Багатодітна волинянка чекає з війни трьох синів

Як розповіла жінка Суспільному, середній син Ігор 3,5 роки був в АТО і з початком повномасштабного вторгнення пішов воювати знову, тому обидва брати пішли слідом за ним.

Спершу чоловіки стали на захист країни поблизу українсько-білоруського кордону, а згодом їх разом відправили на схід. «Одне не те що радує, а просто... що вони разом. Я їх прошу – за малим дивіться», – сказала Тетяна Лавренчук.

На зв'язок сини, каже жінка, виходять самостійно: часом телефонують, частіше переписуються через мобільні додатки.

«Молюся лягаю спати, встаю молюся, ходжу молюся, думаю буде все добре. Зранку просинаюся і дзвоню до сестри Наташі, яка за кордоном, і до невістки. Це мій обов’язок. І тоді питаю невістки чи Ігор дзвонив. Того що жінка – мусить чоловік дзвонити - і я від неї взнаю, що там хлопці», – говорить волинянка.

Сини Тетяни – повари. Зі слів волинянки, Роман та Ігор до військової служби працювали кухарями-піцейолами.

«Саша менший – тяжка атлетика займався, по області займав 1-2 місця, Ігор технічним моделюванням займався, так само займав перші місця, Рома: горджуся своїми дітьми. Скоріше б війна закінчилась, додому поприходили», – каже жінка.

Зараз у хаті Тетяна Лавренчук залишилась із 14-річною донькою і домашніми тваринами. З її слів, собака Байрактар та інші собаки і коти дуже люблять її хлопців. Щодня працює, сама доглядає господарство і вирощує квіти, каже Тетяна, щоб було з чим зустріти синів і односельчан-військових у день перемоги.

«Хлопці кричать на мене – нащо ти мама садиш, що вам багато двом не треба, але я ж собі то думаю, що вони поприходять скоро. І мені треба буде всім дати, всім помогти. Пироги з дому вони дуже люблять, заказують, дзвоню питаю – хлопці, що ви хочете. То ковбаску, то котлету, то голубці, солодке вони в мене люблять», – зазначила волинянка.

Найбільше хвилювань, розповідає мама синів, вечорами й у ті моменти, коли довго немає звістки від хлопців. Щоб відволіктися від тяжких думок – створює картини і працює з пластиліном.

«Ввечері помолилась – можна малювати, вишивати, читати, просто берегти себе, бо наші діти хочуть бачити нас здоровими. Для моїх синів дуже важливо, щоб я не хворіла, була здорова і вони дуже задоволені, що я таким займаюся», – сказала жінка.

Тетяна Лавренчук створила кілька десятків картин, дарує їх рідним і друзям, бере участь у місцевих творчих конкурсах, фотографує нові роботи і надсилає світлини своїм хлопцям. У кімнаті влаштувала невелику виставку картин, зберігає їх поруч із нагородами і дитячими знімками синів. Говорить: чекає їх з нетерпінням у рідному домі.

Читайте також: 

• У першу ніч після загибелі прийшов уві сні з усіма попрощатися. Олександру Гнатюку з Волині назавжди 31
• У день загибелі сказав: «Привіт, маман»: історія жительки села біля Луцька, яка дочекалася з війни лише одного сина
• «Щось у шибку стукнуло, я аж здригнулася, подумала – син вернувся», - мама зниклого волинянина