Олег Романік: історія захисника з Волині

Олег Романік з Волині нині захищає незалежність України на одному із найскладніших напрямків – Покровському.

Про це пише Наталія Степанюк для газети «Нова доба».

– О, привіт, Олеже! Давно тебе не бачила. Де ти зараз? – радіючи випадковій зустрічі із сусідом у під’їзді нашого будинку, засипаю його своїми запитаннями.

І коли почула у відповідь: «У Покровську», дух перехопило й мороз пішов по шкірі. Де й подівся піднесено-радісний настрій. Просто на якусь мить розгубилась. Та раптово спрацював давній журналістський інстинкт: переді мною не просто сусід, а Захисник-Герой, з яким варто поспілкуватись і написати про нього. Тим більше, що знаю його давно як порядну, доброзичливу людину.

Отже, мій сусід – Олег Романік, 36 років, закінчив Маневицьку ЗОШ № 2, здобув педагогічний фах у Волинському державному університеті ім. Лесі Українки, працював в кількох закладах освіти району. Одружений на маневичанці Олександрі, має доньку Єву, батьків Ніну Трохимівну і Віталія Кіндратовича, був учасником АТО. Зараз несе службу під Покровськом, позивний «Фізрук».

Довгоочікувану відпустку затьмарило трагічне повідомлення побратимів. Автівку з воїнами, що повертались з бойового завдання, несподівано уразив «хитрий дрон».

– Нинішня війна не вписується ні в які стандарти колишніх воєн і навіть в кілька місячних періодів, – пояснює Олег. – Зараз війна високотехнологічна, дрони не тільки літають і скидають смертоносну зброю, вони постійно удосконалюються, можуть сідати і очікувати на рух техніки. Так сталось і цього разу із моїми побратимами. «Хитрий дрон», дочекавшись цілі, залетів у лобове скло автівки з хлопцями. Двоє побратимів, що сиділи спереду, загинули відразу, одного тяжкопораненого і чотирьох із середньою важкістю доставили у медичні заклади.

Такої втрати в нашому підрозділі давненько не було. І навіть у цей надзвичайно складний період війни на цьому відрізку фронту мені просто пощастило вирватись у відпустку. Справа в тому, що наша рота повністю укомплектована і є змога один одного заміняти. А в тих підрозділах, де не вистачає людей, відпустка хлопцям тільки сниться. А вона так необхідна, бо більшість з них воюють на виснаження по суті з початку повномасштабної війни.

«І в пеклі треба боротися за своє право»: історія захисника з Волині

– Я стежу за новинами… – перебиваю його, – знаю, що в Покровську зараз справжнє пекло.

– Так, справді пекло, – зважено продовжує мій співрозмовник, – роєм літають дрони і каби, вистежують цілі, небезпека чатує скрізь і повсякчас. Але, як кажуть мудрі, і в пеклі треба боротись за своє право, топити ворогів у вогняній смолі, щоб більше ніколи не приносили зла на землю.

Слухаючи Олега, я пройнялась до нього ще більшою повагою захоплювалась його розсудливістю, патріотизмом і відповідальністю. Вирішила поцікавитись, яким він був у цивільному житті. Найперше подзвонила до його класної керівнички Світлани Антонівни Кулініч.

– Це світла, порядна людина, – не задумуючись, сказала вона. – І говорю це не тому, що він стоїть на захисті країни, а тому що заслуговує доброго слова з дитинства. Це людина, в якій важко знайти негатив. Він добрий, відповідальний, комунікабельний, толерантний. Доброта в ньому проявляється не на словах, а в діях. Будь-яке доручення виконував бездоганно, вміло, протистояв нахабству, одразу припиняв агресію, був ініціатором корисних справ, не раз захищав спортивну честь школи.

Найкращої думки про свого колишнього учня і вчителька історії Ольга Іванівна Смусь: «Олег гарно вчився, був прикладом в поведінці, у спілкуванні з друзями, мав неабиякий вплив на викорінення негативних проявів серед школярів, був лідером спортивних змагань».

Його мама Ніна Трохимівна про нього говорить із гордістю та водночас із сумом.

– Олег у мене один, – зазначає вона. – Для мене він цілий світ. Якось так з дитинства склалось, що з ним ми були дуже близькими. Він в усьому мені допомагав, слухався мене. Я постійно загострювала його увагу на позитивних рисах родичів, знайомих. З батьком спілкувався менше, бо деякий час той був відсутній взагалі, коли виконував миротворчу місію ООН в колишній Югославії, а потім довгі відрядження позбавили такої можливості. Я в усьому довіряла синові і дуже здивувалась, коли він долучився до участі в АТО. А в перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну у нас з ним відбулася дуже серйозна розмова. Я заїкнулась, щоб виїхав у Польщу, чи як вчитель залишився у сільській школі. Від моєї пропозиції він просто жахнувся і скрикнув: «Хіба ти так мене виховала!» І вже 25 лютого 2022 року вже стояв під дверима військкомату. І з тих пір я не знаю ні сну, ні спокою. Кожен день чекаю повідомлень.

Материнській радості не було меж, коли на поріг батьківської оселі ступив син, який прийшов у відпустку. Не менш хвилююча зустріч відбулась із трирічною донечкою Євою. Вона не забула свого татка, бо при першій можливості спілкувалась з ним по телефону. Ніяк не поспішала спускатись із його рук, бо знає, що такі щасливі миті короткочасні.

Знаючи, що відпустки лічені дні, дружина Олександра подбала, щоб їх перетворити у незабутні. Встигли побувати у Польщі, на Світязі, трохи відпочили, підзарядились емоційно.

– Я безмежно щаслива зустрічі з коханим, – зізнається Саша. – Скажу коротко: Олег той чоловік, про якого мріє кожна жінка. Хочу сказати йому: «Люблю, чекаю, повертайся з Перемогою».

Оточений любов’ю, повагою і шаною рідних й близьких, Олег з оптимізмом повертався на фронт без будь-яких нарікань, невдоволень і страху. І на прощання сказав: «Головне завдання кожного воїна у цій кривавій війні чесно виконати свій священний обов’язок по захисту країни, вистояти, вижити та повернутись додому з Перемогою».

Фото із сімейного архіву Олега РОМАНІКА

Читайте також: