Інтерв’ю з Сергієм Мерчуком - новим очільником патрульної поліції Волині

Учасник Революції Гідності, доброволець батальйону «Азов» та майор поліції Сергій Мерчук очолив управління патрульної поліції Волинської області.

В інтерв’ю Суспільному він розповів про своє повернення, кадрову політику та службу під час війни.

— Вітаю вас на Волині. Ви — вдома?

— Вже домом звик називати Рівненщину. Але, все-таки, це велика Волинь, і мені було приємно, як там працювати, тепер повернутися сюди, де я починав працювати.

— Ми знайомі ще з тих часів, коли вас називали «друг Звіробій». Я вас пам'ятаю з гри «Звитяга». Ви ті часи зараз пригадуєте?

— Такий сумбур подій за цей час був, що я можу пригадати, ну вже в роках не пригадаю, так, але було цікаво. Там формувався я, там загартовувалась моя духовитість, так би мовити. Воно мене формувало, як людину, тоді ще 15-16-річного юнака.

— До сьогоднішніх днів. Чи можете розповісти, з чого починається ваш особистий день? Потім, як стартує робочий і цей робочий день, чи має він якесь логічне завершення в часі?

— Насправді, досить багато всіляких подій і по-різному буває. Був ще в пошуках житла, сім'ю залишив в Рівному: вони мене чекають, тормосять, відосики, якісь фоточки, скидають. Як і в Краматорську, тільки було з періодичністю раз в три місяці, ми бачились. Зараз більше знайомлюся, хоча я родом звідси, але дуже багато людей змінилось, керівників різних структурних підрозділів. Знайомлюсь з особовим складом, тому що він досить сильно оновився.

Час вніс значні корективи — 43 людини відряджені на війну. Постійно вони міняються, хтось більш стало, ще з 2022-го року. Як командир, якого я поміняв, мій друг, товариш Дмитро Васильович Мокич, який зараз став командиром бойової бригади «Хижак». Люди нові, люди молоді. Прихід нового керівника — це для когось нова можливість. Для когось я — відро холодної води на голову. Притираємось. Дехто мене не розуміє поки, але, як говорять їм їхні колеги з Краматорська, з Рівного: «Вам пощастило, але треба ще притертись». От якраз іде оцей час притирання, великих очей на мене – «що він від нас хоче?» По факту — хочу роботи.

Робочий колектив потужний, але потрібно добрати некомплект, який в нас є — потік кадрів досить великий. Хлопці призначились в бойові бригади («Лють», «Хижак»), переводилися — ми завжди кузня кадрів. Користуючись нагодою, запрошую. Зарплата 19 тисяч гривень, 10 тисяч гривень премія кожного місяця. Робота складна. Пів року навчатися в академії: хлопці від 18 до 23 років, дівчата — необмежена вікова категорія.

Інтерв’ю з новим керівником патрульної поліції Волині: що розповів Сергій Мерчук

— А що з гендерною рівністю в управлінні? Скільки, якщо в відсотках, дівчата-хлопці?

— Все окей. Зараз точно не скажу в відсотках, але достатньо. У кожній роті є 5-6 дівчат. Окремі дівчата пішли охороняти школи з дітками, працювати: там великий спектр їхніх функцій. Окремі є керівниками відділів, секторів, напрямків. Якщо бути дуже відвертим, то зараз дівчата, як і раніше, в принципі, приходили на голову вище від хлопців в плані знань і старання.

— Повертаюсь до запитання: коли день робочий починається і особистий?

— Робочий десь в 5:00 — 5:30. Я рання пташка. Вже перелаштувався на Донеччині, тому що в 9 вечора Краматорськ уже спав, якщо це зима. Але вже 5:30 — 6:00 життя починало бурлити. І сонечко там встає раніше, лягає теж раніше. Сьогодні я встав о 5:30. Декілька зустрічей, шикування і вже пішли робочі моменти, тому досить рано.

— Про Рівненщину ви згадали, якщо не помиляюсь, там у вас досвід управлінської служби був орієнтовно 9 років?

— 8,5 років. Ми починали з командою 193 бійця, коли передавав підрозділ вже було 850 штатних і 1015 усього. Почали працювати в районах, по області — в Сарнах, в Дубні, релоковані підрозділи деякі до нас приєдналися. Траси міжнародного значення, патрулювання районів... Ми розвивалися.

— За скількох людей в управлінні патрульної поліції Волині ви зараз відповідаєте? Чи можете говорити кількість і в кому є потреба?

— 396 бійців атестованих і цивільних. Не така велика кількість. Зараз нас складає некомплект 76 чоловік, який ми доберемо. В них виходу немає — ми їх знайдемо (сміється — ред.). Різними шляхами, щоби покращити функціонал на лінії, тому що та кількість екіпажів, яка зараз є, як на мене, вона досить мала для цього міста, треба трошки її збільшити.

Багато хлопців у відрядженнях, які працюють на війні. Ми будемо системно їх міняти, реагувати, щоб і вони там не засиджувалися, бо людські можливості не надвеликі.

— Скільки триває зміна?

— Зміна патрульного, зазвичай, розпочинається десь з 6:30 ранку. Десь так само закінчується ввечері. Може затягнутися, якщо ДТП чи якісь нестандартні ситуації, чи треба доставляти в райвідділ, чи допомагати людям. Немає такого чітко графіку. Апарат управління може мати роботу: з 9:00 до 18:00, але і вони теж мають і підсилення, і відпрацювання з ТЦК спільні, і ще багато всяких задач, які звалилися нам на плечі в зв'язку з війною.

— В нас купа нарікань, якщо заглянути в соцмережі — «де поліцейські, чому вони не на фронті?»

— Я до цього звик, все нормально. Від 2022 року патрульні рівненські, так само як і луцькі, чи всієї України, в ротаційних моментах були в районі Ірпеня, Миколаївської, Херсонської і Донецької областей. Ми патрулювали, виконували функцію Збройних сил на окремих напрямках.

В Луцьку поліцейський заступає, робить десь нудну роботу, вигорає, їде туди, на війну. Або робить тут потрібну для людей роботу: від ДТП і викликів на 102 до якихось небезпечних завдань.

Я завжди за людяний підхід. Патрульний, як і кожна людина, може помилятися, ми їх не беремо десь з іншої планети. Це все волиняни, місцеві жителі, молоді люди, які вчаться, розвиваються. Тому різні ситуації, зараз вони не такі небезпечні й цікаві із адреналіном, як в Краматорську, і в довоєнні часи в Рівному з бурштинщиками, де мені по вікну з РПГ стріляли чи ще якісь такі речі.

Далі побачимо. Надіюсь, буде післявоєнний час, і поліція буде потрібна. Я думаю, в цивілізованому суспільстві кожен розуміє, для чого і навіщо. Поліція не потрібна до того часу, поки не маєш потреби подзвонити на 102.

— Ви прийшли в 2016-му на Рівненщину. Пам'ятаю, як патрульні співали гімн на початку свого робочого дня. Ну і були ще нововведення. Що буде на Волині?

— Я - креативний керівник в своїх підходах і вони міняються у зв'язку з ситуацією. Зараз співання гімну не до кінця є актуальним, як до війни, через те, що відмінені шикування, щоб не привертати якусь увагу. В 9 ранку кожного дня ми виходимо і хвилиною мовчання вшановуємо загиблих наших захисників. Невеличкий інструктаж — і всі побігли по своїх робочих місцях. Я дав всім можливість себе показати.

Я підлаштовуюсь під колектив, він під мене — на чомусь зійдемося. На Рівненщині були свої умови, в Краматорську — свої. Ми перезмінки робили кожен день в різних місцях, фактично, відбувалась підпільна робота поліції в умовах воєнного стану. Ти мусиш бути у формі на патрульній машині, але в якихось елементах конспірації.

— Комендантська година. Які порушення найчастіші?

— Стандартні. Я нікому не відкрию секрет, що немає відповідальності великої за порушення комендантської години, але це є підставою нам для зупинки транспортного засобу і для детальної перевірки. Якщо ці люди хочуть пограти в якусь гру з нами чи перевірити якось законність рішень, будь ласка, ми це можемо також робити. Але вони втратять свій час, нерви, а в нас натхнення попрацювати з ними є.

В той же час ми могли б зробити якусь суспільно корисну роботу, тому що нікуди не поділися сімейні насильники, злочинці, крадіжки постійно вилазять. Якісь речі, там де ми могли б бути присутні, а не забавлялися б в чиємусь гонорі, в наративах того, що це от все неправильно, комендантська — неправильно. А що правильно? Ми нещодавно мало державність не втратили і зараз її зберегли. Комендантську годину не ми придумали. Воєнний стан також не ми затвердили, але є ці речі. Є суспільство, яке їх визначило.

Читайте також: «Не позаздрю дрифтерам»: керівник патрульної поліції Волині попередив любителів нічних перегонів

— Покажу вам заставку свого телефону: це фото з вашої особистої фб-сторінки, там був підпис «Ці заходи сонця на Донбасі – це щось неймовірне». Воно мене дуже вразило і вже місяць я ношу його, фактично, перед очима. Ніколи не була в тій частині нашої країни, але обов’язково побуваю. Ви там уже не вперше. Можете порівняти Донбас у 2014-му і в час повномасштабної?

— Це Карчун-гора. Контраст величезний і я 2014-15-му був на півдні Донецької області. Я уявляю її цілісною — яка вона була потужна! Місцеві жителі, з якими ми там тісно працювали, ті самі патрульні — це люди, які вміють тримати слово. Величезна область, де море було. Ліси десь кращі, може, ніж на Волині — дубові, соснові. Поля, земля, міста потужніші. За мирняка, яка це була область красива!

Зараз я побачив північ області. Такі самі люди, як в нас. З тими самими проблемами, переживаннями, радостями. Ви думаєте, в нас поганих немає? Є, звичайно, там і рускоцентровані. Я не скажу, що вони отримують своє, бо там і невинні отримують. Я заїжджав в якесь рандомне село, то чув таку українську мову, яку я не чув у поліському селі. Трудяжки — корова, пасіка, все гарненько, все акуратно. Зараз вони заручники цієї ситуації.

— Робота у Краматорську, Слов’янську…

— Я захоплююсь тими людьми, тому що вони в шостій встали, поїхали на евакуацію, погнали з ризиком величезним для життя. І скільки вже машин підбивало, потім вони повертаються і виконують свої функціонали. І так кожен день, і це вже так з 2022-го.

— Евакуація людей — поруч лінія фронту, важкі напрямки. Про складність розумієш і без пояснень — працюють військовослужбовці, організація «Білий янгол» і поліція. Як це відбувається на практиці, якщо можете, розкажіть детальніше.

— «Білий Янгол» є. Туди вже медицина не доїжджає — вони їздять. Їхній стрілецький батальйон — ми з ними з усіма разом працюємо. В нас було вісім броньованих автомобілів, слава богу, патрульні ними добре забезпечені. Найближче, куди я їздив з патрульним — це 3 км до лінії зіткнення, дуже близько і небезпечно. А вони це роблять кожен день. В Покровську, в Мирнограді, в Костянтинівці, в околицях цих самих тергромад.

Місяць тому ми поїхали з патрульними по заявці забирати людей. Приїхали, а вони вже були поранені, поки їх загрузили, вони «витікли». І вже просто тіла забирали, все було в крові. Або патрульні їдуть — воїни згорілі в машині. Їх ніхто не забере. Під'їхали, забрали, що лишилося, згребли і привезли. Таке системно, кожен день. Оце рутинна робота поліцейського там.

— Як втримати світлу голову? Чи дозволяли собі якусь слабинку?

— Звісно. Я не буду ще говорити про два шляхи, які є, коли в тебе є вільна година. Буду говорити про один — це був спорт. Прийти, відволіктися в спорті, пробігтися. Ти себе дисциплінуєш, в холодній воді купаєшся, тримаєш, як ви кажете, світлу голову. Читаєш книжку, говориш з рідними, відволікаєшся на якісь такі речі. Ти, звичайно, сивієш, коли дві години твій екіпаж, який поїхав на евакуацію в Покровськ, не виходить на зв'язок, а їм пообривало там колеса і вони десь втекли і бортирують їх, чи виїжджають, як можуть. Але потім кричиш: «Що ви там?». А далі: «Молодці, виїхали». А вони так кожен день. Вісім екіпажів. Бронегрупи ми їх називаємо.

— Ви бігаєте. Коли ви починали, писали про 5 кілометрів спочатку. Нещодавно бачила ваш допис у фейсбуці — 42 кілометри. Коли біжите, про що думаєте?

— В тому і сенс, що коли біжиш, ні про що не думаєш! Коли в мене брат безвісти пропав на Лимані, вже ми пізніше знали, що він в полоні. І я тоді біг 21 км і типу: «Блін, чувак, та ти не добіжиш. Ну це жесть. Ну це ж зима!» А потім: «Ні, ти добіжиш. А якщо добіжиш, то ти молодець, і якщо добіжиш, то ти точно зустрінешся з братом». Добіг. Правда, я чуть не вмер — це було дуже важко. Потім ці 42 кілометри для мене було принципово пробігти як марафон саме в Краматорську. От не знаю чому. Не скажу, що я готувався, перед тим місяць бігав якусь дистанцію, більше кросфітом займався.

— Ви за брата згадали, за одного брата, який був в російському полоні 340 днів, якщо я не помиляюся. І у вас є ще один брат. Всі ви свого часу пішли на захист країни. Як вас виховували?

— Батьки виховували - мама, тато. Це такий чоловічий потяг. Я не знаю, звідки він береться. А як по-інакшому? Можу себе зараз картати через то, що я десь тут на мирній землі, а не там з пацанами. Не знаю, на скільки мене вистачить на Волині, може я через пів року скажу: «Командір, заберіть на війну!». Або десь ситуація погіршиться, я готовий, вмію евакуювати, можу воювати. Я був піхотинцем, міни можу кидати. Арту не наведу, але щось придумаємо.

— Дружина з дітьми чекає вас тут, вдома?

— Чекала. Чекає.

— Як це тримати контакт, дивитися в телефоні, як ростуть діти.

— Все добре. Вона стала сильнішою, за кермом почала їздити. Десь там сльозу пускала часом. Складно, за дітворою скучаю, за дружиною теж скучаю, але є така вимога зараз в державі, в суспільстві, в тій країні, яка мене викохала, зробила і дала можливість розвиватися їй, мені, жити, так само діткам. Значить, за це треба трошки зробити щось від себе. І це ок. Десь дискомфорт, бо ти дітей бачив раз в три місяці.

Нормально, козаки ростуть, аби вони не їхали за кордон, щоб ми тут були разом, жили. Бажання, як і у всіх людей. Так само і в тих 300 патрульних. Я уже мовчу за військових службовців: вони хочуть бачити теж, як їхні дітки ростуть. Але він чоловік, зробив свій вибір. І його треба цінувати, шанувати і поважати.

— Ви казали, що особисто для вас настане перемога, коли ваш син перестане казати слово «тривога». Це було на початку повномасштабної. Станом на зараз у вас уже не один син. І до перемоги ми поки йдемо. Шлях — тривалий і складний. З втратами, розчаруваннями, кров'ю. Що для вас особисто змінилося за цей час? Коли для вас особисто настане перемога?

— Я ще в якомусь інтерв'ю казав, коли мій брат вернеться… Брат вернувся — це була перемога сім'ї. Діти і далі говорять за тривогу, переживають. В садочку вони бігають в підвал. Зараз він іде в школу, теж буде бігти в підвал, але це робить його сильним.

Зараз для мене перемога, коли перестануть везти наших хлопців (полеглих). І коли ми їх супроводжувати перестанемо. Коли рідні перестануть мучитись. Коли перестане нищитися оте все, що там роками вибудовувалося. Завершилася війна, ми працюємо, вертаємося до якихось нудних моментів, де поліцейський зробив якусь таку непопулярну річ і його за це довбуть. Окей, хай буде так! Але не те, що тут «прилетіло» в Луцьку і ми розбираємо завали.

Хай буде спокійне життя, в якому ми будемо «варитися», десь тут між собою сваритися, тихенько миритися і йти далі.