У день загибелі сказав: «Привіт, маман»: історія жительки села біля Луцька, яка дочекалася з війни лише одного сина

Її будинок в Лаврові знайти теж не складно - тут, наче вказівник, той же український прапор. Біля хати безліч квітів і ті ж червоні тюльпани, - йдеться у сюжеті 12 каналу. 

«Він квіти любив. Я саджу троянди, а він казав «мама, ти садиш, щоб я дівчатам мав що дарувати». Ввечері прийде, наріже їх, я виходжу, а їх немає», - ділиться теплими спогадами про сина пані Наталія.

У неї троє дітей - двоє синів та донька. Михайло був найстаршим.

«Діти казали, що він був моєю бубочкою. Старший син. Вони трохи ревнували», - розповідає жінка.

У селі хлопця звали «вуйко», бо родився на Закарпатті. Та після смерті чоловіка пані Наталія із дітьми повернулася на Батьківщину - у Лаврів. Михайло відслужив в армії, здобув освіту.

«Любив їсти варити, мав спеціальність кухар-кондитер. Але казав, що на кухні багато грошей не заробиш. Тому пішов на будівництво», - розповідає мати.

24 лютого обох синів жінки викликали у військкомат. Вже наступного дня Михайло з молодшим братом Сашком столярна захисті українсько-білоруського кордону.

«Він був військовозобов’язаним, проходив армію, був на навчанні у 2018 році і його призвали з молодшим братом», - зазначила пані Наталія.

За місяць чоловіків відправили у зону активних бойових дій. Так, розповідає жінка, Сашко опинився в Авдіївці на Донеччині, а Михайло на Миколаївщині.

«Вони мені відразу не казали, де вони. Дядькові сказали, мій брат у Ковелі, то менший син йому розказав, а брат мені пізніше», - пригадує вона.

Михайло телефонував щоранку.

«Завжди телефонував і казав: «Привіт, маман». Він завжди так вітався», - каже жінка.

День його смерті не був винятком. Вранці 28 квітня вона знову почула: «Привіт, маман».

У той же день Наталія із рідними збирала для Михайла передачу. Гостинці від мами мали їхати на Миколаївщину наступного дня. Втім забирати їх уже, на жаль, було нікому.

«Нам зателефонували і сказали, що в нього поранення. Але ми стали всюди телефонувати і через годину хлопці сказали, що не довезли його», - ділиться своїм болем жінка.

Гранатометник Михайло Палош із Лаврова загинув 28 квітня 2022 року. Позиції його батальйону росіяни накрили «Градами».

На полицях шафи в кімнаті, де проживав Михайло - його книги і посмертний орден «За мужність» ІІІ ступеня. Тільки про високу відзнаку за бойові подвиги мати розказала сину вже на цвинтарі.

«Розказую йому, що і як. Він мені не сниться, то я йду до нього. Сестрі сниться, а мені ні. Але кажуть, добре, що не сниться. Значить у нього все добре», - зі сльозами на очах каже пані Наталія.  

Михайло, згадує Наталія, завжди просив берегти себе.

«Завжди запитував, скільки я буду працювати. Завжди просив відпочивати, кудись їхати», - каже вона.

До прохань старшого сина жінка тепер таки дослуховується.

«Інколи думаю, що змучена і нікуди не поїду, коли кличуть. Потім згадую, що Міша казав скрізь їхати і не сидіти», - додає вона.

Турботу і любов сина, каже жінка, відчуває і досі. У подарованих Михайлом тюльпанах, що цвітуть навіть після його смерті, в усмішці, що зігріває з фото, у чистому небі, за яке він боровся для неї...

Читайте також:

• Війна відібрала в батьків двох синів: історія Героя Олега Давидюка з Волині, який помер від важких поранень
• Мати мріяла, що син створить сім'ю: історія Героя з Волині Володимира Банзерука
• За тиждень після одруження загинув у бою: спогади про 28-річого Героя з Волині Станіслава Солов'я
• «Щось у шибку стукнуло, я аж здригнулася, подумала – син вернувся», - мама зниклого волинянина
• З перших днів захищав Україну: історія загиблого воїна з Волині