«Хочу бачити, як ростуть мої сини»: історія захисника з Волині, який після важких поранень знову повернувся на фронт

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, Віталій Поремчук перебував далеко від дому – за тисячі кілометрів від рідної Волині, пише Нове життя.

Лише нещодавно він влаштувався на роботу водієм вантажівки й саме тоді перебував на кордоні між Узбекистаном та Казахстаном. Навколо були чужі люди та краєвиди, а в телефоні – страшні новини з дому, від яких хололо в грудях. Здавалося б, життя тільки починало входити у звичне русло: робота, великі плани, будівництво своєї оселі, кохана дружина та двоє маленьких синочків, які чекали тата з чергового рейсу. Але війна перекреслила все в один день.

Шлях додому нашого земляка виявився довгим, виснажливим і непростим. Довелося прориватися через Грузію, Туреччину, долати тисячі кілометрів автошляхів у постійній тривозі за рідних.

У квітні він нарешті перетнув кордон України. Обійняв сім’ю, подивився в очі синам і майже відразу прийняв тверде рішення: піде захищати країну. Мав за плечима строкову службу, добре розумів, що таке армія, дисципліна та зброя. Але найбільше, мабуть, розумів інше: вдома ростуть двоє маленьких синочків. І саме заради них, заради їхнього спокійного дитинства та мирного майбутнього, він мусить іти служити.

«Тоді багато хто говорив: хто, як не ми. Якщо ми їх не зупинимо там, вони прийдуть сюди, до наших хат, до наших дітей», – пригадує ті події Віталій Сергійович.

До війська він пішов у символічний та особливий для нього день – 14 червня, у власний день народження.

Спочатку служив у волинській «сотці», разом із побратимами охороняв державні рубежі недалеко від дому, проходив військову муштру. А вже навесні 2023 року підрозділ вирушив на Схід. Там деревчанин потрапив у саму гущу подій – у піхоту. І саме тоді, в окопах Донбасу, побачив справжнє, жорстоке й криваве обличчя війни.

Про той період нині боєць говорить вкрай мало. Та й не дуже хоче згадувати, адже піхота – це титани, на чиїх плечах тримається фронт під шквальним вогнем. Бо, каже, там кожен день, кожна хвилина і навіть секунда могли стати останніми.

Особливо глибоко закарбувалося в пам’яті нашого земляка 10 травня 2023 року, дев’ята ранку. Серебрянський ліс, який через постійні вибухи перетворився на згарище з голих стовбурів. Щільний мінометний обстріл застав воїнів на позиції. Того дня Віталій отримав поранення.

«У такі моменти думаєш тільки одне: мушу вижити, мене ж хлопці вдома чекають», – ділиться військовий.

За мужність та віддану службу його згодом відзначили нагородою «За поранення». А потім була реабілітація, роздуми і нарешті омріяний час із рідними. Однак минуло небагато часу, і наш земляк знову повернувся на фронт. Він просто не міг вчинити інакше, розумів, що має бути там.

Тож у червні 2025 року знову повернувся на передову і долучився до відомої 429-ї окремої бригади безпілотних систем «Ахіллес». Спершу виконував надважку роботу – займався підвозом військових і боєкомплекту на позиції під вогнем. А нині служить безпосередньо в силах безпілотних систем.

Каже, що це вже зовсім інша війна, ніж у піхоті, технологічна, але водночас теж надзвичайно небезпечна.

«Тепер сучасний фронт – постійна, цілодобова боротьба дронів. Російські безпілотники цілодобово вистежують техніку, кожну позицію, пересування наших військових. Тому тут щодня потрібні максимальна уважність, залізні нерви, холодний розум і обережність. А ще, окрім професіоналізму, дуже багато залежить від того, як пощастить, бо ангел-охоронець мусить працювати безупинно», – розповідає Віталій Поремчук.

Небезпека вже не раз підходила до деревчанина зовсім близько, дихала в спину. Так було і першого дня осені, 1 вересня 2025 року. Ворожий FPV-дрон на шаленій швидкості влучив прямо в їхню машину. Тоді стався страшний вибух. Побратим, який був поруч, загинув. А Віталій отримав тяжкі травми.

«Ось це найважче – втрачати тих, з ким служиш. Бо ж хоча разом зі мною – хлопці з усієї України, тут всі швидко стають рідними», – ділиться воїн.

За зразкову службу захисник отримав почесну відзнаку – «Хрест Ахіллеса» ІІІ ступеня, якою нагороджують найкращих військових за мужність, високий професіоналізм та абсолютну відданість справі. А вже у травні цього року його ратний подвиг помітили на найвищому рівні – Віталій Поремчук удостоєний державної нагороди від Президента України – медалі «Захиснику Вітчизни».

Та сам воїн переконаний, що найбільша, найцінніша його нагорода в цьому житті – не ордени чи медалі, а люди, які щохвилини моляться і чекають на нього вдома. Батьки, які не сплять ночами. Кохана дружина, котра стала його надійною опорою. І двоє маленьких синочків, які так схожі на свого тата і так швидко ростуть.

Він бачить, як дорослішають його хлопчики, переважно через холодний екран мобільного телефону. Чує їхній сміх і рідні голоси в коротких, уривчастих розмовах між службою. І лише під час рідкісних відпусток може обійняти їх по-справжньому, відчути їхнє тепло.

А ще в Деревку на нього чекає недобудований дім. Дім, який родина з такою любов’ю почала зводити разом перед самою війною. Стіни вже стоять, але в ньому поки що бракує найголовнішого – надійних рук господаря, спокою та мирного диму з димаря.

«Дуже хочеться, щоб закінчилася ця проклята війна справедливою перемогою. Щоб назавжди повернутися додому. Жити поруч із рідними, прокидатися не від вибухів, а від пташиного співу. Бачити, як ростуть сини – не через пікселі екрана, а щодня, тримаючи їх за руки. І просто мати щастя жити звичайним мирним життям у своїй вільній країні», – відверто каже мужній захисник.

Наталія МУХА

Читайте також:

• Ландшафтний дизайнер став сапером: історія захисника з Волині, який після поранення повернувся на війну
• «Дрон можна втратити, а життя побратима — ні»: оператор БпЛА з Волині розповів про службу, ризики та війну
• «З неба видно більше»: 33-річний прикордонник із Волині охороняє кордон за допомогою дронів