«І вдень, і вночі молю Бога, щоби нарешті настала перемога»: волинянка чекає двох своїх синів з війни
У Катерини Михальчук із Березич на Волині удень і вночі – одна лиш думка: аби якнайшвидше закінчилася війна, повернулися її сини, котрі боронять Україну від російського окупанта. А ще один син, який змушений був виїхати з Донеччини, зміг знову із сім’єю проживати там, де вже пустив коріння, – у Часовому Яру.
Про це пише Любешівська газета «Нове життя».
На початку червня 2022-го мобілізували найстаршого із трьох синів – Віктора. Ніби ніж встромили в серце Катерини Максимівни, коли вона почула цю звістку. Як укопана, застигла на місці, з одним лише словом на вустах: «Синочку…» Ось так уже майже рік і служить Віктор Іванович у різних гарячих точках. Нині на Харківщині виганяє рашистського ворога з українських земель.
Натомість кілька місяців уже минуло, як сюди, у Березичі, перебрався середульший син – Василь. До того він мав своє сімейне гніздечко у Часовому Яру на Донеччині. Туди після навчання за направленням поїхав працювати в Державну службу з надзвичайних ситуацій. Але коли вже жити у прифронтовому місті стало не можливо, все покинув та повернувся на батьківщину.
«І в одну мить зостався без нічого… Бо ж ще раніше знайомі пересилали фотографії, на яких видно було, як постраждав будинок Василя. А тепер то й не відомо, чи він узагалі ще є…» – притишеним, сповненим жалю голосом каже жителька Березич. Нині ж у Любешові за спеціальністю працює її син, то хоч він є підтримкою для батьків.
Із жовтня минулого року воює і наймолодший син цієї жінки – Сергій. Був і в Соледарі, і в Бахмуті. Він, як і належить традиціям, залишився із сім’єю у батьківському домі. Допомагав вести господарство: Михальчуки – споконвічні хлібороби-трударі. Обоє працювали в колгоспі, Катерина Максимівна потім трудилася соціальною робітницею у територіальному центрі, звідти й на заслужений відпочинок вийшла. Звичайна сільська сім’я. Сім’я, котру не оминула війна…
«Хіба ж я могла колись подумати, що таке буде?.. Та хіба ж тільки я? Скільки таких матерів по всій Україні! Тому і вдень, і вночі молю Бога, щоби нарешті настала перемога, додому повернулися геть усі наші хлопці й дівчата, бо ж то чиїсь діти. Їх усіх чекають удома матері, як і я своїх», – зітхає жінка, і знову лине в свої роздуми – про них, кровинок.
Ніяка робота не йде в руку, зізнається жителька Березич. За що не береться, а в голові тільки думки, як там сини, чи живі-здорові. То добре, як на зв’язок вийдуть, скажуть бодай слово. А буває, що і кілька днів тяготить страшне мовчання. І в такі хвилини, здається, материнське серце зупиняється, очікуючи найбажанішого дзвіночка та єдиного слова: «Живий».
«Ото дивилася по телевізору, як на Херсонщині місцеві люди зустрічали наших солдатиків, коли вони визволяли ті території. Жінки обіймали-цілували воїнів, раділи. Як же хочеться, щоб нарешті і ми тут стрічали так наших захисників, котрі повернуться із перемогою!» – із величезною надією у голосі каже Катерина Михальчук. Бо ж так мріє мати, що нарешті зможе обійняти своїх синів, котрі й у короткочасну відпустку ще не приходили з війни.
Наталія Муха.
Читайте також:
- «Ми маємо бути сильними»: волинянка чекає з війни двох синів
- Багатодітна волинянка чекає з війни трьох синів
- У день загибелі сказав: «Привіт, маман»: історія жительки села біля Луцька, яка дочекалася з війни лише одного сина
Будь в курсі усіх новин
