«Наше суспільство ще до кінця не усвідомило рівень і масштаб героїзму, який здійснюють захисники», - розмова з народною депутаткою Іриною Констанкевич

- Нещодавно за Вашої ініціативи у Луцьку відбувся форум під назвою «Ветерани - шлях додому. Поділіться, будь ласка, його напрацюваннями і чи презентували вже ці напрацювання Уряду?

- Цей форум був дуже важливий з огляду на те, що ветеранська політика у нас не сформована, як належить, і загалом, не є дієвою. Ми вже констатували про це і в парламентському комітеті, і в такому фаховому середовищі. А з огляду на те, що незабаром буде велика кількість ветеранів, які повертатимуться до мирного життя тареінтегровуватися, цю політику треба було б запускати «на вчора».

Цей форум мав на меті, по-перше, активізувати державницькі процеси аби зробити ефективною ветеранську політику, по-друге, залучити до комплексного обговорення усі гілки влади, громадські організації, освіту, загалом суспільство. До слова, нам це вдалося, адже участь у форумі взяли: віце-прем'єрка Ірина Верещук, представники Мінветеранів, Мінсоцполітики, Міноборони, парламентський профільний комітет, міжнародні донори, громадські організації ветеранів, Волинський національний університет імені Лесі Українки.

Ми мали три панелі обговорення та два ворк-шопи і наш фінальний документ складався з напрацьованих під час дискусій конкретних рішень. Перший блок стосувався ветеранської політики на державному рівні, як її зробити ефективною в різних напрямках. Головне – це дебюрократизація, спрощення усіх процедур, які стосуються присвоєння статусу ветеранів. Обговорювали також забезпечення широкого працевлаштування таотримання економічної стабільності для ветеранів і членів їх сімей, питання фінансової незалежності, тобто, виплати, які передбачаються з боку держави.

У другому блоці розглядали питання інклюзивного середовища для ветеранів. Тобто, на рівні громад, на регіональному рівні треба все зробити для того, щоб ветерани, які повертаються, отримали можливості для соціальної, психологічної, фізичної реабілітації, для працевлаштування, для освіти. Це широкий комплекс питань і, напевно, це ще одна ключова проблема, яку ми констатували на нашому форумі, це відсутність поінформування ветеранів щодо тих можливостей, які уже надає держава і які буде напрацьовувати в подальшому. У цьому блоці питань ми зосередили увагу на тому, як об'єднати зусилля держави і громад, щоб громади активно включилися в цю роботу.

До прикладу, перед форумом ми провели опитування громад і з'ясувалося, що у нас на Волині з 54 громад тільки в п'яти є окремі соціальні програми для ветеранів. У решти ветеранська політика вмонтована у соціальну роботу, а це ж неправильно.

Наступний блок питань - це, так би мовити, вікно можливостей для ветеранів. Тобто ми повинні вже зараз говорити, що ми повинні дати тим людям, які захищають нашу державність, наш суверенітет, наше майбутнє. Створити ось це вікно можливостей. Дати відповідь на запитання: як його створити, де саме? Через освіту, економічну і суспільну зайнятість. 

Наші напрацювання ми фіналізували в кілька форматів: короткі і широкі рекомендації, які скерували на профільні міністерства. За результатами роботи нас запросили на урядове засідання, де ми будемо доповідати про результати форуму. Важливим є те, що наш форум став поштовхом до проведення подібних заходів в інших регіонах. Ми хотіли масштабувати цей досвід, і це вдалося. На минулому тижні у Вінниці відбувся форум, далі ми очікуємо, що найближчим часом він буде в Тернополі, Житомирі. Згодом – Івано-Франківськ. По суті, ми започаткували серійність таких форумів, які активізують громади і суспільство щодо гармонійної взаємоінтеграції з ветеранами. Наш форум називався «Ветерани. Шлях додому». Ми хочемо, щоб  шлях ветерана додому був ефективним і комфортним. Щоб було менше формальності, бюрократизму та перешкод.

Наше суспільство ще до кінця не усвідомило рівень і масштаб героїзму наших воїнів захисників та захисниць. І мені здається, коли ветерани повернуться додому, то це не їм треба буде адаптовуватися, а нам треба доростати долюдей, які заради нас щоденно здійснюють подвиг.

- Незабаром на Волині відбудеться виїзне засідання Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Яка мета цього засідання? 

- П'ять років тому на початку каденції ми провели виїзнезасідання комітету на Волині, напрацювали рішення, які стосувалися як законодавства щодо культури, так і регіональної політики у цій сфері. Зокрема, тоді ми побували в музеях, будинках культури, в замках, через призму Волині побачили також ситуацію в культурній галузі України. Це засідання було ефективне для Волині, тому що вдалося залучити фінансування на Олицькийзамок, на реставрацію будинків Косачів у Колодяжному, вдалося залучити підтримку ще на кілька проєктів. Зрештою, за кошти державного бюджету видали Повнеакадемічне видання 14-томника творів Лесі Українки до 150-ліття поетеси.

Тоді були певні завдання - ми їх реалізували. І от пройшло 5 років, і по суті ми вже можемо фіналізувати результати щодо музейної справи, охорони культурної спадщини і сформувати нові завдання, обговоривши основне питання – роль культури у час війни.

Виїзне засідання комітету розпочинається із Колодяжного, адже це ще і 175 річний ювілей Олени Пчілки. Ми будемо говорити про те, як ця унікальна жінка в тоталітарному російськомовному середовищі, її чоловік та геніальні діти формували українську еліту, національну ідентичність та базовану на ній культуру, освіту. Ознайомимося з відреставрованими будинками Косачів.

Опісля ми працюємо в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, і там обговоримо важливі питання. Зокрема, про розвиток музейної справи у час війни, тому що ми бачимо, як багато було проблем з релокацієюмузеїв, скільки пам'яток росія брутально вкрала, це херсонські, маріупольські музеї. Країна-агресор вкрала тисячі експонатів, привласнила і вже ними торгує.

І друге питання, яке ми обговоримо, стосується благодійництва, меценатства, волонтерства, тому що в час війни, коли державний бюджет не фінансує культурну галузь, ми бачимо, наскільки потужним є добродійництвоукраїнців. Це завжди було характерним для нас, а зараз ще більше проявилося. І завершимо засідання комітету наступного дня в Олиці. Важливо говорити проперспективи розвитку цієї історико-краєзнавчої туристичної локації, а також охорону культурних памяток.

- У чому полягає важливість меморіалізації російсько-української війни? Яка роль у цьому музеїв?

- Не дивлячись на те, що в нас є Український інститут національної пам'яті та потужні наукові школи, ми ще досі не сформували концепцію пам'яті. Все тому, що ми не розуміли стратегічного значення цієї пам'яті. Я усвідомила це як проблему, коли працювала над своєю докторською дисертацією, в основу якої лягли праці французьких дослідників, які формували концепцію пам'яті для французів після Другої світової війни. Великі, потужні нації зрозуміли важливість пам'ятати  себе як націю. Хоча для них не було загрози знищення. А для України ця проблема стоїть постійно.

Я викладаю студентам українську літературу у світовому контексті. Починаю лекції з того, якою була українська культура княжих часів. Як ми комунікували в культурному просторі, що з нами потім стало в XIV, XVІІI, ХХстоліттях, як нас поглинали імперії, як Російська імперія в її пізніших модифікаціях чинили геноцид українців. Тому роль музеїв, пам'ятників, роль матеріальної і нематеріальної спадщини - це дуже важливо з огляду на те, що людська пам'ять коротка. А ці речі, вони працюють на тисячоліття. Тож нам потрібно всіма силами зберегти надбання українського народу, української нації на тисячоліття.

- Вже майже два роки Ви є членом української делегації у Парламентській асамблеї Ради Європи. Назвіть ТОП-3 найважливіші підсумки для України за цей період. 

- З початком повномасштабної фази війни активізувалася тема України на майданчику Парламентської асамблеї Ради Європи. Досягнень чимало. Головне - це те, що вдалося вигнати росію з Парламентської асамблеї Ради Європи. Те, що досі це не вдалося ні в ООН, ні в ОБСЄ, ні в інших міжнародних організаціях. У ПАРЄ немає російської мови. Вони там в повній обструкції.

Друге досягнення – усі резолюції та рекомендації підтримані усіма країнами ПАРЄ, що Росія – це країна-агресор, країна-терорист, що має бути відповідальність у міжнародному кримінальному суді Путіна, його режиму і Росії за розпочату агресію, за війну і визначення цих понять чітко прописані в документах.

Загалом щодо України є майже 20 доповідей і резолюцій. З усіх я би виділила те, що стосується поствоєнноївідбудови України. Тому що нам важливо відбудувати Україну і тому репарації, відшкодування, санкційнаполітика – це все третє найважливіше напрацювання.

- Українське питання на порядку денному у ПАРЄ: чи так само багато уваги приділяється Асамблеєю Україні у порівнянні з початком повномасштабного вторгнення? 

- Звісно, все змінюється. І не може воно бути на такій гострій фазі, я б сказала, на гострих емоціях. Ці настрої змінюються. Парламентська асамблея Ради Європи – це інституція, яка оперує не емоціями, а таки аналітикою. І, знову ж таки, більшість документів спираються на дослідження, соціологію, прогнозування. Вони чітко розуміють, що цей світ поділений на дві території – добра і зла, демократії і тоталітарного автократичного режиму. Тому Україна – це якраз та країна, яка демонструє, що можна протистояти цьому злу. Говорити, що інтерес ПАРЄ зменшується чи згасає – ні. Як доказ цього - під час кожної сесії ПАРЄ (а таких в рік 4) обов'язково є резолюції, присвячені Україні. Але ключовим для нас, мені видається, буде саме червнева сесія, тому що за кількістю заходів я навіть один день, 26 червня, називаю Українським днем. 

Планується три доповіді, присвячені Україні, зокрема про санкційну політику, про стирання культурної ідентичності України, як елемент геноциду щодо українців, і ще одна доповідь, яка стосується війни у економічно-правовому вимірі, планується і виступ Президента Володимира Зеленського. Також будуть заходи культурно-просвітницького характеру. Один присвячений українським дітям, депортованим на територію Росії, другий - журналістам і свободі журналістів, зокрема тих, які ув'язнені на території Росії. А також виставка обпалених війною артефактів з Харкова і Києва. А також завітає делегація сткдентів і викладачів із Волинського національного університету Лесі Українки. 

- Ви не лише парламентарка, а й освітянка - викладаєте у ВНУ імені Лесі Українки українську літературу в світовому контексті. Окрім того, Ви входите до складу Наглядової ради кількох закладів освіти на Волині. Зокрема, ВНУ імені Лесі Українки, Луцького педагогічного коледжу, Ковельського медичного коледжу. Як оцінюєте рівень освіти на Волині? 

- В освіті я вже понад 30 років. І, з одного боку, можу оцінювати освіту зсередини, як викладач. А з іншого - як людина, яка працює у політиці, де якраз і формується освітня політика. Хочу сказати, що я ніколи не бачила такого стану, коли всі були б задоволені освітою. Є нарікання, від батьків, мовляв у школі багато вимагають, складна програма. Вчителі кажуть, що батьки недопрацьовують, що треба бути активнішими, включатися у виховання своїх дітей. Роботодавці кажуть, що українська освіта працює не на ринок праці, а це радше «освіта задля освіти». Тому це дуже складне питання, якою ж має бути освіта. Насамперед, вона має відповідати конкретним запитам суспільства. Якщо ми кажемо, що освіта повинна відповідати конкретним запитам на ринку праці - вона дасть короткочасні навички, але не буде працювати на перспективу. Якщо ж ми даємо глибоку і широку освіту академічну, то вона, не буде відповідати потребам сучасного ринку праці, але буде працювати на суспільний розвиток і, можливо, на 10, 15, 50 років вперед.

Часто ми говоримо про ідеал освіти, який би поєднував і практичні навички для потреб нинішнього часу, і щось таке глибоке та фундаментальне на перспективу. Чи це можливо? Так, я вважаю, що це можливо. І це можливо, якщо ми створимо таку модель освіти, яка буде давати глибину, але разом з тим уможливить через коротке навчання, додаткове, наприклад, курси, сертифікатні програми, на півроку, на три місяці додатково здобувати потрібні навички для практичного життя. До прикладу, я філолог і коли ми навчалися, ми не отримували знання, скажімо, з комп'ютерних технологій, але вони мені в житті дуже потрібні. Якби я мала можливість, я би пішла зараз на коротке навчання, щоб отримати додаткові знання, які нам пропонує штучний інтелект. Мені цього не вистачає. Щоб освіта забезпечувала широкий спектр потреб суспільства, вона повинна гнучко змінюватися, бути динамічною, неформальною.

На Волині справді є чимало прикладів освіти, яка змінюється і відповідає на суспільні виклики. Якщо говорити про вищу освіту, то я б назвала Волинський національний університет, який посів 19 місце у рейтингу українських університетів. 

На рівні фахової і передвищої освіти волинські коледжі дають прекрасну практичну освіту. Наприклад, «Луцький педагогічний коледж», який очолює Петро Микитович Бойчук. Там досвідчені педагоги-практики даютьґрунтовну, якісну освіта.

Прикладом успішного прориву в професійній освіті я би назвала заклади, які навчають практичним професіям, якізапитані особливо в час війни. Також Колківський Центр професійної освіти, який готує фахівців конкурентних і потрібних професій у агросекторі. Навчають користуватися відповідною технікою, комбайнами, вони тісно співпрацюють в цьому напрямку з естонськими аналогічними закладами, мають спільний європейський проєкт, виграли великий грант на 7 мільйонів євро у співпраці з Волинською обласною радою та держадміністрацією.

Тому в нас є прогресивні кейси, але знову ж таки, це приклади тих, хто не боїться починати, шукати, рухатися вперед.

- У себе на сторінці Ви писали: «Економіка не матиме сенсу, якщо вона не спиратиметься на гуманітарний фундамент». У чому цінність культурного фронту під час війни? 

- Ми цікаві світу найперше своєю національною ідентичністю, автентичністю. Що найкраще закумульовано в культурі, літературі, мистецтві. Місію бути національним ідентифікатором зараз на себе взяли Збройні Сили України. І, по суті, весь світ знає Україну, тому що українці – мужні воїни-захисники. І вони доводять світу, що Україна як нація є, вона бореться, вона відстоює себе як демократичне суспільство. Після війни ми будемо відбудовуватись та маємо переконати світ, що ми як нація спроможні відбутися в економічному і суспільному плані. А на що ми тоді будемо спиратися? Я вважаю, що на культуру, на те, що нас ідентифікує. Це мова, історія, пам'ять і всі сенси, які творяться в культурному, гуманітарному просторі. 

Тож нам потрібно утверджувати культуру і добре розумітися в природі культури, в її функціоналі, в тому, як вона працює. Довгий час наше суспільство не вкладало великі гроші в розвиток культури, вона завжди була маргінальною. Нам не вистачало грошей на книги, на своє кіно, на свою музику. І тому там, де ми не доплатили, туди заходив російський продукт. Тому культура – це ще один вид зброї. І це ще один важливий ресурс для нашої перемоги.