи Валентин три роки здобував навики маляра-штукатура у Камінь-Каширсьому училищі. Далі, як і майже вся молодь у ті часи, подався на сезонні заробітки. Тим часом на Донбасі вже четвертий рік вирувала російсько-українська війна. Ще геть юний Карпік з якимось патріотичним романтизмом почав замислюватись над тим, аби вирушити воювати в зону АТО. Взявся збирати всі необхідні документи, пройшов медогляд. Мама заледве вмовила сина відмовитися від тієї ідеї. Зійшлися, зрештою, на тому, що коли прийде повістка з військкомату, на строкову службу він все ж таки піде. Так і сталося. Згодом справді відслужив в армії. Був надійним помічником для тата, вправно господарював, косив, умів щось підштукатурити. Так як батьки багато літ трудилися у газовій структурі – мама контролером, а тато возив газові балони, то й син влаштувався на роботу у місцеву дільницю від обласної філії ТОВ «Газорозподільчі мережі України».

Паралельно підпрацьовував на оптовій торговельній базі в Раків Лісі. Там і познайомився з майбутньою дружиною Іринкою. Та побратися з нею зміг уже під час повномасштабного вторгнення рашистів, через рік після служби у рядах 100-ої окремої бригади територіальної оборони. 21 січня 2023-го зібрався увесь великий рід Карпіків та Мартинюків, щоб офіційно поєднати два молодих серця. Наречені у вишиваних нарядах тішились світлій днині на календарі їхньої спільної долі. Хоч і без естради, але весілля було майже таким, як у мирний час. А через два місяці вже одружений Валентин вирушив із бригадою на східний фронтовий напрямок.

Валентин Карпік – один із наймолодших у нашому батальйоні «сотки». Меншим від нього раніше був лише Василько Коваль із села Добре, який загинув влітку 2023-го. До війська раківлісець потрапив уже 26 лютого 2022-го. Спочатку хотів податися у столицю, до хлопців, з якими служив «строчку» у військах 101-ої окремої бригади охорони генерального штабу. Але непевна ситуація на Київщині у перші дні великої війни поставила остаточну крапку в рішенні – вступив у ряди місцевої тероборони. Спочатку із Камінь-Каширським батальйоном виконували оборонні функції на кордоні з білоруссю. Саме тут ще, здавалося б, вчорашній будівельник перетворився у вправного й безстрашного медика. Хоча відповідної освіти раніше й не мав, проте з-поміж решти добровольців під час основної військової підготовки проявляв хист до медицини та мав хоча б загальні уявлення про надання першої допомоги. Таким чином його записали в бойові медики й почали направляти на різні наочні та онлайн навчання. Він пройшов також курси тактичної бойової допомоги пораненим від Міноборони США. Отримав відповідний сертифікат міжнародного зразка. Та чи не найкращим вчителем, звісно, була практика. Хоча, на жаль, безпосередньо на передовій. Яких жахів там тільки не доводилось бачити. А як відповідально було брати у свої руки чиєсь життя, що висить на волосині. І треба було його втримати! На здивування професійних лікарів, Валентин ніколи не впадав у ступор, дуже швидко вмикався у належне надання допомоги військовому на будь-яких позиціях і за будь-яких умов. А будучи на передовій у Серебрянських лісах (під Кремінною на Луганщині), в районі Лиману виявився одним із найвідважніших медиків. Якось, витягуючи побратима, й сам потрапив під вороже ураження, отримав контузію. Але вберіг, зрештою, і себе, і товариша. За врятовані життя був навіть нагороджений відповідною відзнакою. Весь час на службі до нього зверталися переважно «Валічок» (як до найбільш молодого) або «Крабік». Кривавими й трагічними були для наших земляків бої під Очеретино на Донеччині.

«Того дня багато наших полягло. Кілька осіб із роти потрапили в пастку до ворога. Дехто й досі безвісти зниклий. Мені й ще одному бійцеві все ж вдалося якось вийти з «зони смерті». Правда, у нас були численні поранення кінцівок. Подолавши пішки майже два кілометри, нас зміг підібрати «евак», де чергував Валік. Він швидко звільнив пошматовані ділянки тіла від одягу та наклав пов’язки, надав весь пакет необхідної допомоги. Ми досі пожинаємо плоди тих травм й хто знає скільки ще відновлюватимемо повноцінне функціонування рук. Але ми вижили!», – розповідає один із врятованих під Очеретино побратимів-односельців.

Зазнавши значних втрат на згаданому напрямку, формування вивели на доукомплектування. Під час ротації раківлісець отримав сильні опіки від біопалива й проходив тривале лікування та реабілітацію. Останні свої бойові завдання виконував на Покровському напрямку. Під час одного з виїздів із командиром на позиції їхнє авто потрапило під скид орківського дрона. Валентин загинув на місці, життя побратима медики змогли вибороти, його чекає ще не одна операція.

27 лютого Валентин мав би приїхати у відпустку й стати хрещеним батьком. Але, на жаль, їхав у цей день додому у труні. Так і не став духовним татком для немовляти, як і не дочекався народження свого власного первістка. Наступного дня сотні людей прийшли провести захисника в останню земну дорогу.

Серед них були рідні військовослужбовців, котрим «Крабік» допоміг на полі бою. Прибули й самі воїни, яким вдалося вижити завдяки молодому бойовому медику. Усі вони підходили й дякували батькам Валіка за такого сина – завдяки йому для них досі сяє сонце. Над вбраними хвоєю і стрічками вулицями села дріботів затяжний дощ. Здавалося, це мамине розбите серце покрило слізьми усю землю, а татова скорбота затягнула небо темними хмарами. Чорною хустиною впало горе на голову молодої вагітної дружини, так рано й несправедливо овдовіла… Жорстоко вирвала війна у сестер єдиного брата. Вмить осиротіли шестеро племінників, для яких дядько Валентин був взірцем. Громом роздалися постріли почесної варти на кладовищі… Молодший сержант Карпік навіки в строю! Уже разом зі своїм дідусем-Героєм Фадієм.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Раків Ліс.

Читайте також:

• Будучи в комі, ледь помітно поворушив рукою ніби прощаючись з найріднішими: Герою з Волині назавжди 21 рік
• «У квартирі в Луцьку, де разом мешкали, дружині перебувати нестерпно». Хто винен у катастрофі F-16, у якій загинув пілот Олексій Месь
• Місяць медики боролися за життя бійця, але врятувати його не вдалося: спогади про 24-річного прикордонника з Волині