Спогади про Героя з Волині Юрія Глуха

Того дня на вокзалі маленька Софійка міцно обіймала хрещеного за шию і схлипувала, вчепившись у нього рученятами. Зазвичай вона не вередувала в його присутності — навпаки, щоразу радісно кидалася до дядька, адже дуже його любила. Але цього разу сльози лилися самі по собі, ніби серце підказувало: це прощання назавжди. На жаль, так і сталося. За кілька місяців його не стало. Юрій Глух загинув 11 березня 2022 року на Донеччині, виконуючи бойове завдання.

Механік-водій ЗРК «Оса» зенітно-ракетного полку солдат Юрій Глух (позивний «Каспер») народився у селі Верба, згодом сім’я перебралася у село Сусваль. Хлопець ріс у дружній родині разом із двома сестрами — старшою Ольгою та молодшою Богданою. Вони завжди підтримували одне одного, і з дитинства звикли до спільної праці. Батьки тримали велике господарство: коней, корів, свиней, птицю, а також обробляли значний шматок землі. Тож роботи вистачало всім. Юрко змалку не боявся фізичної праці. Уже в десятирічному віці разом із дідом Степаном навчився ходити за плугом, вправно керуючи кіньми. А коли підріс, пересів на трактор і трудився не лише на батьківському полі, а й сусідам завжди готовий був допомоги. Добрий, щирий, веселий, працьовитий, — таким його знали односельці.

«Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха

Після закінчення школи, вступив до Оваднівського професійного ліцею на тракториста. Коли настав час іти до війська, свідомо обрав контрактну службу. По її завершенні намагався знайти себе у цивільному житті, працюючи на різних підприємствах міста. Пробував різні професії, але серце все ж тягнуло назад – у військо. Зваживши всі «за» і «проти», ухвалив остаточне рішення повернутися до армії. У 2021 році підписав контракт із зенітно-ракетним полком, де вже служив чоловік старшої сестри, Сергій.

«Брат захоплювався технікою, — згадує Ольга. — Працюючи на курнику, назбирав грошей і купив собі першу автівку — «Жигулі». Потім придбав трактора — по цю покупку мріяв давно. Частину коштів допомогли зібрати батьки, але цього виявилось недостатньо, тож довелося брати кредит. Та Юрій не шкодував, був упевнений, що це правильний крок, оскільки власна техніка відкривала нові можливості для роботи і розвитку господарства. Згодом докупили й плуг, тож роботи тільки додалося. З часом Юра поміняв свої старі «Жигулі» на «Форда» і взявся переконувати мене сісти за кермо. Я довго вагалася, але його наполегливість узяла гору. Спершу було страшно, але з ним поруч швидко набралася впевненості. Юра терпляче пояснював, підбадьорював, і незабаром я вправно кермувала. Тож коли пішла в автошколу, мала хороший досвід і без труднощів отримала водійські права».

До повномасштабного вторгнення підрозділ, у якому служив Юрій, перебував під Бахмутом. Щоразу, коли дзвонив рідним, запевняв, що у нього все добре, і щоб вони не хвилювалися. На той час і справді там було спокійно. До 24 лютого 2022 року.

«Доню, прокидайся! Війна!» – майже кричала у слухавку мама Ольги, Руслана. Спросоння та не відразу зрозуміла, про що йдеться. Здавалося, це просто страшний сон. Оговтавшись, почала телефонувати до Сергія та Юри. Обидва запевнили, що у них усе добре, і щоб вдома не хвилювались. Тільки потім стало відомо, що насправді там було справжнє пекло.

«Брат телефонував щодня. Завжди питав, чи у нас усе добре, чи нічого не потрібно. Турбувався більше про нас, ніж про себе. Останнє повідомлення від нього отримала вранці 11 березня. Саме того дня обстріляли Луцький аеродром, і він дуже переживав за нас. А я в той час відвозила бабусю до лікарні й не змогла відповісти одразу. Пізніше відписала, навіть не здогадуючись, що це повідомлення стане останнім у його житті. Того дня Юрій отримав наказ вирушити на бойове завдання. Разом із ним поїхали Валерій Бадзюнь, Максим Глазов та ще двоє побратимів. Уже згодом стало відомо, що спочатку мала їхати інша машина з іншим екіпажем, але щось змінилося – і замість них вирушив екіпаж Юри. А вже за лічені хвилини після виїзду їхню машину обстріляв ворожий Мі-24. Усе сталося миттєво, без жодного шансу врятуватися. Юрій, Валерій та Максим загинули. Двом іншим військовим вдалося вижити, хоча вони зазнали поранень різного ступеня важкості. Ця втрата стала невимовним болем для нашої родини й побратимів».

Про смерть брата Ольга дізналася від чоловіка. Не повірила. Серце відмовлялося приймати страшну звістку. Але найбільше лякало інше — як сказати про це батькам? Я дочекалася маму з роботи, і тоді розповіла їй. До самого вечора трималися за крихітну надію, молилися, благаючи Бога, щоб це виявилося помилкою. А ще постійно набирали його номер, сподіваючись, що візьме слухавку й скаже, що у нього все добре. Тим часом побратими намагалися дістатися місця обстрілу. І коли їм нарешті вдалося туди прорватися, надія згасла.

За життя Юрій мріяв про сім’ю і дітей. Хотів донечку, уявляв, як буде носити її на руках, вчити першим словам і брати на прогулянки. Восени 2021 року, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, одружився. На жаль, життя склалося так, що не встиг натішитися сімейним щастям і здійснити свою головну мрію — стати батьком.

Натомість Юра тішився маленькою племінницею та водночас хрещеницею Софійкою. Він обожнював дівчинку, і вона відповідала йому взаємністю. Напередодні від’їзду, на день Святого Миколая, подарував їй ляльку у візочку. Софійка була в захваті, стрибала від радості, обіймала хрещеного. А вже за тиждень, проводжаючи його на вокзалі, міцно вчепилася в нього і гірко плакала. Наче відчувала, що більше ніколи його не побачить. Так і сталося.

«Смерть Юрія стала для нас непоправною втратою, болем, який не втихне ніколи. Порожнеча, що залишилася після нього, не заповниться нічим. Спочатку він часто снився мені, мамі, бабусі. Уві сні був живий, усміхався, ніби нічого не сталося. Однієї ночі прийшов до мене й тихо попросив: «Не плач…», і міцно-міцно обійняв. Але як перестати плакати, коли його більше немає? Прокинувшись, довго лежала, на наважившись розплющити очі. Здавалося, його обійми були справжніми, ніби він і справді був поруч».

Юрія поховали в рідному селі Сусваль. Того дня з ним прощалося все село — рідні, друзі, побратими, односельці. Важко було повірити, що його більше немає, і його голос більше не пролунає у батьківському дворі. У нього залишилися батьки, бабусі, сестри, маленька племінниця Софійка, яка ще довго сумуватиме за хрещеним… І трактор, який так і не дочекався свого господаря.

Указом президента України від 2 травня 2022 року № 292 солдат Юрій Глух нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно). Герою навіки 21.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: