Будучи в комі, ледь помітно поворушив рукою ніби прощаючись з найріднішими: Герою з Волині назавжди 21 рік

1 вересня 2002 року у селі Видерта сім’я Любові Лукашівни та Петра Михайловича Рудів поповнилась – Господь послав ще одне малятко – хлопчика Михайлика. У батьківській оселі вже було гамірно від дитячого сміху. Тут уже зростало четверо дітлахів і всі з радістю зустріли ще одного члена багатодітної родини. А з появою наймолодшого синочка щастя в родині стало в рази більше, бо він, немов сонячний промінчик, освітлював все навколо своїми великим очима та яскравою посмішкою. Спогади про Героя пишуть на сайті Камінь-Каширської громади.

Як найменший Михайлик по-особливому тягнувся до батьківського крила і з дитинства ріс надійним помічником. Йому подобалась праця і сільське життя, тому він пов’язував своє майбутнє з Видертою. Хлопця вабили мальовничі краєвиди, він був залюблений у природу рідного краю, де кожен куточок, кожне дерево і кущик здавалися йому унікальними і близькими.

З ранніх років юнак допомагав батькам по господарству, знаходячи у звичайній сільській праці особливий сенс і задоволення. Він любив проводити час на лоні природи, пасучи корів, збираючи в лісі гриби, ягоди, завжди милувався мальовничими краєвидами, які надихали його мріяти про майбутнє.

Освіту Михайло здобував у місцевій Видертській школі, де його знали як товариського та відкритого хлопця. Він завжди був душею компанії, оточений численними друзями, яких притягували його доброта і щирість. Михайло вирізнявся доброзичливістю та чуйністю, ніколи не залишався осторонь, коли хтось потребував допомоги.

Односельці і знайомі згадують веселу вдачу свого земляка, який ніколи не був зажурений, любив жартувати, на його обличчі завжди сяяла посмішка, а він сам випромінював невичерпний оптимізм.

Хлопець був тим, хто навіть у найважчі моменти знаходив у собі сили підбадьорити інших і надихати вірою у краще.

Завжди допомагав рідним у господарстві, не цураючись жодної роботи, був ладен відмовитися від поїздки в Карпати, бо вдома було багато клопотів. Батьки заробляли на сезонних роботах, старші сестри і брат мали власні сім’ї, тому юнак дбав про дім, бувши у старших класах уже повноцінним господарем і будував плани на майбутнє. «Закінчу школу, відслужу в армії, повернусь додому, накопичу грошей – збудую дім, одружусь і буду жити тут, у нашому мальовничому казковому куточку Волині»,  – мріяв Михайло.

Любов до рідної землі, заклали в ньому почуття відповідальності за свій край, бажання берегти і примножувати його багатства, а також залишатися вірним своєму корінню, збудувавши тут власну оселю і створивши свою сім’ю.

Після закінчення навчання хлопець почав їздити на заробітки, відкладаючи заощадження, придбав собі мотоцикл. Поки парубок працював у Польщі йому прийшла повістка. Тож повернувшись додому юнак вирішив іти в армію.

У квітні 2021 р. – був призваний на строкову службу, у травні склав військову присягу і був направлений у військову частину в село Цвітохи, на Хмельниччині.

Спочатку хлопця призначили стрільцем, але через наявність водійських прав, хоч і не тієї категорії, йому дозволили повернутися додому 1 вересня, у день його народження, щоб продовжити навчання на водійське посвідчення. Після завершення навчання він повернувся до частини і виконував обов’язки водія роти охорони.

Тут Михайло швидко знайшов спільну мову з побратимами та потоваришував із багатьма з них. У будні разом несли службу, відточували військову майстерність, у вихідних дні – спільно проводили час у спілкуванні та розмовах, відпочивали. Хлопець ніколи не втрачав комунікації з друзями дитинства та шкільних років, завжди  підтримував зв'язок з ними, регулярно телефонував та переписувався.

Термін строкової служби минав у жовтні 2022 року, але війна внесла  свої корективи і він лишається в частині, а пізніше підписує контракт, продовжуючи відповідальну справу – захист Батьківщини.

Двічі за час служби поталанило отримати відпустку, зробивши рідним приємний сюрприз і побути в колі найрідніших людей. За цей час сім’я поповнилась – сестри вийшли заміж, народилися племінниці і перша похресниця Даринка, яку Михайло дуже любив.

За 10 днів відпустки хотів встигнути зробити максимально багато: допомогти батькам, заготовити дров, не оминув увагою і шкільних друзів, збираючись на хлопчачі посиденьки. Хлопець ніби відчував, що цей візит до рідного дому буде чи не останній і йому хотілось максимально прикласти рук до батьківського господарства, навести лад на полях. Десять днів минули дуже швидко, а служба – продовжилась. Вирушаючи в частину і прощаючись з рідними Михайло підбадьорливо промовив: «Не журіться, тату, Ви повернулися з Афраністану, і я обов’язково повернусь! Тільки чекайте!».

І вони чекали: і батьки, і сестри, і брат. Щоденно молились, терпляче дожидали кожну звісточку, ловили кожне слово рідного голосу по той бік телефону. Сподівалися, що рано чи пізно він повернеться додому – живий, усміхнений, як обіцяв.

Доля відвела їм ще одну зустріч з Михайлом. На жаль, для декого вона була останньою. Родина зібралась з тяжкого приводу: відійшов у вічність дідусь. А припала ця трагічна подія на день весняного жіночого свята. Хлопець приїхав провести в останню путь свого предка. Додому військовослужбовець зайшов з глибоким жалем від втрати та оберемком квітів для найрідніших йому жінок. Ця зустріч виявилась прощальною, хоча ще ніхто не підозрював, що бачать живого Михайла вже востаннє.

Фронтові дороги привели хлопця на Лиманський напрямок. 19 квітня 2024 року військовослужбовець заступив на позиції, де потрапив під артилерійський обстріл поблизу населеного пункту Терни. Із тяжкими пораненнями його терміново доставити в евакуаційний пункт, потім у реанімацію госпіталю ім. Мечнікова в Дніпрі, а звідти – до Вінницької обласної лікарні. Саме тут відбулась остання зустріч батьків з їхньою наймолодшою дитиною. Хлопець був уже в комі, але і мама, і тато пам’ятають, момент як син ледь помітно поворушив рукою, ніби прощаючись з найріднішими і просячи пробачення, що не зміг дотримати слова, даного батькові.

Лікарі боролись за молоде життя, але 29 квітня 2024 року серце Михайла зупинилось навіки. Страшна звістка долетіла до рідних, огорнувши їх серця пекучим болем і скорботою. Вона сколихнула дім напередодні дня народження його рідної сестри.

Ще болючіше від того, що 29 – особлива дата для родини Рудів, бо цього числа у серпні – день народження у старійшини їхнього роду – тата Петра Михайловича, який свого часу пройшов крізь жахи Афганістану і таки повернувся додому живим. А життєвий шлях його сина, який так вірив у повернення, був сповненим молодості, сил, мрій та планів обірвався...У нього було ще стільки незавершених справ, стільки несказаних слів, стільки доріг, якими він мав би пройти… Хлопець завжди прагнув більшого, будував задуми, хотів реалізувати себе, зробити щасливими рідних і разом з ними зустрічати нові світанки у вільній Україні. Але доля розпорядилася інакше…. Війна безжально обірвала ці мрії, залишивши їх жити в серцях тих, хто його любив і чекав…

А батько Героя – Петро Рудь, у день свого народження – 29 серпня, уже не дочекається такого бажаного синівського вітання. Він приходитиме на місце вічного спочинку свого Михайла і проситиме у Господа Царства Небесного для свого сина, який здійснив найбільший християнський подвиг – віддав своє життя за життя інших.

2 травня 2024 року нескінченний людський потік проводив в останню путь свого земляка – мужнього Захисника, який загинув за свободу та незалежність України. Здригалось від плачу і стогону рідне село, згорілі від горя батьки проводжали свою дитину в далеку вічну дорогу, з вірою, що Всемилостивий Господь прийме його душу до Раю, адже за своє молоде життя залишив величезний і незнищенний слід – Пам'ять, яка ніколи не згасне в серцях рідних. А його ім'я назавжди буде вписано в історію нашої громади та України, як воїна – Героя, борця за правду і Батьківщину.Вічна шана та слава Герою!

Читайте також:

• Війна забрала життя двох братів з Волині з різницею у декілька місяців: історія мужнього Героя Василя Миколаюка 
• Молоде життя забрав ворожий дрон: воїна з Волині нагородили орденом посмертно
• Загинули разом, від одного пострілу: історія двох бійців з села на Волині, які полягли в один день на Запоріжжі