Один день не дожив до 50-річчя: історія полеглого воїна з Волині

Про нього розповідає видання «Нова доба».

Іван Якович протягом одинадцяти місяців захищав нашу країну на самому «нулі». Із початку широкомасштабної збройної агресії Росії він став до лав добровільного формування громади, а у жовтні 2022 року був мобілізований до ЗСУ. Після підготовки на Рівненському полігоні воював на Запорізькому напрямку.

«Він потрапив у зону бойових дій в кінці жовтня минулого року, а 29-го був якраз мій день народження, всі його побратими з нього жартували, кажучи, що святкує там із «салютами», які цілий день не припиняються. За ці одинадцять місяців Ваня лише раз був у відпустці. Ми жили тим, що чекали його дзвінків. Якщо не телефонував – запитували одне одного із синами чи до когось набирав…»

У серпні я на два дні їздила в Запоріжжя, аби побачити його, – зі сльозами на очах розповідає вдова Героя Неля Гайдучик. Вона усім серцем любила свого чоловіка, який двадцять один рік подружнього життя огортав її теплом і турботою, був найкращим батьком для синочків. Іван Якович народився в Троянівці, виховувався у багатодітній сім’ї разом із сестрою та братом, вивчився на водія, а працював у місцевій школі кочегаром. Дружина його із Рівненщини. З нею вони виховали трьох синів – Якову нині дев’ятнадцять років, Артему – вісімнадцять, а Назару – сімнадцять. Старші хлопці обрали професії залізничників, молодший – цьогоріч почав вчитися в Луцьку фаху будівельника.

«Батько змалку привчав синів до дисципліни і праці, вони всі дуже хороші й відповідальні», – відгукуються про них учителі.

«Тато – це для хлопців було все. Вони йому ніколи не перечили, поважали й любили його. Він завжди все умів зробити і сини поряд із ним були… – каже пані Неля. Можливо, так шанувати батька вони навчилися й тому, що бачили як їхній тато піклується про свою хвору стареньку маму, яку він доглядав поки вона п’ять із половиною років була прикутою до ліжка».

Старшого сина Іван Гайдучик назвав Яковом, у честь свого батька. Такого імені немає більш у всій окрузі. – Він приїхав у пологове, взяв його на руки й сказав: «Ну що, поїдемо додому, Яшику?». Так і дав йому ім’я… – згадує жінка.

Кажуть рідні, що Іван Якович ніколи ні в чому не шукав відмовок. «Треба, значить треба!» – часто повторював. Так і воювати пішов. Бо треба.

На війні йому дали позивний Дід. Був і за віком старшим від своїх побратимів, і щедро ділився з ними своєю життєвою мудрістю. А її у нього вистачало, як і незмінного оптимізму, який допомагав пережити всі негаразди. Часто наспівував пісню: «Хлопці, будем жити, будемо любити, і життя, і любов будем боронити!». – «Він ніколи ні на що не скаржився, казав, що в нього найкращі побратими, найкращі товариші… Тільки останнім часом говорив, що дуже сильні обстріли… – додає пані Неля.

Вона відправила йому посилку на ювілейний день народження, та він загинув… Сказала, аби забрали його співслуживці, щоб була їм «від Діда»… Хотіли вислати йому подарунки і знайомі з Ковеля, які допомогли придбати для виконання бойових завдань мікроавтобус, завжди усім допомагали. Лише за тиждень до загибелі Івана Яковича провідали волонтери із Троянівського старостинського округу.

Зустрічали Героя в рідному селі усією округою, від залізничної станції Троянівка встеливши дорогу оберемками квітів.

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• Мріяв одружитися та мати дітей: Герою з Волині навіки 26
• Двоє діток ніколи більше не побачать тата: ексгравцю «Волині» просять присвоїти державну нагороду
• За десять хвилин зібрався і пішов захищати Україну: історія полеглого воїна з Волині