Снайпер з Волині: «Подарунком на день народження має стати протез, потім відкрию веломайстерню»

Головний сержант взводу снайперів 14 ОМБР імені князя Романа Великого Богдан Озімок після закінчення ВПУ замість строкової служби свідомо обрав контракт — хотів бути частиною армії на повну. Зізнається, через проблеми зі здоров’ям узагалі міг не потрапити до війська, але допоміг батько військовослужбовець. Пройшов підготовку в Полтавському інституті зв’язку та на Рівненському полігоні, після чого приступив до виконання обов’язків на посаді командира командно-штабного БТРа. Так почався його бойовий шлях — шлях рішучості, наполегливості й віри в своє призначення.

«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, наполіг, аби мене перевели до взводу снайперів. Розумів: там зможу бути максимально ефективним. Пригадую своє перше бойове завдання. Потрібно було знешкодити групу окупантів, яка розміновувала прохід для просування російської техніки. Це був момент максимальної зосередженості й відповідальності. Мені вдалося знищити її й зірвати спробу наступу на наші позиції. Тоді вперше відчув, наскільки важливим може бути влучно зроблений постріл».

Аби більш ефективно виявляти противника, Богдан відкрив збір на тепловізор. Та на цьому не зупинився — отриманий прилад удосконалив власноруч, адаптувавши його під специфіку відповідних бойових умов. Завдяки цьому став дистанційно і ще точніше виявляти ворога на більшій відстані у темну пору доби, зберігаючи життя своїм побратимам і не даючи противнику шансу на штурми.

«Я не дуже прагнув «літати» — маю на увазі керування безпілотниками. Насамперед через страх втратити дрон, який коштував орієнтовно до ста тисяч гривень. Здавалося, якби він розбився чи його збили, серце б зупинилося (усміхається). Адже люди збирали гроші по копійці, а тут — година польоту, і немає дрона. Інколи доводилося збирати їх по полях — і наші, які збивали росіяни, і ворожі. Те, що вдавалося знайти й відновити, лагодив власноруч. Так і мав на чому літати».

Того дня Богдан разом із побратимом вирушив на завдання. Їхня мета — створити умови для проїзду машини до передових позицій. Уже певний час хлопці не могли доправити ані провізію, ані паливо, не кажучи вже про ротацію. Ситуація була критична — бійці трималися, але потребували підтримки. Завдання Богдана полягало в тому, щоб забезпечити безпечний маршрут, тим самим дати шанс доставити все необхідне на передову.

Коли поверталися із успішно виконаного завдання в укриття, раптово в небі з’явився ворожий безпілотник. Мить — і пролунав вибух. Удар припав просто в гвинтівку, яку Богдан тримав у правій руці. Від неї залишився лише ствол… Разом із тим вибухом йому відірвало кисть із частиною руки. Якби не зброя, зізнається боєць, поранення могло б бути значно серйозніше. Перше, що промайнуло в голові — не страх і не біль, а несподіваний жаль: шкода зброї, надзвичайно шкода. Це була його улюблена гвинтівка, вона пройшла з ним багато. І водночас — болюча думка про те, що це кінець його військової кар’єри.

Богдан наклав турнікет і разом із побратимом, який теж отримав поранення, дійшли до укриття — саме туди за ними приїхала евакуаційна машина. Та шлях до порятунку був далекий від безпечного. Проїхавши лише відрізок дороги, потрапили під ворожий обстріл. Дивом ніхто не постраждав. Якимось чином автівка ще здолала кількасот метрів, після чого зупинилась — її довелося залишити. Далі йшли пішки.

«У машині залишились усі наші речі, — згадує Богдан. — Було шкода, що не змогли забрати. Але життя дорожче». Нарешті дісталися до точки, де на них чекала М113. Було темно, повна тиша, лише напруга в повітрі. Богдан зізнається: коли вскочили в машину, він став молитися. Полегшення прийшло тільки тоді, коли опинився поруч із медиками, які відразу взялися за надання допомоги. Саме тоді усвідомив — вижив.

Далі розпочався тривалий і непростий етап — операції та реабілітація. Богдан проходив лікування у Харківській лікарні, згодом — у медзакладах Львівщини. Зокрема, у лікарні Святого Пантелеймона йому провели таргетовану м’язову реіннервацію. Це складна нейрохірургічна процедура, під час якої вцілілі нервові закінчення, що раніше керували втраченими кінцівками, пересаджуються до інших м’язів. У майбутньому це дозволяє зчитувати електричні сигнали з м’язів і використовувати їх для управління біонічним протезом так, ніби це частина власного тіла. Це важливий крок до повернення контролю над тілом — і до нової якості життя після поранення.

Незабаром Богдану встановлять протез, який встановлюють лише в єдиній клініці України. За ним він поїде вже у травні. Усміхаючись, зізнається, це має бути своєрідним подарунком до дня народження, який припадає саме на ці дні. Але попри позитив, є й дилема: на протез, який дозволяє відновити дрібну моторику, не вистачає 150 тисяч гривень.

Хлопець не наважився звернутися по допомогу — каже, багато людей уже підтримали його одразу після поранення. Але з іншого боку, ця сума — не така вже й велика, зате вона здатна змінити життя. Дати захиснику можливість не просто повернутися до звичного ритму, а й займатися улюбленою справою — ремонтом велосипедів, у якій він справжній майстер. Для охочих допомогти Богдану номер банківських реквізитів: посилання на Монобанк:  https://send.monobank.ua/jar/7QfNG4oVPu

4441111127898454.

Насамкінець цікавлюся у Богдана, що, на його думку, потрібно для перемоги. Відповідає без пафосу, але впевнено:

«Вмотивовані люди. Не ті, яких тягнуть за руки й ноги у буси — я категорично проти такої мобілізації. Справжня мотивація з’явиться тоді, коли люди знатимуть: про них дбають. А це значить — треба викорінити корупцію, встановити чіткі терміни перебування військових на фронті, дати зрозумілі правила гри. Хоча, на мою думку, ми вже перемогли, бо зламали хребет Росії, яка на початку переважала в озброєнні, а зараз здебільшого у кількості “мʼясних штурмів”. В усьому іншому ми на висоті — навіть попри нерівні сили. І це доводить, хто ми є».

 Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Загинув під час нашої телефонної розмови, а на річницю одруження ми прощалися навіки»: спогади дружини про Героя з Волині Мирослава Поліщука
• «Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка
• «Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха