Волинянин зі «Сталевої Сотки»: від колекціонера старовини - до штату-сержанта ЗСУ

Сьогодні вже третій рік поспіль Микола несе службу в лавах 100-ї окремої механізованої бригади (раніше — територіальна оборона). У підрозділі він відповідає за забезпечення — завдання, яке в умовах постійної бойової готовності є життєво важливим.

Проте навіть на передовій штаб-сержант знаходить спосіб тримати зв’язок із мирним життям — на позиціях розводить поросят та вирощує городину. Це не лише своєрідна терапія, а й приклад того, як навіть у найважчі часи українці зберігають працелюбність, гумор і віру в перемогу.

                                           «Микола» чи «Ніколай»? 

Побачивши ідеально оброблені грядки посеред передової, місцеві мешканці були щиро вражені. Одна з жінок навіть пожартувала, що її чоловік до такого не додумався б — хіба що в чарку заглянув би. А для штаб-сержанта Миколи Матусевича, який власноруч звів будинок і викопав ставок біля нього, це була звична справа: працювати руками, створювати лад навіть там, де, здається, усе мало б лежати в руїнах.

Та справжнім здивуванням для нього було інше — усвідомлення, що на Донеччині далеко не всі мешканці асоціюють себе з Україною. Дехто живе, ніби в якійсь окремій реальності: фізично — на Донбасі, а ментально — «на Росії».

Якось, перебуваючи у прифронтовому містечку, Микола зайшов до місцевої протестантської церкви. Він сам був парафіянином у своєму рідному місті, тож прагнув знайти бодай хвилину тиші серед фронтових буднів. Коли ж настала черга представитись, він чітко вимовив: «Микола». Пастор кілька разів перепитував російською, чи це не «Ніколай». Довелося щоразу наполегливо уточнювати: «Ні. Я — Микола». Тоді священнослужитель здивовано вигукнув: «Так ви з України?!» — наче це було щось незвичне.

Ця ситуація стала ще одним нагадуванням для військового: війна — не лише за території, а й за ідентичність. І його боротьба — саме за те, щоб кожен тут знав не лише, як вимовляється його ім’я, а й що живе в Україні.

                        Від колекціонера старовиною – до штаб-сержанта

До повномасштабного вторгнення у Миколи Матусевича було спокійне життя, наповнене звичними справами й улюбленими захопленнями. Він колекціонував старовинні речі, мріючи зібрати настільки цінну добірку, аби одного дня створити власний музей. Окрім того, Микола мав досвід громадської діяльності — певний час був депутатом місцевої ради, тож саме звідти й пішов його нинішній позивний — «Депутат».

24 лютого 2022 року змінило все. А вже наступного дня, 25-го лютого, Микола був серед перших, хто долучився до лав територіальної оборони.

«Як можна спокійно сидіти вдома, коли на твою країну напали? – каже він. – Хоч і мав певні проблеми зі здоров’ям, і вік не юнацький, однак не вагаючись став до зброї».

Спочатку разом із побратимами проходив навчання, після чого їхній підрозділ охороняв українсько-білоруський кордон. Жартома ту локацію називали «шацьким котлом». Втім, усі розуміли: справжнє бойове випробування ще попереду.

І воно не забарилося. 1 квітня 2023 року підрозділ вирушив на Донеччину — у Ямпіль, де згодом брав участь у кривавих боях за Сіверсько-Серебрянський ліс — один із найгарячіших напрямків того часу. Крім того, 100-та бригада тоді виконувала бойові завдання і на Лиманському, і на Бахмутському, і на Куп’янському напрямках.

У липні 2023 року за стійкість, рішучість і героїзм підрозділ отримав почесну відзнаку «За мужність та відвагу». А 29 березня 2024 року територіальна оборона офіційно стала механізованою — з’явилася 100 окрема механізована бригада, яку сьогодні добре знають під назвою «Сталева сотка». Бригада увійшла до складу 9 Армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ — і продовжує тримати стрій, у найнебезпечніших точках фронту.

        «Ті, хто раніше не переймався питанням державності або симпатизував Росії, почали розуміти, що таке «русскій мір»

Микола Матусевич добре пам’ятає той день, коли їхній підрозділ вперше увійшов у Ямпіль. Містечко виглядало майже мертвим — зруйновані будівлі, порожні вулиці, вибиті вікна та тиша, яка іноді страшніша за вибухи. З місцевих залишились одиниці — більшість евакуювались, рятуючи себе і рідних. Та ті, хто залишився, зустріли військових із розумінням і вдячністю.

«Люди підтримували нас, як могли, — згадує Микола. — А ми — їх. Заряджали їм телефони, дозволяли скористатися «Старлінком», ділились харчами. І це було по-людськи. У такі моменти ти відчуваєш: ми тут недарма».

  Але, як часто буває на війні, не обійшлося без винятків.

«Неподалік нас жила жінка поважного віку, — розповідає Микола. — Тиха, мовчазна, до нас не зверталась, ніби жила сама по собі. Ми не нав’язувались — поважали приватність. Та з часом помітили: ворог б’є по наших позиціях із підозрілою точністю. Склалося враження, що хтось «світить» нашу присутність. Підозри передали спецслужбам. Ті швидко зреагували й навідались до жінки. Після їхнього візиту її більше ніхто не бачив.

«Чи справді вона зливала інформацію — сказати не можу, — знизує плечима Микола. — Але після того обстріли значно вщухли. Стало спокійніше. Не завжди ворог в окопах — іноді він поруч, у цивільному».

У розмові Микола Матусевич щиро ділиться своїми спостереженнями про зміни, які відбуваються у свідомості людей на прифронтових територіях. З його слів, навіть ті, хто раніше не надто переймався питанням державності або відкрито симпатизував Росії, почали змінювати свою думку — бо тепер мають змогу на власні очі побачити, що насправді несе за собою так званий «русскій мір».

«Спочатку деякі люди ставилися до нас із насторогою, — згадує Микола. — Коли ми змінювали позиції й шукали, де тимчасово розміститись, дехто з місцевих був відверто проти, аби ми селились поруч. Казали: «Через вас будуть обстріли».

 Але військові намагалися говорити з людьми спокійно, пояснювати.

«Ми не сварились. Просто ставили запитання: «А ви уявляєте, що буде, коли сюди зайде російський солдат? Як тоді житиметься?». Після такої розмови багато хто замовкав. Бо починав розуміти, що присутність ЗСУ — це захист. А прихід росіян — це мародерство, насилля і повна втрата контролю над власним життям».

Микола каже: прозріння іноді приходить через біль, іноді через досвід. Але воно приходить — і це важливо. Бо перемога буде не лише на фронті, а й у серцях людей.

              На фронт привіз з Волині поросят, посадив городину

Попри важкі умови служби, постійну зміну позицій і загрозу обстрілів, українська жилка — любов до землі та хазяйської справи — проростає навіть на лінії фронту. Штаб-сержант Микола Матусевич вирішив облаштувати невелике господарство просто на передовій — щоб і собі, і побратимам підняти настрій, зняти бодай частину психологічної напруги, яка накопичується щодня й не минає безслідно.

З рідної Волині він привіз трьох поросят — дві свинки та кабанчика — і став за ними доглядати. Крім того, посадив картоплю, моркву, помідори, цибулю, посіяв огірки. Разом із хлопцями встановили теплицю, підвели воду — тепер чекають на врожай. А коли підростуть поросята — буде й свіже м’ясо.

«Не тільки я такий господар, — усміхається Микола. — Є хлопці, які навіть курчат розводять. І городи тут на передовій саджають. Бо українець без землі — як дерево без коріння».

Для нього й побратимів це не просто поросята і картопля — це прояв внутрішньої сили, зв’язку з рідною землею, продовження традиції, яка передавалась із покоління в покоління.

«Український дух — це про любов до свого краю, до землі, яка нас годує, — каже воїн. — Для нас земля — це батьківщина, пам’ять, дім. Для росіян — лише ресурс: копалини, метали, щось, що можна продати чи перетворити на зброю. Їм не потрібні ні люди, ні традиції, ні культура. Їм потрібна земля без людей. Або з тими, хто не чинитиме опору».

Микола переконаний: думати, що Росія приходить «звільняти» чи «захищати» — небезпечна ілюзія. Там, де ступає нога російського солдата, завжди лишаються руїни, смерть і відчай.

«Про це має знати кожен, і розуміти наслідки. Бо наша боротьба — не тільки за територію. Це боротьба за право жити вільно, працювати на своїй землі, говорити своєю мовою й бути собою».

 До смерті не можна звикнути, але вона стає частиною твого життя на війні

У родині Матусевичів любов до Батьківщини та готовність її захищати — не просто слова, а щоденна справа честі. Воюють майже всі чоловіки. Ще 2014 року, коли російська агресія лише починалася, племінник Миколи — щойно виповнилося 18 — добровільно пішов на фронт. Протягом свого бойового шляху він неодноразово проявляв відвагу, за що був нагороджений державними відзнаками. Один із таких випадків навіть описували в засобах масової інформації: від початку вторгнення на Донбас він разом із побратимами взяли у полон групу окупантів разом із важкою технікою. Полонених згодом обміняли на вантажівку, повну зброї, яка врятувала життя нашим хлопцям.

Крім нього, зі зброєю в руках нині служать ще двоє родичів Миколи. Вся родина стала щитом для країни.

«Найважче на війні не вибухи й не повсякденна напруга, — тихо говорить Микола. — Найболючіше — втрачати побратимів, особливо тих, із ким ділив окоп, хліб і надію. Ти звикаєш до людини. Знаєш, як вона дихає поруч, як мовчить. Ще зранку можеш разом пити каву, сміятись з якогось дурного жарту, а ввечері — збирати речі в чорний пакет. Це не просто біль — це порожнеча, яку не заповнити нічим і ніколи.

Кажуть, до смерті не можна звикнути, і це правда. Але на війні вона стає частиною твого повсякденного життя. На війні смерть не має пафосу. Вона не схожа на те, що показують у фільмах. Вона тиха, буденна, часто раптова. З часом перестаєш кричати всередині. Вчишся ховати біль глибше, бо треба жити далі — за себе й за того, хто вже не повернеться. Просто починаєш інакше відчувати час. Усе загострюється: запах диму, шелест трави, голос побратима в рації. Розумієш — це може бути востаннє».

Особливо боляче Микола пережив загибель Юрія Амірханяна та Павла Плісака — хлопців, з якими починав бойовий шлях. Вони були не просто побратимами, вони були рідні по духу люди, на яких завжди можна було покластися. Не менш тяжким ударом стала смерть В’ячеслава Адаменка, відомого за позивним “Ізраїль”. Його історія — унікальна. Після того, як у 22 роки виїхав до Ізраїлю, прослужив там 17 років у армії. Та коли в Україні розпочалася Революція Гідності, повернувся, став волонтером, а з початком повномасштабного вторгнення — вступив до лав ЗСУ.

 «Такі втрати не забуваються. З ними ти живеш. Вони є частиною кожного з нас. Частина ціни, яку платимо за свободу».

                 Без тилу не було б фронту. Без народу — не було б армії

Щодо підтримки бійців, Микола Матусевич зазначає, вона  надзвичайно важлива.

«Воїнам було б значно важче без підтримки тилу, — каже він. — Це не просто речі, харчі чи техніка — це відчуття, що ти не сам, що за твоєю спиною стоїть ціла країна. І кожен з нас на передовій щиро вдячний кожному, хто не забуває, хто допомагає, хто стоїть поруч, навіть на відстані».

Уже не один рік надійними благодійниками залишаються люди й організації, які стали справжньою опорою для підрозділу. Вони регулярно передають найнеобхідніше — від тепловізорів і генераторів до консервів, ліків, форми та окопних свічок. Микола з вдячністю згадує імена тих, хто постійно підтримує їхній підрозділ: Віталій Лах, Наталія Дмитрук, благодійний фонд «Доброта», Тарас Грицевич, Микола Панасюк, Валерій Пташенчук, В’ячеслав Католик, Олена Жуйвода. Окрема подяка — Володимирській міській раді на чолі з міським головою Ігорем Пальонкою, а також усьому депутатському корпусу, які не лише на словах, а й на ділі демонструють, що захисники — не одні.

 «Війна — не лише окопи й зброя, — каже Микола Матусевич. — Це й руки волонтерів, і донати школярів, і слова підтримки бабусі,  молитва мами, яка щовечора чекає дзвінка. Це все — частини одного великого ланцюга, що тримає нас на плаву. Без тилу не було б фронту. Без народу — не було б армії».

Вже третій рік Микола на передовій. Воює, господарює, саджає городину, вирощує поросят і вірить: усе недарма. Бо сила українського народу — у єдності. У тому, що навіть у найтемніші часи ми не втрачаємо себе, не втрачаємо любов до землі, до свободи, до життя.

«Ми не просто тримаємо оборону. Ми тримаємо майбутнє. І обов’язково переможемо, — упевнено каже він. — Бо з нами правда. З нами — Україна».

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Обрав ім’я для донечки, але загинув за пів року до її народження: історія загиблого воїна з Волині                                                                        
• Врятував життя усім побратимам, а сам, прикриваючи їх, загинув. Спогади про бойового медика з Волині
• Загинув, рятуючи побратима, і дев'ять місяців вважався зниклим безвісти: спогади про Героя з Волині Романа Кондратюка