«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото

Війна торкнулася фактично кожної родини села Угриничі Любешівської територіальної громади Камінь-Каширського району. Понад 30 осіб з населеного пункту зараз захищають Україну у лавах ЗСУ.

Історію села у Камінь-Каширському районі розповіли на сторінках газети Нове життя.

Микола Комар, учитель математики місцевої гімназії, свою розповідь про Угриничі він починає віршованими рядками, бо ж має талант римувати:

«Там, де очерет в Стоході заснув,

Там, де пропливають верби і тополі,

Тут живемо ми в рідному селі,

Діток ростимо і працюєм в школі.

Бо робота ця всім нам до душі,

Любим ми дітей успіхом вінчати.

Тут мої батьки і родина вся,

Тут мої пісні, що навчила мати».

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Микола Комар.

Із глибоких віків веде свою розповідь про Угриничі Микола Іванович Розповідає про те, як поселилися сюди люди, бо тут дуже привабливе місце на березі річки Стохід, як нині добре тут живеться людям.

Але, зазначає, всі ці прерогативи нині перекреслює одне-єдине слово – війна. Бо ж вона торкнулася фактично кожної родини цього села. Ще від 2014 року угриничівці стали на захист України. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення росії, теж пішли до війська. Тож тепер понад тридцять осіб перебуває у ЗСУ. Навіть є такі випадки, коли з однієї сім’ї по двох чоловіків воюють.

«Ми пишаємося ними. Бо ж завдяки їм маємо можливість жити і працювати в рідному селі», – каже Микола Комар, син якого також служить у ЗСУ.

«На колінах перекриваємо дорогу біді»

Так зазначає місцева жителька, заступниця директора гімназії Світлана Бартошик, продовжуючи слова свого колеги про земляків-захисників.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Світлана Бартошик.

«Хоча наше село збоку від дороги Любешів-Луцьк, але ми завжди виходимо до Седлища, коли везуть Героя «на щиті», аби віддати йому останню шану. І це – незважаючи ні на погоду, ні на пору доби. Одного разу я нарахувала 98 людей із Угринич. Бо ж наш святий обов’язок – шанувати полеглих воїнів. На мою особисту думку, коли ми стаємо на коліна, то ніби перекриваємо дорогу до Угринич і таким чином рятуємо село від біди, щоби ніколи не вкривали шлях до нього квіти скорботи», – каже Світлана Григорівна.

Молять Бога про це всі угриничани – від старого до малого. І дітки, котрі щоранку о 9 годині долучаються до всеукраїнської хвилини мовчання. І найстарша жителька села Агрипина Ковальчук, якій уже 96-ий рік. На своєму віку вона переживає другу війну. Але, переконана, Друга світова була не такою страшною, як ця. Щодня бабця уважно дивиться новини, читає газети про події в Україні і кров’ю обливається її серце від того, що відбувається.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Агрипина Ковальчук.

«Вийду на двір, дивлюся в небо і просю Бога, щоб путіна прибрав. Щоб наказав його за те, як то дітки мучаться, як кожного дня гинуть люди», –крізь сльози каже старожилка.

І навчаються, і наближають Перемогу

Саме так чинять здобувачі освіти Угриничівської гімназії. Адже від початку повномасштабного вторгнення активно долучаються до патріотичних акцій. Наприклад, плели маскувальні сітки, проводили благодійні акції. А ще є авангардами у виготовленні окопних свічок. Уже й не злічити, скільки їх зробили учні та вчителі для наших захисників.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Місцева гімназія.

Загалом же в гімназії наразі навчається 59 дітей, двоє школярів здобувають освіту на сімейній формі, оскільки перебувають за кордоном, каже директор ЗЗСО Петро Нагорний.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Петро Нагорний.

«Якщо говорити про молодшу ланку, то у нас є два класи в складі одного через малу кількість дітей. Адже в Угриничах народжується по 1-2 дитини в рік. Тому перспектива не дуже оптимістична», – розповідає Петро Никонович, проводячи екскурсію школою.

За прозорими вікнами видно, як в одній класній кімнаті, яку облаштували нещодавно, вчаться діти, зацікавлено дивлячись на незнайомок у стінах своєї школи. Цей клас зробили тому, що одна з кімнат задіяна для обіднього залу.

«Їдальня забезпечена всім необхідним обладнанням і дозволяє харчувати дітей. Проте організатор вирішив, що нерентабельно тримати кухаря. Тому гаряче харчування довозять із Седлищенського ліцею. Тож якість шкільних обідів нині перебуває на моєму особистому контролі. Поки що нарікань немає. Віриться, так воно і буде», – зазначає Петро Нагорний.

В іншому крилі гімназії, де навчається старша ланка, облаштоване найпростіше укриття.

Загалом школа живе звичним життям. Звісно, як зауважує директор, матеріально-технічна база бажає кращого.

Село тримають люди

А вони в Угриничах – щирі, гостинні, привітні. З любов’ю розповідають про отчий край, діляться історіями своїх односельців. Адже, наприклад, тут є майстри, котрі виготовляють добротні човни, чи ж господині, в чиїх будинках і нині стоять ткацькі верстати. Люди наполегливо працюють на землі, садять картоплю, займаються малиною. Аби всьому цьому давати лад, мають різну техніку, розповідають Микола Комар та Наталія Пилипчук.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Наталія Пилипчук.

Натомість не називають угриничани великих проблем, котрі турбують їхню громаду. Бо ж звикли самотужки все долати. Наприклад, Микола Комар каже:

«Раніше нас турбувало питання неякісного електропостачання. Але провели лінію, то все в минулому. Дороги в нас такі, як і скрізь. А ось є проблема, котра актуальна не лише для Угринич. Її вирішення дуже було би корисним для всіх любешівців. Паливо нині дороге. Натомість людям не дозволяють збирати в лісі хмиз, повалені дерева. От чому? Люди ж і собі дров заготовили б, і природі користь була би», – роздумує Микола Іванович.

Хоча все-таки є питання, від якого залежить великою мірою і майбутнє села. Це те, аби тут продовжували діяти заклади соціальної інфраструктури. Бо ж якщо їх не буде, важко стане й гуртуватися людям. Переживають люди, аби вдалося втримати школу. Чекають, аби й клуб нарешті відновив роботу, а не перебував на простої. Бідкаються угриничани, що залишилися без листоноші, й тепер навіть не знають, де отримати різні виплати і газети.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Сільський клуб.

А ще особливо переживають, аби працював у селі медпункт. Бо ж, попри те, що навіть вивіску зняли із будиночка на центральній вулиці, сюди щодня поспішають люди. Знають: тут їх чекає їхня Валентина Артишук. Понад тридцять років жінка працює на медпункті, знає всіх людей, переживає за них, як за рідних. А ще – безмежно любить свою роботу. Це засвідчує і той затишок, котрий панує в усіх кабінетах медпункту, створений самотужки Валентиною Феодосіївною; і тепло грубки, яке далося жінці фінансово непросто; і медикаменти, котрих є вдосталь в аптеці; і навіть записник, куди медична працівниця записує різні цікавинки зі своєї галузі, що прочитає на медичних форумах. Одним словом, так працювати може лише людина, котра безмежно любить свою роботу.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Валентина Артишук.

«Тут же не лише лікувати треба, а й психологом бути. Сімейна медицина – то, звичайно, добре. Але буває, що лікар зробить призначення, а людинка потім до мене йде, аби я все розтлумачила, розказала, що то за ліки. І це теж треба. Не кажучи вже про лікування, елементарне вимірювання тиску. Тому я твердо переконана: попри всі реформи, медпункт у селі повинен бути», – підсумовує Валентина Артишук.

Майбутнє є!

Наразі в Угриничах проживає всього 513 осіб, коли ще з десяток років тому було на сто чоловік більше. Минулого року народилася лише одна дитина, натомість померло 7 осіб. Такі невтішні дані називає староста Седлищенського старостинського округу, мешканка Угринич Людмила Ланевич. За її словами, в селі дуже мало залишається молодих сімей, фактично немає новобудов, натомість порожніх хат вистачає. Тому як перспективу бачить староста те, що люди із Седлища будуватимуться тут.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Сільська вулиця.

«Тож надіюся, що таким чином Угриничі матимуть майбутнє, адже і територія тут приваблива, і місце розташування хороше, і люди тут добрі», –каже Людмила Петрівна.

Її слова підтверджують й інші односельчани. Наприклад, Галина Андрусик. Жінка наголошує: у неї – найкращі односельці.

«Село наше цікаве ще й тим, що має дуже багато невісток, котрі відразу тут стають рідними. Наші селяни гуртуються легко на всі хороші справи. А започаткувалося то ще з минулих років, коли нас гуртували колишні працівники будинку культури. Які ми концерти давали! А як колядували по хатах», – пригадує з ностальгією Галина Степанівна.

«Є випадки, коли з однієї сім’ї по двоє чоловіків воюють»: понад 30 осіб з одного села на Волині служать у ЗСУ. Фото
 Галина Андрусик.

Тож не дивно, що угриничани швидко організувалися, коли розпочалася Велика війна, плести сітки приходили навіть молоді мами з немовлятами.

«Наші люди дуже активні. Навіть коли вибори були, то в нас фіксувалася дуже висока явка. Тому переконана: несправедливо казати, що малі села ні на що не впливають. Ні. Ми є учасниками різних соціальних процесів», – стверджує Галина Андрусик. Із гордістю вона розповідає про те, як приїжджі, навіть іноземці захоплювалися Угриничами і казали, що такої краси ніде не знайти. Тож, переконана жінка, це село однозначно матиме перспективне майбутнє! 

Читайте також:

Можливо зацікавить