«Імениті художники дивуються, чого це мої «неакадемічні» мазки продаються», – Юрій Чайка

«Як всі «нормальні пацани», я спочатку був мерчендайзером», – усміхається Юрій Чайка.

А тоді розказує, як одна дуже світла і дуже гарна новина заставила вийняти з шафи старі фарби і згадати: ні, спочатку – з самого-самого початку – він був іншим. Художником. 

Вже тоді, коли вперше брав до рук ручку і виводив дитячі «калякі». І коли в художній школі не завжди погоджувався з «академічними» мазками. І навіть в той час, коли став справжньою зіркою КВНу, а поміж іграми розмальовував ширми та інший реквізит.

…Поговорити про те, як у Луцьку живеться художнику Юрію Чайці, ми напросилися в його майстерню. Місце, де серед десятків картин, химерних інсталяцій, тюбиків з фарбами, рубанків і шуруповертів, останнім часом «поселилося» багато атмосферних звірів – бірюзові вівці, фіолетові леви, рельєфний слон, неоновий пес-комондор… З них і починаємо розмову.

 

– Ці картини з тваринами – якісь особливі. І, здається, що саме за цією серією тепер легко впізнати стиль Юрія Чайки. Художники частіше малюють пейзажі чи абстракцію… чому тварини?

– Якось 5 років тому вирішив намалювати слона. Було цікаво спробувати погратися з фарбами і декоративними шпаклівками, щоб відтворити шкіру слона, передати її текстуру. Це була широкоформатна картина і – чесно – я сам офігів від результату! Захотілося ще малювати в такому стилі.

Пробував такі ж фактурні роботи із зображенням архітектури, з пейзажами. Але тварини виявились для мене найближчими. Не знаю, може, через те, що я – Чайка!))

ПЕРЕГЛЯНУТИ КАРТИНИ ЮРІЯ ЧАЙКИ МОЖНА В ОНЛАЙН-ГАЛЕРЕЇ CHAYKAROOM.COM ТА НА ЙОГО ФЕЙСБУК-СТОРІНЦІ

– Художники так часто експериментують: взяти і змішати фарбу з шпаклівкою?..

– Робити фактурні речі можна багатьма способами. Можливо, я придумав якусь свою техніку, бо поки такої не зустрічав. Але я загалом не обмежую себе в матеріалах, малюю всім. Акриловими фарбами, масляними, алкідними, нітрофарбами – всім, що є під рукою, не боюсь це поєднувати і експериментувати.

Бо коли експериментуєш – процес іде зовсім з іншим настроєм. Ти не «вилизуєш» мазки, а вкладаєш свій настрій.

Колись до мене в The Room (дизайн-студія Юрія Чайки, - ред.) заходили «матьорі» волинські художники і коментували: «Тут – не академічний мазок, як це взагалі купують? Чого наші перемальовки Айвазовського не продаються, а твоя мазанина-ліпнина – продається? Так же неправильно малювати!».

Я закінчував художню школу, розумію, про що вони. Але відповідав просто: якщо вам так легше буде пережити мій неакадемічний мазок, то давайте вважати, що я не малюю картини, а просто створюю емоції.

– А як вибираєш чергову тваринку, яку будеш малювати?

– В цьому немає якогось прихованого символізму. З’являється ідея – і малюю. Були слони, бики, вівці, леви, птахи… Для того, щоб відтворити, дивлюсь багато відео в інтернеті, щоб зрозуміти, як вони рухаються, стрибають. 

Недавно малював кроликів. Здавалося б, такі звичайні, непафосні тваринки. Але вийшло дуже цікаво і гарно.

Якщо просто: я малюю те, що хочу. Немає пояснення, чому кролик чи бик – просто захотів.

Знаєте, як кажуть: картину роблять двоє. Перший – художник, а другий – той, хто на неї дивиться і розуміє, що саме художник намалював.

– Скільки часу йде на створення одного полотна?

– Можна намалювати за тиждень, а можна – і за два місяці. Творчість не має графіка.

Я завжди одночасно малюю картин п’ять. Якщо якась «не йде», переключаюсь на іншу. Прийшов до цього з досвідом і зрозумів, що треба малювати, тільки якщо є настрій.

Картина повинна малюватися легко. Якщо процес іде важко, довго – треба взагалі перестати це малювати. Художники наповнюють картину енергією, і це не повинна бути негативна енергія. Люди відчують і така робота нікому не буде потрібною.

Це стосується не тільки картин. Будь-яка робота наповнюється енергією того, хто це робить. От буває ж таке: відвозиш автомобіль на СТО, потім сідаєш за кермо і відчуваєш: класно зробили! Заводиться з-пів оберту, йде легенько, плавно. А справа якраз в тому, що зробили – з душею. Це відчувається завжди і в усьому. 

Я взагалі вважаю, що немає не талановитих людей. Є просто люди, які не знають про свій талант, забувають про свій талант і займаються не тим, чим варто було б.

– З чого почалося малювання? Мама відправила в художню школу, сам захотів?

– Малював все життя. Пам’ятаю, навіть зовсім малим щось «калякав». Батьки справді відправили мене в різні гуртки, куди тільки можна було – і в музичну школу, і на спорт. Але виявилось, що все це – не моє. А от малювання – пішло.

Вчився в художній школі, вона тоді була розташована в соборі. Вчився, правда, так собі. Бо взагалі не любив вчитися. Але пробував – можна так, а можна і так, і рука набивалася. Отримував ази.

Хочу передати вітання Людмилі Аркадіївні Салинській, вона завжди вміла знайти до мене підхід. Я ходив в художню школу з 6 класу, в такому віці щось добитися від дитини – непросто. А я ще був таким, знаєте – з вітром в голові. Але коли педагог – на місці, то вміє і з таким справитись.

– Коли почав малювати свої власні картини?

– Першу намалював, коли взнав, що в мене буде дитина.

Вночі від тої радості дістав фарби, які пилилися роками, і за ніч намалював.

– Ого! І що намалював?

– Будинок, декілька дерев, поле. 

Не знаю, чому саме це намалював. Мабуть, будинок – це асоціація з сім’єю. Більше пам’ятаю, не те, що малював, а свої емоції під час цього. Така гарна новина була.

– Як так вийшло: малював все життя, а першу власну картину намалював вже в досить дорослому віці?..

– Я спочатку, як всі «нормальні пацани», працював мерчендайзером. Непогано виходило, до речі.

Але коли знову почав малювати, то відчув, що все-таки це – моє, справа життя, як кажуть. Це те, що я вмію, що подобається. І вирішив: треба відходити від того, що витрачаю своє життя на справу, яка не приносить ніякого задоволення.

Спочатку довго займався рекламою. Це була основна робота – вивіски, оформлення вітрин. Потім паралельно власники магазинів, різних закладів почали просити допомогу в оформленні приміщень загалом. На той час ще як такого дизайну інтер’єрів не було, хоча фактично я цим якраз і почав займатися. Спочатку було багато продуктових магазинів, потім кафе, ресторани, готелі, приватні будинки.

З часом з’явилися і картини. Людям подобалися, почалися перші продажі. 90% я все-таки роздаровував, але з’явилися вже і сторонні люди, які захотіли мати в себе мої картини.

Пам’ятаю, якось навіть вирішив занести декілька робіт в мистецьку крамницю.

«Чи візьмете картини на продаж?» – «Так, без проблем». Приходиш через тиждень: «Що, продались?» – «Ні». – «А питав хтось?» – «Ні». І дивишся, а вони десь там заховані за двадцятьма іншими картинами.

Тоді я зрозумів, що є тільки один надійний спосіб, як зробити так, щоб мою картину в галереї повісили на помітному місці. Треба зробити свою галерею! Так з’явилася дизайн-студія The Room. 

Я зібрав художників, скульпторів і організував такий творчий простір. На той час в Луцьку малювали переважно замок Любарта, пейзажі, перемальовували відомі картини. Вирішив, що ми будемо робити щось нове, сучасне…

– Ми – це хто?..

– Художниці Маргарита Паламарчук, Марина Лактіонова, каменяр Діма Потапчук… Нас було дуже багато, насправді. 

The Room була не просто галереєю. Тут проводили майстер класи, були якісь кіноперегляди, йога, а якось навіть невеликий рок-концерт. Ми приймали всіх, хто приходив. Всіх молодих, бідних, нереалізованих творчих людей. Пригрівали і самі від них теж грілися.

– Але тепер замість великого і публічного простору – власна майстерня в гаражі. Чому?

– Організовувати роботу такого творчого простору займає дуже багато часу. Не було коли самому малювати. А малювати хотілося. Малювання – це як енергія, яка збирається і треба обов’язково давати їй вихід.

– Як ставишся до художніх робіт на замовлення?

– Замовлення – це завжди зобов’язання. Ти стаєш комусь щось винен. А художник все-таки повинен бути вільною людиною.

От візьмеш замовлення, а раптом – не піде? Терміни будуть тиснути. Будеш думати, що вже немає часу, а фантазії – нуль. Заставиш себе, але що з цього вийде добре?

Мені простіше реалізувати те, що придумається, і нехай воно висить, чекає свою людину. Я відпустив ситуацію, не переживаю, що не буде замовників. Знаю, що якщо все зроблю так, як бачу і буду робити з бажанням – воно знайде свого власника.

От, наприклад, був випадок, побачив геть вбиті човни. Забрав їх, реставрував. Обтягнув, декорував канатами – вийшли як індіанські каное. Одна людина побачила і забрала собі в заклад як елемент декору. 

Ручна робота, на щастя, цінується. Була така фраза: «Таке є тільки в мене і в Майкла Джексона». Люди все частіше хочуть мати щось унікальне, щось тільки їхнє.

– Але випадки комерційних замовлень є навіть в біографіях найбільших світових геніїв: Сальвадор Далі малював логотип для «Чупа-чупса», Енді Уорхол – консервні банки з супом. Як вони для цього «включали» потрібну енергію?

– Думаю, це все тягнулося дуже і дуже довго, типу: мені треба подумати і надихнутися. А потім намалювалося за 3 хвилини. Далі – гіперталановита людина, в нього не могло бути по-іншому. 

А ще я впевнений: все, що робиться саме так – просто і за 3 хвилини – обов’язково вистрілює. А те, що вимучується – воно так само, як мука, і сприймається людьми.

І, знаєте, льодяників на світі багато, а «Чупа-чупс» – один такий. І це навіть не про Далі. Якщо підприємець, який мав це виробництво, шукав унікального художника для логотипа і вибрав Сальвадора Далі – то він точно був людиною, яка теж вкладала в свою справу правильну енергію. 

– В принципі, це і зараз можна спостерігати. Хтось замовляє для оформлення інтер’єру художника, а хтось вставляє в вітрину фото Бреда Пітта і впевнений, що в нього – крута перукарня…

– Це два різні типи підприємців. Хтось хоче зекономити, а хтось хоче вкласти в бізнес душу. А потім так бізнес і йде.

– Як люди сприймають ціни на картини? Часто чуєш: це дорого!?

– Художник не може бути дешевим. Якщо він буде дешево продавати свої картини, він буде весь час боятися, що витратиться на матеріали, а картина не продасться і він прогорить.

Художник повинен просто брати і малювати від того, що має таке бажання. Не думати, скільки коштує полотно і чи не зіпсує він його.

У художників є таке професійне – страх першого полотна. Починаєш малювати так акуратно, що ледь дихаєш. Бо ж в тебе те полотно одне. І треба зразу шедевр!

Це така помилка. Не треба боятися малювати. Я тепер купу картин малюю, не подобається – просто замальовую і поверху починаю щось нове.

От на цій картині, де почав синичку, раніше мав бути пейзаж з архітектурою. Почав малювати – не пішло. Взяв і замалював все чорною фарбою. Потім ще раз подивився і захотілося перефарбувати в золотий. А тоді зрозумів, що тут має бути пташка.

– Як малюється тепер, коли в країні війна?

– Мабуть, з’явилося ще більше бажання малювати.

В перші дні, щоб передати свої емоції, вирішив намалювати Черчилля. У нього є такий відомий вислів: «Ніколи не здавайтеся – ніколи, ніколи, ніколи. Ні у великому, ні в малому, ні у значному, ні в дрібному, ніколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честі і здоровому глузду». 

Це те, що я хотів сказати собі і всім українцям: ми зараз в ситуації, коли не маємо права здаватися. Це наша остання війна з росією! Ми маємо боротися до кінця і нарешті вирізати цю ракову пухлину.

Я не вмію воювати і рубати… Прийдуть сюди, то всі будемо вміти. А поки вважаю, що кожен повинен робити все можливе, щоб допомагати нашій армії, хлопцям, які на фронті.

Зараз з усіх проданих картин половину вартості віддаю на армію. Все не можу, бо треба ще будинок утримувати. В нас тут зараз багато гостей з розбомблених міст.

А ще зараз починаємо гарну ініціативу з Будівельною компанією «Інвестор». Андрій Разумовський запропонував викупити три картини і провести аукціон. Зароблені гроші підуть в волонтерський штаб «Ангар», який активно допомагає армії.

– Зараз багато говорять про українську культуру, зокрема – літературу, яка допомагає виховувати національну свідомість. А художнє мистецтво може теж в цьому допомагати?

– Звичайно. Це один з головних засобів. В першу чергу – для підняття духу. Люди легко впадають у відчай, коли довго чекають перемогу, коли навколо так багато смертей. 

Це не обов’язково має бути патріотичний сюжет. Може бути просто позитивна емоція, яка наповнить теплом і відчуттям життя.

– Кажуть, що в такі тривожні часи малювання дуже заспокоює, як медитація. Це справді може допомогти?

– Коли стрес, дуже допомагає зробити те, що ти ніколи раніше не робив. Це може бути і малювання, і велосипед, і біг – будь-що. Стрес має здатність затягувати. Не треба піддаватися. А щоб з цього стану вийти, треба почати щось робити. І найкраще – робити щось, до цього непритаманне тобі.

А взагалі є ж спеціальний напрям – арт-терапія. Зараз він навіть має особливу форму – плетіння маскувальних сіток. Це набагато краще, ніж сидіти вдома перед телевізором.

– А ти почав робити щось нове, непритаманне?

– Хіба вранці зарядку і більше читати. А взагалі, як ніколи, з’явилося ще більше бажання малювати.