Загинув, рятуючи побратима, і дев'ять місяців вважався зниклим безвісти: спогади про Героя з Волині Романа Кондратюка

На день народження чоловіка планували поїхати у подорож, але…

«Наше з Романом спільне життя проходило у приємних клопотах: народження та виховання дітей, будівництво будинку, щоденна праця. Ми завжди були зайняті, але щасливі – бо творили своє гніздо, свою історію. І коли звели та облаштували дім, а діти підросли, вирішили, що настав час взяти паузу від повсякденної метушні, трохи помандрувати, побачити нові міста і відвідати цікаві місця, про які давно мріяли, - розповідає дружина полеглого воїна Романа Кондратюка, Людмила. – Так, на тринадцятиріччя синів усією сім’єю їздили до Києва. А у червні 2022 року Роман мав святкувати день народження, і ми планували чергову поїздку. Однак вже тоді в Україні було неспокійно. Чоловік хвилювався через ситуацію на кордоні – російські війська скупчувалися, і ставало тривожно. Ми тоді ще не знали, що чекати залишалося недовго: 24 лютого вранці почалося повномасштабне вторгнення». 

Роман народився 14 червня 1978 року в Угорщині у місті Секешфехерварі, що неподалік Будапешта. Після повернення батьків до України зростав у Ковелі. Тут навчався у загальноосвітній школі № 7, яка нині має статус ліцею. Його клас був спортивним і активним. Діти часто брали участь у різноманітних змаганнях, намагаючись бути у команді Романа, якого вважали фартовим – там, де був він, перемога здавалася майже гарантованою. Хлопець умів об'єднати навколо себе однолітків, зарядити їх своєю енергією та вірою в успіх. Цілеспрямованість та спортивний азарт робили його справжнім лідером. Після школи Роман освоїв професію будівельника. Завдяки наполегливості та бажанню вчитися, швидко став справжнім майстром справи, здатним виконувати найрізноманітніші роботи – від фундаменту до внутрішнього оздоблення.

Збирався їхати на роботу до Ізраїлю, а поїхав на війну

«Наша історія почалася, коли я ще навчалася в одинадцятому класі. Романові тоді було 22. Жили зовсім поруч, і ніби самі зорі вели нас одне до одного. Ми закохалися так щиро, ніби в усьому світі крім нас нікого не існувало. Після школи я вступила до вишу у Дніпрі. Нас розділяла відстань, але наші почуття витримали шість років чекання і зустрічей. Згодом одружилися, і доля подарувала нам двох синів-близнюків – Германа та Максима. Кажуть, справжній чоловік має збудувати дім, виростити сина та посадити дерево. Роман виконав усе сповна, навіть більше.

Він власноруч звів дім, у якому мріяли прожити довге, щасливе життя, зустріти старість і тішитись онуками. Виховав синів і разом із ними посадив сад – маленький острівець нашого щастя. Ми уявляли, як будемо сидіти під розлогими кронами дерев, насолоджуватись їхніми плодами та щасливими моментами життя. На жаль, не все у житті можна передбачити. Нашим планам не судилося здійснитися».

Напередодні повномасштабного вторгнення Роман планував їхати на роботу до Ізраїлю. Він успішно пройшов співбесіду у компанії, залишалось закінчити останні формальності. 24 лютого 2022 року Україна прокинулася від вибухів. Страшний ранок, коли світ розсипався за мить. Людмила в ту ніч працювала – вона була на зміні на залізниці. Вдома Роман швидко зібрав рюкзак, розбудив дітей і відвіз їх до батьків дружини. Повернувшись, почав облаштовувати підвал,  носив їжу, воду, ковдри, створюючи укриття для своїх рідних. 

«У дворі стояв сильний гул – важка техніка проїжджала повз, вирушаючи на захист від ворога. Роман мовчки стояв біля вікна і пильно вдивлявся у те, що відбувалося зовні. Я бачила, як у його очах народжується рішення – тверде, незворушне. Він уже знав, що має робити. Наступного ранку разом із моїм братом, який на той час гостював у нас, узяв рюкзак і обидва вирушили до ТЦК. Я плакала, не стримуючи ні сліз, ні страху, ні болю. Він заспокоював мене, й запевняв, що все буде добре. Казав, що там, у військкоматі, вже стоять пліч-о-пліч інші чоловіки, і що він має бути разом із ними». 

Попри звістку про загибель, сподівалася, що чоловік живий

Спочатку Роман Кондратюк ніс службу у складі ТРО. А коли у січні 2023 року сформували нову 118 ОБМР, увійшов до її лав і був призначений командиром відділення штурмової групи. Спочатку бійці пройшли вишкіл, після чого  усіх спрямували на Запорізький напрямок. Звідти він давав про себе знати – телефонував, писав повідомлення, аби заспокоїти дружину та дітей. Про те, що доводилось переживати там, на передовій, не розповідав. Людмила дуже хвилювалася за чоловіка. Разом із синами, які були прислужниками у церкві, щиро молилася за нього, благаючи Бога захистити коханого. 

 «Того липневого дня Роман зателефонував востаннє. Він повідомив, що їде на позиції, і попередив: певний час буде без зв’язку, я навіть не здогадувалась, що це були останні його слова. За кілька годин він загинув. Я щодня чекала на дзвінок, але телефон мовчав. Наважившись, набрала одного з побратимів. Той відповів стиха, наче боявся розбити мою останню надію: повернулися тільки троє. Доля інших залишалася невідомою. А вже за кілька днів надійшло сповіщення: Роман зник безвісти. Не вірила. Молилася, плакала, сподівалася. Щодня, щогодини чекала на дзвінок, на хоч якусь звістку. Кожен ранок починався з надії, кожна ніч закінчувалася сльозами.

Згодом вдалося поговорити з побратимом чоловіка, котрому пощастило вижити і повернутися з полону. Він розповів, що їхня колона рухалася визначеним маршрутом, коли раптом почався обстріл. Хлопці рятувалися хто як міг. Роман кинувся рятувати командира - саме в той момент у БМП, де той перебував, влучив снаряд. Та попри страшну правду, серце вперто відмовлялося прийняти її. Я благала Бога про диво, про повернення, про ще один шанс. Лише через дев’ять довгих, нестерпних місяців експертиза ДНК підтвердила: Роман загинув».

Захоплювався історією України і завжди повторював, що він з хлопцями до кінця

Людмила зізнається, одне з найважчих випробувань чекало попереду – сказати дітям, що їхнього тата більше немає. Усі ці довгі місяці вони трималися за надію, молилися, чекали, вірили у диво. Лише тоді, коли тіло Романа вже було у дорозі, жінка зібрала в собі рештки сил і розповіла їм правду. Для них це стало важким ударом. Вони безмежно любили свого тата, який був для них уособленням мудрості, цілеспрямованості, врівноваженості, сміливості, мужності й непохитної впевненості. Він був їхньою опорою і прикладом у всьому. Герман з Максимом довго не могли оговтатись від страшної втрати. Щоб якось її приглушити біль, писали повідомлення Роману – так, ніби він усе ще поруч.  

Ці повідомлення ставали ниточкою зв’язку з ним, спробою зберегти його присутність у своєму житті. А коли наставала ніч, плакали, тихо ховаючи сльози від матері, а вранці намагалися бути сильними. Сьогодні хлопці є надійною опорою для Людмили. Вона радиться з ними в усьому, разом приймають важливі рішення і тримаються один за одного. Людмила часто ловить себе на думці: у кожному їхньому жесті, у погляді, словах живе Роман. Їхня спокійна впевненість, здатність приймати рішення, терплячість і вміння знаходити вихід зі складних ситуацій – усе він залишив їм у спадок. 

«Роман був надзвичайно обізнаним та начитаним. Особливо захоплювався історією України, а ще любив творчість братів Капранових. Часто, коли разом переглядали історичні фільми чи обговорювали події в країні, і я чогось не розуміла, він терпляче й доступно все пояснював. Навіть під час коротких відпусток помічала, що не розслаблявся – постійно щось підчитував: то про зброю, то про тактику ведення бою. Він робив це не лише для себе, хотів бути корисним побратимам, серед яких був найстаршим. А ще часто повторював: «Я з хлопцями до кінця». Ці слова були для нього не просто обіцянкою, а справою честі». 

На день народження Романа, 14 червня, Людмила з дітьми вирушили до Карпат. Це була не просто подорож - це була спроба вшанувати його пам’ять, відчути його присутність серед величі гір і тиші лісів. Хлопці щойно закінчили навчання, і ця мандрівка стала своєрідною заміною випускного балу - без урочистостей. 

«Ми взяли з собою Романів військовий жетон, і піднявшись на Говерлу, залишили його там, серед інших речей, які приносять родини загиблих воїнів. Це місце стало для нас святинею - там, на вершині, де небо здається ближчим, ми відчули, що він поруч. Його душа, як і наші серця, залишилася з нами, серед гірських вітрів і вічної тиші».

Романа Кондратюка посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Поховали воїна 28 квітня 2024 року у селі Вербка. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Свічки, що ставила у церкві за здоров’я сина, падали, я не знала, що він загинув»: спогади про Героя з Волині Станіслава Вакуліча
• «Загинув під час нашої телефонної розмови, а на річницю одруження ми прощалися навіки»: спогади дружини про Героя з Волині Мирослава Поліщука
• «Ніби відчуваючи біду, маленька племінниця дуже плакала і не хотіла відпускати»: спогади про Героя з Волині Юрія Глуха