Хотіли закрити бізнес, але вирішили допомагали людям: історія подружжя з Луцька, яке пече і возить хліб на схід

Їхні запашні буханки стали втіхою для людей, які тижнями сиділи без їжі у холодних підвалах, під обстрілами чи в окупації. Волонтери до сьогодні доставляють їхній хліб, нерідко наражаючись на небезпеку, - пише Слово про слово.

До кожної хлібини клали біблійний вірш

Власну пекарню Левценюки відкрили 5 років тому. Оскільки обоє активно залучені в житті церкви, поєднувати ці справи було важко. Анатолій – пастор, крім того, разом з дружиною займається сімейним служінням.

Незадовго до війни подружжя підрахувало, що заробляють на випічці небагато, тож призупинили бізнес. Місяць нічого не випікали. А тоді почалась війна.

«24 лютого, коли багато людей виїжджали за кордон, ми вирішили залишитися в Україні. Запитували самі себе: «Що робити?» А потім зрозуміли: те, що й до війни, адже хліб потрібен завжди», – пригадує Анатолій Левценюк.

Тато Ірини Левценюк є пастором в селі Острожець Рівненської області. Він розповів доньці, що чоловіки з його церкви евакуюють людей з Київщини. Жінка запропонувала, щоб волонтери під час чергової поїздки завезли їхній хліб для тих, хто ховається від обстрілів у підвалах. Пропозицію прийняли. Так на третій день російського вторгнення розпочалося їхнє служіння.

Спочатку в пекарні було двоє людей: Ірина та її підлегла. У перший день вони спекли 300 буханок, на другий – 500, а згодом дійшли до 1000 на день. Жінкам почали допомагати діти, Анатолій, члени церкви та переселенці. Найбільше часу потрібно на пакування, тож на цьому етапі залучають найбільше помічників.

«Ми хотіли годувати людей не тільки фізичним хлібом, а й духовним, тож до кожної буханки клали біблійний вірш. Переважно це були слова з псалмів, які дають надію. Для перших партій наші діти писали підбадьорення вручну, далі ми почали залучати друзів. Коли обсяги випічки зросли до тисячі хлібин в день, вірші стали друкувати на принтері», – розповідає Ірина Левценюк.

Люди приносили борошно, олію, сметану

Перш ніж відновити роботу пекарні, Левценюки молилися. Коли ж упевнилися у своєму рішенні, почали бачити, як Бог допомагає виконати цю місію.

Річ у тому, що для випікання великих обсягів хліба потрібно багато борошна та олії. На початку російського вторгнення склади були закриті. Допомога приходила, звідки не чекали.

Люди, які перед війною закупили по кілька мішків борошна, почали ділитися запасами. Якось допоміг фермер з Нідерландів. Були випадки, коли подружжя купувало 10 мішків, а в подарунок отримувало ще 5. Жінки з Острожця передавали жир і сметану на печиво. На ринку один чоловік пропонував безплатно 50-літровий бутиль олії. Багато людей жертвували фінанси.

«У перші дні ми працювали по 14 годин. Влітку вставали о 4-5 годині, щоб виконати роботу, перш ніж стане спекотно. Через кілька місяців ми втомилися. Одного дня я подумала, що, можливо, вже час зупинити служіння. Почала молитися. Пройшло кілька хвилин, і у двері постукав сусід. Каже: «Іро, у мене є борошно, глянь, чи тобі таке підходить». Тоді я зрозуміла, що поки є з чого, потрібно пекти хліб далі», – згадує Ірина.

Оскільки Левценюки проводять дошлюбні консультації, про них почали жартувати, що Ірина бере наречених на кухню перевіряти, чи готові до шлюбу.

Колись із нею така історія сталася насправді. Перед власним весіллям вона поїхала в гості до бабусі. Замішувала діжку з хлібом. Дід подивився і сказав: «Ні, ще не готова до заміжжя». Ірина відповіла: «Діду, я точно ніколи не пектиму хліб, у магазині можна купити готовий».

Тоді вона й гадки не мала, як помилялась.

Давали хліб і говорили Євангеліє

Спочатку луцький хліб привозили у Київ, Бучу, Ірпінь, Чернігів. Пізніше до цього переліку додалися нові міста й села: Балаклія, Ізюм, Гусарівка, Петрівське, Херсон… У низку сіл інші волонтери не доїжджали, тож там гостям із Західної України були особливо раді.

Волонтер з Острожця Сергій Скаковець розповів, що спочатку вирушали в дорогу через день. У дорозі були по 24 години. Згодом стали їздити рідше, адже ресурси людей стали вичерпуватися. Всього ж було близько сотні поїздок.

З Сергієм вирушали ще Петро Хорошенко та Сергій Юсенко. Завантажували допомогу, зібрану церквою та волонтерськими організаціями, і вирушали. У Києві розвозив продукти брат Василь Скаковець.

Повертаючись додому, чоловіки забирали жінок з дітьми, які наважилися евакуюватися у безпечніші місця. Одного разу в дев’ятимісний бус Сергія вмістилося 20 дітей і 4 дорослих.

Не раз доводилося їхати під обстрілами, у заторах, об’їзними шляхами. Через погані дороги після поїздок потрібно було ремонтувати авто, а через якийсь час і купити нове. На сході були випадки, коли від обстрілів ховалися у бліндажах військових.

Сергій Скаковець – батько п’яти дітей. Хоч дехто й відмовляв від поїздок, все ж він був непохитний у своєму рішенні допомагати людям.

«Я був вражений, як люди сприймали нас. Дехто не їв хліба по кілька тижнів чи місяців. У прифронтових селах за 90-100 кілометрів не було магазинів, неможливо купити продукти навіть маючи гроші. Пальне дістати ще важче», – розповідає Сергій Скаковець.

В одної жінки у кишені фартуха він бачив позеленілий шматок хліба, який господиня берегла на ще гірші часи.

Інша жінка розповіла, що молилась перед тим, як приїхали волонтери.

«Вранці чоловік порадив дружині піти попросити хліба в українських військових, які воювали за село. Вона не захотіла, мовляв, їм теж потрібно. Натомість запропонувала: «Помолімося, хай Бог дасть нам хліб». Почала промовляти слова молитви, і в цей час почула звук машини. Це ми приїхали зі свіжими буханцями», – згадує волонтер.

Його здивувало те, скільки сімей з дітьми не евакуювалися попри масові обстріли. Часом малеча навіть не виходила з підвалів, коли прибували волонтери. У таких випадках їм залишали гостинці біля входу в укриття.

«Ми постійно говорили людям Євангеліє, молилися за них, дарували християнські книги. Коли ми приїжджали знову, вони розповідали, що встигли прочитати за цей час. На жителів одного села образився православний священник, бо «поміняли віру». Люди йому відповідали, що якби він не виїжджав з села, а був з ними, такого б не сталося», – ділиться Сергій Скаковець.

Люди віддячували кавунами й картоплею

З вересня Левценюки також почали їздити на деокуповані території. Там мали змогу поспілкуватися особисто з усіма, хто отримував їхні хлібини. Лише там подружжя усвідомило, наскільки цінною для людей була кожна скибка.

Щоб віддячити, місцеві жителі часто щось дарували. Хтось пригостив кавунами. Хтось дав баночку грибів. Один літній чоловік у простреленому відрі приніс власноруч вирощеної картоплі.

«На сході можна було почути фразу: «Дякуємо, що любите наш народ». Мені це різало вуха, бо я завжди думала, що ми один народ. Можливо, Бог дав можливість послужити, щоб зруйнувати міф про бандерівців», – каже Ірина Левценюк.

Один випадок зворушив до сліз. На Харківщині жінка сказала Ірині: «Ви схожа на мою дочку, можна я вас обніму? Я п’ять місяців не знаю, що з нею». «Тих обіймів я не забуду ніколи, – каже Ірина. – Поїхати до цих людей, обняти, поспілкуватися – це таке щось маленьке, але для них це дуже важливо».

Подружжя навіть думало назвати свою пекарню «Хліб життя».

Люди також розповідали історії про Божий захист. В селі Чепель посеред руїн побачили один вцілілий будинок. Жителі розповіли, що від початку війни були там і щовечора з сусідами молилися «Отче наш».

«Багато людей дотримуються думки, що люблячий Бог не може допустити війну. Я завжди пояснюю: Бог дав свободу вибору. Не існує любові там, де немає свободи. Але при цьому хтось вибирає зло, і ми бачимо наслідки цього вибору», – ділиться Анатолій Левценюк.

Через відключення світла з жовтня пекти хліб стало важче. Обсяги зменшилися, але служіння триває. 

Читайте також:

• Понад тисячу медичних сумок для військових, а також сотні підсумок, систем розвантаження та іншої амуніції виготовив луцький кравець Дмитро Пуха за 10 місяців повномасштабної війни.
• «Найважче видаляти номери загиблих воїнів»: історія волонтера з Волині
• Олена Фісюк з села Хрипаличі Устилузької громади Володимирського району втратила брата, який воював в АТО, і з тих пір не шкодує ні сил, ні часу задля того, щоб наблизити перемогу. Жінка шиє все своє життя. Але важка ситуація в Україні, страшна війна змусили Олену дещо змінити напрямок своєї справи.