«Я вже поховав понад 60 воїнів, і це мені дуже болить», - протоієрей ПЦУ з Волині

З нагоди ювілею ієрейської висвяти, який відзначив 8 червня, священник-волонтер розповів, як він змінювався та духовно зміцнювався за цей час, як підтримує воїнів під час поїздок на передову та де брати сили, коли важко на душі, - пишуть на сайті Волинської єпархії ПЦУ.

«Під час служби в армії я декілька разів перечитав Новий Завіт»

– Отче Іване, яким був Ваш шлях до Бога? Знаю, що Ви народилися у багатодітній родині. Чи були у вашому роду священники?

– Нас у родині було п’ятеро дітей, я – один із середніх. Ми проживали у селі, батьки багато працювали в полі. Досі священників у нашій родині не було, я – перший. Тато мій був дяком, і я часто ходив з ним на богослужіння, співав у хорі. Про прийняття сану ще тоді не дуже думав. Але про те, щоб я став священнослужителем, якщо чесно, мріяла моя мама. Пригадую, як служив в армії (то був початок дев’яностих), і одного разу вона до мене приїхала з гостинцями. Поряд з продуктами у сумці лежав Новий Завіт. Під час армійської служби я прочитав його декілька разів. І це, певно, був початок мого шляху до священничого служіння. Після армії я приїхав додому, а вже за кілька тижнів подав документи в духовну семінарію. І ось тридцять років служу Господу і людям.

– Як за ці роки Ви змінювалися як священник?

– Здається, то було лише вчора – час минув дуже швидко. Священницький сан я прийняв у 22 роки. Був молодим, хвилювався. Пам’ятаю слова ректора: «Не бійся, готуйся до проповіді, якщо треба – навіть читай з листочка. Головне – будь з людьми». Звісно, спершу було і страшно, і незвично. Я багато працював над собою.

– В юності Ви грали і співали у вокально-інструментальному ансамблі й навіть брали участь у виступах місцевої команди КВК. Можливо, були думки пов’язати свою долю з музикою чи якоюсь іншою професією?

– Я навіть записався в музичну школу. Але батькам було трохи важко фінансово, тому я те діло покинув. У молодості й на весіллях грав, був веселим та товариським. Тож знайомі спершу навіть не вірили, що такий завжди дотепний Іван стане священником. Але це був мій свідомий вибір, про який я не пожалкував у житті жодного разу.

«Я вже поховав понад 60 воїнів і це мені дуже болить»

– Ви настоятель собору Покрови Пресвятої Богородиці у Ківерцях. Розкажіть про вашу церковну родину.

– У Ківерцях я вже чотирнадцять років. І, знаєте, всім і завжди кажу – такої гарної громади немає ніде. Ми наче одна сім’я. Я відкритий до людей, ми багато спілкуємося і в храмі, і поза ним. Адже наше життя – це не лише богослужіння. Знаю, в кого які проблеми, ми це обговорюємо, часто можемо зустрітися в місті, попити кави. Зараз такий час, що всі потребують підтримки. Я вже поховав понад шістдесят воїнів, і це мені дуже болить. Страшно, коли відспівуєш хлопців, які тобі годяться в сини…

– Дев’ять років тому Ви стали військовим капеланом однієї з бригад. Наскільки цей досвід важливий для Вас?

– Це було дуже важливе і виважене моє рішення. На початку війни було створено капеланську службу, і я майже одразу сказав владиці Михаїлу, що готовий їхати на передову і бути там поряд із нашими хлопцями. Вже в серпні 2015 року, під час дуже активної фази війни я був там. Ми проходили відповідні курси. Надавати ж медичну допомогу навчився ще в армії, треба були лиш усе пригадати й попрактикуватися.

– Наскільки військовим було важливо, що Ви поряд?

– Це була артилерійська бригада. Усі хлопці – або ж зі східних областей, або ж з південних. Як вони мені розповідали, більшість ніколи не ходили до церкви, хіба на Великдень посвятити паску. Я нічого нікому не нав’язував, ми просто багато спілкувалися. Свого часу я закінчив філософський факультет Острозької академії, і знання, які там отримав, дуже згодилися мені. Військові приїжджали пізніше на Волинь, ми зустрічалися та й досі спілкуємося. І це для мене важливо.

Згодом я опікувався 55-ю бригадою. Намагався їхати до хлопців щороку бодай на місяць. Волноваха, Авдіївка – ці міста стали для мене рідними. Хотів на собі відчути те, що відчували наші хлопці, аби бути ще ближчими з ними. Я був там не просто капеланом, а психологом, побратимом, другом. Намагався підтримувати і воїнів там, і їхніх батьків тут.

– Де застало Вас повномасштабне вторгнення?

– Я був у Волновасі у відрядженні. Уже в другій ночі зрозумів, що почалося. Поряд зі мною був ще один священник – отець Василь. І я більше переживав за нього, аніж за себе, бо вдома його чекали дружина та троє маленьких дітей. На щастя, нам вдалося звідти вчасно виїхати. Ми рушили до Києва з Маріуполя останнім поїздом. Майже всю дорогу я спілкувався з владикою, він підтримував нас як міг, разом молилися.

«Насамперед варто запитати себе, що ти зробив для перемоги сьогодні?»

– Зараз Ви рідше їздите на фронт, більше волонтерите. Що вже вдалося зробити за ці десять років війни?

– Разом зі своїми парафіянами та місцевими підприємцями намагаємося з усіх сил підтримувати нашу армію. Привозимо з-за кордону автівки, збираємо гроші на дрони. Якщо є потреба, відправляємо продукти хлопцям – наші люди самотужки роблять ковбаси, тушонки, готують вареники, печиво. А ще шиємо те, що просять військові. Усе відбувається дуже швидко. Кинули клич – зібралися, згуртувалися і відправили.

– Паралельно Ви ще ж займаєтеся з дітками?

– Так, ми відновили недільну школу. Дітки приходять, є дитячий хор, багато спілкуємося. Звісно, в таких умовах, коли постійні тривоги, це важко робити, бо щоразу маємо дбати про безпеку дітей. Це найголовніше. Але попри все ми працюємо і з дітками, і з їхніми батьками.

– У Ківерцях ще досі є багато прихожан московського патріархату. Що змінилося під час повномасштабного вторгнення, чи йдуть вони до вас, у храм ПЦУ?

– Є багато сімей, які після двадцять другого року перестали ходити у церкви московського патріархату, але ще до нас вони теж не дійшли. Ці люди наче переживають якийсь перехідний період. Я спілкувався з такими родинами, вони все розуміють, знають, що російський патріарх благословляє своїх солдатів убивати наших воїнів, але от ці заїжджені фрази, що «в ту церкву ходили їхні предки», про «зміну віри» не дають їм нарешті зробити вибір. Крім того, вони бояться осуду, але цей процес переходу в ПЦУ йде і його, вважаю, вже не спинити.

– Ви не лише є настоятелем собору у Ківерцях, але й парафії Мученика Олександра Воїна в селі Сокиричі Ківерецького деканату, де працює навчальний центр підготовки поліцейських. Які настанови даєте воїнам, що там на ротації?

– Насамперед кажу військовим, щоб не думали нічого поганого, а налаштовувалися позитивно. Мусимо все робити для того, щоб на українській землі не залишилося жодного московита. Часто військові, які воюють, телефонують перед тим, як ідуть на позиції, просять благословення та молитви. Мій зять теж на фронті, тож щодня молюся і за нього, і за всіх військовослужбовців.

– Україна нині переживає складний період, декотрі люди зневірюються. Де брати сили і терпіння?

– Маємо один одного підтримувати, підбадьорювати, бо якщо будемо сумніватися, то нічого не буде. До перемоги – тільки з Богом у серці. Не варто шукати якихось причин в комусь, спершу треба запитати себе: а що ти сьогодні зробив для нашої перемоги, для України? Жодного сумніву бути не може. От жодного! Ми відстоюємо своє. У мене підростає двоє онуків – Софійка та Лук’ян – і я дуже хочу, щоб вони, як і всі діти нашої держави, жили у вільній Україні.

Довідка. Протоієрей Іван Семенюк народився 1 березня 1973 року в с. Оглядів Радехівського району Львівської області. Закінчив Волинський державний університет ім. Лесі Українки, Волинську духовну семінарію та Національний університет «Острозька академія». У 1999 р. нагороджений правом носіння митри.

Читайте також:

• Хрещені батьки: хто може ними стати, а кого категорично не можна запрошувати
• Скільки разів дозволено вінчатися в православній церкві: пояснення волинського священника
• «Це просто папірець»: у ПЦУ прокоментували заборону у служінні волинського священника, який вийшов з МП