«Найважче видаляти номери загиблих воїнів»: історія волонтера з Волині
Віталію Гладуну з міста Горохів на Волині – 46 років. Майже 9 з них він волонтерить: збирає та відвозить допомогу захисникам.
Попри те, що чоловік не воював, зараз він тимчасово очолює Горохівську районну спілку учасників АТО «Щит», - пише Перший.
«У мене просто вибору не було. В лютому всі інші пішли на фронт», – каже він.
Музей війни
На вході у приміщення, заставлене коробками, – російський триколор. Він тут замість килимка.
– Так тепліше в ноги, правда? – жартує Віталій Гладун.
Всередині – повно «сувенірів» з війни: російські рації, аптечки, нагороди і документи. Наповнення аптечок добре показує ставлення російського військового керівництва до своєї армії: активоване вугілля, зеленка, гумовий джгут, який рветься на холоді. Запаковані сухпайки важать значно менше, ніж на них же написано.
Повно уламків того, що прилітало по українських позиціях і вилітало з них в бік окупантів.
– З одним таким «сувеніром» нас дві години протримали на блокпості, – розповідає волонтер.
Привертає увагу наскрізь продірявлена каска. Вона належала одному з волинських бійців. Чоловік отримав осколкове поранення, але відновився і вже повернувся на фронт.
Віталій Гладун мріє створити колись музей війни. Тому волонтери з його команди часто привозять щось від бійців, яких відвідують. А візити ці відбуваються нерідко – з початку повномасштабного вторгнення практично щотижня. Не їздили хіба тоді, коли доводилося ремонтувати транспорт.
Він – підприємець, торгує дитячим одягом, але бізнес довелося трохи закинути. Каже, тепер інші пріоритети.
«Прифронтові міста виглядають гірше, ніж Чорнобиль. У Харківській області річку Оскіл переїжджаєш, а там дике поле: ні зв’язку, ні доріг, мости зруйновані. Сумне видовище», – розповідає чоловік.
Віталій Гладун зітхає, що немає жодного державного страхування волонтерів. Тому чоловіки їздять у Бахмут, Курахове та інші гарячі точки, де обстріли фактично не припиняються, на свій страх і ризик. В одного з волонтерів спілки – п’ятеро дітей.
«Я Донецьку область, мабуть, краще знаю, ніж Волинську. Зараз там просто катастрофа – все розбито. Не знаю, як ми будемо це все відновлювати. Там були гарні охайні міста, а тепер – руїни. Хлопці на новий рік їздили у Бахмут – за 500 метрів від них танк стріляв ворожий», – каже керівник спілки.
Сам він зараз їздить до військових рідше, бо майже весь час забирає робота у штабі та з закордонними партнерами.
«У перші дні повномасштабного вторгнення в мене навіть павербанк на 40 000 mAh розряджався за день – телефон із рук не випускав», – пригадує він.
Режим роботи – 24/7 без вихідних та відпусток, – каже Віталій. Волонтери працюють і з місцевими, які хочуть допомогти війську, і з діаспорою, українськими біженцями в різних європейських країнах, горохівчанами, які ще до 24 лютого поїхали за кордон на заробітки і вирішили надсилати гроші або корисні речі звідти.
«Люди приносять щось, ми сортуємо, складаємо, веземо, передаємо. Хтось приходить з допомогою, хтось навпаки – просить допомогти знайомим військовим. І так щодня».
Зроблене фіксують у журналі. Для порівняння: у 2017 році там було сім записів, а у 2022-му – 300.
Везуть на фронт усе: від продуктів, інструментів й аптечок до автомобілів та квадрокоптерів, тепловізорів. Допомагають не лише волинським військовим – їздять по всій лінії фронту. Наприклад, на новий рік відвідали Бахмут, куди привезли коптер, два тепловізори, дальноміри, генератори, ліків на 31 тисячу гривень, окопні свічки, які зробили українці в Швейцарії.
«Колись ми мріяли передати хлопцям хоча б один квадрокоптер – сума здавалась нереально великою. А на сьогодні передали вже 47 коптерів і понад 60 тепловізорів», – каже Віталій.
Окрім подяк, критики теж вистачає, – зізнається він.
«Хтось розповідає, що в мене вже льох тушонкою гуманітарною забитий або що кожен тиждень на подвір’ї новий джип. А це ті машини, які ми ремонтуємо і відправляємо на війну. Хай критикують, а нам своє робити».
Початок волонтерства
Віталій Гладун почав допомагати ще до війни
До війни Віталій Гладун торгував риболовним спорядженням, орендував ставок. Вперше спробував себе у волонтерстві ще до 2014 року – допоміг товаришу зібрати гроші на лікування дитини. А коли росія напала, взявся шукати необхідні речі військовим.
«Як зараз пам’ятаю, у 2014-му році військовий Ігор Сливка запитав: «А чому ти ще не їздиш на Схід?». (Він загинув 12 грудня 2014 року – одна з перших втрат серед горохівчан).
Після цього таки почав. А коли їдеш до одного свого знайомого, треба щось привезти і побратимам. Колись натрапили біля Горлівки на блокпост, де було 24 горохівські хлопці. Так закрутилося», – пригадує чоловік.
Через рік, у 2015-му, долучився до нової спілки учасників АТО «Щит» як волонтер.
«На той момент почали повертатися хлопці з першої ротації, яким часто було важко знову інтегруватися в суспільство. Виникла ідея об’єднати їх для спілкування і вирішення проблемних питань, зокрема бюрократії. Щоб ветерани могли допомагати один одному».
До початку повномасштабного вторгнення у спілці було приблизно 150 людей. «А зараз усі на війні», – каже Віталій.
Після того, як голова й один із заступників повернулися у військо, він став виконувати обов’язки керівника. Зараз весь свій час Віталій Гладун присвячує волонтерській роботі спілки «Щит».
«Моїм бізнесом батько трохи займається, дружина вчителькою працює – за те і живемо. Нічого нового не купуємо: витрачаємо тільки на харчування себе і дітей».
За словами Віталія, робота з військовими має один болючий мінус – чим більше їх знаєш, тим більший твій особистий список загиблих.
«Найважче видаляти номери телефонів. Пам’ятаю, як у цій же кімнаті переді мною зовсім недавно стояв 19-річний Роман Журавель – лише на три місяці старший за мого сина Богдана (військовий загинув наприкінці грудня 2022 року, – ред.).
Стараєшся не зациклюватися на втратах – відволікатися на нові задачі, щоб працювати далі, але це все одно дуже важко. Я часто дізнаюсь про загибелі швидше, ніж військкомат», – зізнається Віталій Гладун зі сльозами на очах.
За ці роки, каже чоловік, разів десять намагався кинути волонтерство і все ніяк.
«Найдовше затишшя було з 2020 по 2022 рік, коли ми не їздили на схід. Але це не означає, що зовсім зупинились. Все одно щось шукали, передавали. Волонтерство – це вже як хвороба».
Непросто, якщо доводиться відмовляти військовим, але такі ситуації теж трапляються:
«Наприклад, хлопці в тилу охороняють міст і просять тепловізор, забуваючи, що його дальність – максимум 1,5 кілометра. Навіщо витрачати людські гроші на те, що не принесе користі? Мені люди довірились і я відповідаю за те, щоб все зібране витратити розумно».
Волонтерить усе місто
– З новим роком. Ось, тримайте 20 тисяч гривень, – до приміщення волонтерського центру заходить перший заступник Горохівського міського голови Максим Ящукевич.
Це працівники мерії щомісяця виділяють орієнтовно 5% від зарплати на допомогу війську. Зазвичай виходить 60-70 тисяч гривень, які витрачають на купівлю авто. 20 тисяч же – залишок за грудень, адже напередодні нового року чиновники вже скидалися.
Купівля автомобілів для військових – один з основних напрямків роботи спілки зараз. І цей процес складніший, ніж може здаватися.
«Часом дивишся оголошення: начебто все добре і ціна підходить, а приїжджаєш – металобрухт. Інколи Польщею треба намотати 500-600 кілометрів, щоб знайти автомобіль, який ще можна довести до пуття. Останні чотири до нас приїхали аж з Шотландії. У них кермо справа, але військовим, аби на ходу були і могли заїжджати в будь-яке місце», – розповідає Віталій Гладун.
Перед відправкою на фронт машини безкоштовно ремонтують троє братів Круковських: Василь, Валентин і Володимир. У директора майстерні Василя син воює, тому мотивація долучитися ще вища.
«А загалом ми допомагаємо з 2015 року – для нас війна почалась далеко не 24.02», – запевняє він.
За якість тут відповідають власною репутацією.
«У Горохові кажуть: якщо вже Круковські не зроблять, то треба їхати в Луцьк», – зізнається один із братів.
Нарікають тут лише на те, що з активним волонтерством залишається мало часу на те, щоб заробити і на утримання своїх сімей, і на оренду приміщення. Тому просять місцеву владу по можливості допомогти з пошуком іншого, дешевшого приміщення.
– Перерахуйте. Має бути 20 тисяч. Ви краще знаєте, що хлопцям треба. Це від поліклініки, – за пів години після заступника мера приходить медичка.
Швидкість, з якою Віталій Гладун рахує купюри, вказує, що це для нього вже звична справа.
«Волонтерський центр – це не лише одне приміщення. Це все місто. Влітку ми чекали, поки діти підуть у школи, бо це потужна сила. Те, що вони з вчителями і батьками роблять, просто вау. Навіть не знаю, де вони гроші беруть, але результат потужний. Від шкарпеток до консервації збирають – часом не знаєш навіть, куди те все подіти. Зараз бачу, що діти, які в 2014-му році були такими ж волонтерами, вже самі воюють».
За час повномасштабного вторгнення у горохівських волонтерів з’явилося багато друзів і, відповідно, – партнерів з Латвії, Німеччини, Іспанії та інших країн. Нерідко вони знаходять «Щит» у соцмережах і самостійно ініціюють співпрацю.
«Наприклад, наш горохівчанин працює на німецькій фірмі Karls, а її власник Роберт Даль передав допомоги вже більш ніж на пів мільйона євро. При тому, що я з ним бачився хвилин п’ять всього, бо це дуже зайнята людина. У нього на будинку український прапор, на робочому столі – тризуб, українських військових називає «наші хлопці», – розповідає Віталій Гладун.
«Перемога буде, коли Росія розвалиться»
«Чи не думав я сам піти на фронт? Звісно. З першого дня. Але на прикладі інших хлопців, які волонтерили, а потім пішли воювати, побачив, що тут можу бути кориснішим. Там ти обмежений однією позицією, а тут маєш значно більше можливостей. Хтось мусить це теж робити – без волонтерства на фронті багато чого не буде», – каже чоловік.
Зараз він вважає, що війну можна буде вважати виграною, коли Росія розпадеться.
«Якщо ми зараз не змусимо її розвалитись, все повториться. Ви знаєте історію: все життя з нею воюємо. Росія отримує відповідь, підписує мирний договір, а потім кріпне і нападає знову. Зараз в нас є шанс розірвати це коло».
А тоді, мріє волонтер, можна буде і своїм ставком зайнятися, малину вирощувати.
«Як перші рази приїжджав з війни, йшов на ставок, вимикав телефон і три дні працював лопатою, щоб переключитися. Хочеться якнайшвидше знову цим зайнятися».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Читайте також:
- «Боюся, коли батьки запитують, чи можна відкрити труну сина», - лучанка, яка привозить додому тіла загиблих бійців
- На війні втратила брата: волинянка шиє теплий одяг для ЗСУ
- Втратив багато побратимів і надивився страшних картин: історія воїна з Волині, який привіз прапор зі Зміїного
- Прожили разом у любові 57 років: історія бабусі, яка віддала військовим авто покійного чоловіка
Будь в курсі усіх новин
