Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

Юрій Моклиця – депутат Луцької міської ради, голова фракції «Європейська Солідарність», працівник компанії «Модерн Експо». Після повномасштабного вторгнення росіян став військовим 4-ї окремої танкової бригади. Займається артилерійською розвідкою. 

Юрій Моклиця розповів про армійські будні, здібності російських артилеристів, настрої військових і прогнози щодо повторної війни, - пише Insider media

– Які це відчуття, коли з фронту приїжджаєш у мирне місто? 

 – Незвично було у травні-червні, коли після перебування на фронті я приїхав у місцевий райцентр. На передовій – вибухи, а за 20 кілометрів – мирне життя, люди ходять, магазини працюють. На основі фільмів та книг уявлялось, що війна не так має виглядати. Після того я бував у Києві та Луцьку. Зараз це не дивує і не створює дискомфорту. Я не прихильник того, що всі мають страждати й бути похнюплені. Війна війною, але люди мають жити, а економіка – працювати.

– Ви були на сесії Луцької міської ради. Як вас відпустили?

– Усі питання, які стосуються громадської й депутатської діяльності, я відсунув на задній план. Навіть не йдеться про те, щоб їздити на сесії. 

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

Я був два дні у робочому відрядженні й вирішив зайти в міську раду. Захотілося повернутися в ту атмосферу. Сумую за попереднім життям, яке мені подобалося. Такими вкрапленнями вдається трошки реанімувати ці приємні відчуття.

– Що це за робочі відрядження? 

– Я служу в артилерійській розвідці. Ми з побратимами створили одну розробку, яка допомагає розвідникам ефективніше працювати. Я був двигуном цього процесу. Це обладнання придумане в окопах. 

Воно пройшло апробацію. Тепер я їжджу по підрозділах і розповідаю про наш проєкт. Поки не можу розказати більше про специфіку, щоб не нашкодити справі.  

Зараз більше займаюсь управлінською і менеджерською роботою, а не бойовою. Якщо раніше я працював один в межах спостережного пункту, то тепер маю можливість допомагати побратимам на десятках таких пунктів. 

– Як і коли ви прийняли рішення воювати?

– Я прийняв таке рішення ще у 2014 році, але тоді обставини були не дуже сприятливі. Хотів потрапити в «Айдар», але не склалося. 

Після повномасштабного вторгнення було лише питання, яким чином я буду більш корисний на війні: як волонтер чи військовий.  

Спробував волонтерити. Швидко побачив, що буду більше заважати, ніж допомагати. З 2014 року у всіх відпрацьована схема роботи й зв'язки. Я зі своїми питаннями «А що? А де? Як?» трошки не вписувався. 

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

Якийсь час я волонтерив. 29 лютого пішов у військкомат. Через два дні мене відправили у навчальний центр, що у Старичах на Львівщині. З 1 березня офіційно вважаюсь військовослужбовцем ЗСУ. 

– Чи проходили якісь навчання, перш ніж потрапили на передову?

– Формальні. У навчальному центрі вирішили, що я маю бути старшиною роти. Мене 10 днів вчили на завгоспа. 10 днів армійський чиновник розповідав, як не дати комусь вкрасти армійське майно, і як зробити так, щоб не попастися (сміється – ред.).

Двічі виїжджали на стрільбище. Ще були заняття з тактики бою. 

– Як ви потрапили у розвідку?

– Це були мої намагання грамотніше використати свій потенціал.

За освітою я географ. У мене є досвід картографії, геодезії, спортивного орієнтування. Це дуже потрібні навики на війні на всіх рівнях – піхота, артилерія, зв'язок тощо. Мене хотіли тримати в штабі, бо я ж «чувак, який вміє на комп'ютері». Є таке формулювання в армії (сміється – ред.). Я був переконаний, що працювати на комп'ютері зараз уміють більшість людей. У нашому підрозділі таких буквально одиниці. Мене це здивувало. Я зразу став затребуваним, але боровся, щоб не сидіти в штабі. «Вирвав» можливість працювати у розвідці. Це пожвавило мій інтерес до служби. 

Я не можу сказати, що в армії грамотно використовується ресурс. Якщо ти бачиш себе на якомусь місці, мусиш докласти багато зусиль, щоб туди потрапити. І не факт, що точно вийде. Моя посада оператор-топогеодезист. Це найнижча солдатська посада в розвідці. По факту роблю трохи інше. Вже міг би бути сержантом чи лейтенантом з огляду на повноваження, які я виконую. Бюрократія в ЗСУ – це окрема історія. 

Втім, це не забирає у мене можливості виконувати те, що я роблю зараз. Це теж свого роду революційний спротив армійським порядкам, в яких написано, що чим вище у тебе звання, тим більше можливостей. Тут є нагода спростувати це. Є командири з високими званнями, але дуже не ефективні. Армію я точно не зміню, то вже й не стараюсь. 

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

– Звідки у вас така впевненість у собі? Так завжди було?

– Це набуте. Я не завжди був упевнений у тому, що я роблю. Політика трохи загартувала. Сумніви – це найгірше для людини, яка приймає рішення, бо вони роз'їдають і заважають іти вперед.

Потрібно вірити в те, що ти робиш, бути впевненим у своїх діях. Ти можеш помилитися – це буде досвід. Приймаючи рішення, ти береш на себе відповідальність. Відповідно на війні це ризики, треба бути готовим їх приймати. 

– Хто дав вам позивний Топограф?

– Він історично сформований (сміється – ред.). Три склади – це задовго, але я вирішив не змінювати, бо всі знають мене як Топографа. Коли я прийшов у дивізіон, то розказав, що вмію робити. Наступного дня на шикуванні чую, як лейтенант називає людей і каже: «Топограф! Топограф!» Я собі стою. Мене ж так ніхто не називав. Думаю: «Класно, в підрозділі ще є якийсь топограф». Ніхто не відгукувався, то я почав щось підозрювати. Кажу: «Можливо, Топограф – це я?»

Мене й айтішником, і як хоч називали, але цей позивний закріпився. Мені він пасує. Я люблю займатися туризмом, ходити в гори. 

– Туристичний досвід якось допомагає на війні?

– Жодного разу не було ситуації, яка на фронті поставила б мене у незручне становище в плані побуту. 

Які б умови не були, я не відчував дискомфорту. Чи в окопі спати, чи в льосі, чи в приміщенні на кариматах – будь-де на будь-чому було ок.

Якось ми ночували на полігоні при -7°C. Був холодний вітер. Ми стерегли техніку. Не мали нічого: ні спальників, ні килимків, ні їжі. Навіть у цих умовах мені було нормально. Ми знайшли картонки, наламали хвої, розпалили вогнище, зробили огорожу від вітру. Було пікантно, але переночували. 

– Ви так цікаво описували життя солдата у своїх армійських записках на фейсбуці. Чому перестали писати? 

– Військовий екшн у мене був до середини вересня. Було про що писати, потрібно було лише натхнення зловити. Зараз таких військових пригод нема, бо я більше займаюсь проєктом.

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

– Розкажіть, що не увійшло в ті нотатки.

– Є безліч варіантів, як спати, що їсти, під якою загрозою перебувати. Все залежить від специфіки підрозділів. 

У нас не передбачені прямі зіткнення з ворогом, бо ми артилерія. Мені особисто не доводилося бачити москалів чи їхню техніку. Ми маємо автомати, але, як казав лейтенант: «Якщо артилерист вступив у стрілковий бій, значить він щось зробив не так». З нерозказаного – те, як я вчився спати у 16-кілограмовому броніку в окопі. Ти можеш лягти на спину, але сильно не покрутишся, бо тісно. До того ж передня плита тисне на грудну клітку. Ляжеш на живіт – тисне задня плита. Можна знайти більш-менш зручне положення на боку, але тоді не можеш зігнути ноги, бо окоп вузький. 

Можна ще сидіти. Тоді одна пластина впирається в шматок ганчірки (умовну подушку), інша в ноги, а каска – в стінку. Оце нескінченне вовтузіння у спробах знайти положення для сну – це окрема жесть (сміється – ред.). Але якщо окоп є, це вже добре, це мінібліндаж. Лопата для артилеристів, це інструмент № 2 після засобів, якими ведеться розвідка. Як тільки я потрапив на фронт, то не знав усіх нюансів. Ночами ходив посадками, шукав, де сховатися. Знайшов заглиблення, лежу. І тут два дрони наді мною літає. Чекаю: побачать чи ні? Пронесло. Також ми можемо бути в підвалах, закинутих будинках. У перші дні роботу організовували під густою грушею. 

– Наскільки складніше з побутом взимку?

– Не готовий описати, як все виглядає на нулі. Ми живемо в закинутій будівлі, де є газ. Це лакшері хата. Взимку більш актуальне питання обігріву. Якщо працюєш на холоді, частіше відбуваються чергування. 

Наші засоби дозволяють працювати з укриттів. Якщо ти в підвалі, льосі чи бліндажі, це вже плюсова температура. Мабуть, найбільше в усьому напрягає болото. Воно безкінечне, супроводжує всюди. Це жахіття. 

На Волині болото з пісочком і легко обсипається. А там масляне, жирне, приліплюється до ніг. Ступив кілька кроків, і вже по кілограму грязюки на ногах. Якщо нема спеціального авто, це дає відбиток на переміщення. Тільки береться морозець – це краса. 

Я потрапив на полігон у березні, тоді була мінусова температура. Зараз було б цікаво потрапити на передову і порівняти умови, адже підрозділ вже має все: два генератори, бензиновий і дизельний, старлінк, зарядні станції, окопні свічки… Але зараз нас відвели, тож бойову роботу не проводимо. 

З продуктами не було проблем ні разу. Армія непогано забезпечена. Ми як хочеш готували: і на вогні, і на газових туристичних пальниках, і на бензинових, і на газових балонах, і холодне їли.

Підрозділам важливо мати машину. В першу чергу для виконання бойових завдань. Втім не гріх використати її для того, щоб поїхати за харчами в магазин. Ми так теж робимо. 

– Що найекзотичніше їли на фронті?

– Півня. Лінія фронту тоді проходила по річці Сіверський Донець. У нас був спостережний пункт біля села. На подвір'я однієї сім'ї прилетів снаряд. 

Люди виїжджали, прийшли до нас і кажуть: «Ми вже не повернемося, але ж курей не будемо з собою забирати. Годуйте їх або з'їжте».

Ми й готували, кури несли яйця. Був серед нас любитель свіжини. Він сам задвохсотив півня, порізав, приготував. 

Також куштували шашлики з баранини. Ними поділилися воїни 14-ї ОМБр, які були поруч. Ще була тушкована нутрія, якось пригостили місцеві.

За рік що тільки не їли. У селах багато всякої звірини. Овечки, свині, корови ходили табунами вулицями й лісами. Шкода їх, нікому доглянути. 

За корів ми не бралися, нас на спостережному пункті двоє, максимум п'ятеро, ми не з'їмо цілу корову. А от з овечками простіше. У великих бригадах було, що кололи свиню. 

– Маєте у підрозділі котів чи собак?

– Є пес Патрон і дівчинка Гільза. Зразу Патрон такий борзий був, а Гільза виявилась дівчинкою породистою і вимахала у здоровенну вівчарку. Тепер Патрон дивиться на неї знизу вверх (сміється – ред.). 

Вони нас тішать, але з іншого боку великі собаки – це клопіт.

Маємо пристрасть до годування свійських тварин, які залишилися без господарів. В зоні виконання бойових завдань таких дуже багато.

У нас було два спостережних пункти на відстані півтора кілометра, по четверо людей в кожному. Наш «спеціалізувався» по котах, а інший – по собаках. До нас постійно приходило їсти 4-5 котів, а до них приблизно стільки ж псів. 

Якось прийшли в гості хлопці з іншого підрозділу з собакою Ромою. А в нас був кіт Вася. Вони як зчепилися двоє. Ми й кажемо псу: «Рома, ти наш гість, ми тебе поважаємо, але поводься стриманіше, бо Вася – то наш господар». Вася це почув. Після цього його як підмінили. Він ходив строїв усіх котів.

Якось прибіг дуже худий собака, і Вася відразу набундючився. Я кажу коту: «Ми підтримуємо твої повноваження як господаря, але ж треба якось з розумінням ставитися до всіх…» (сміється – ред.)

Окрема історія з мишами. Їх в окопах і бліндажах хоч греблю гати. Було таке, що за добу понад 20 штук зловили.

– Якось бачила, що в одному підрозділі мишу Маргаритою назвали…

– У нас такі миші, що їх не хочеться ніяк називати (сміється – ред.). 

– Ви писали на фронті диктант єдності, читали книгу… Що ще зі звичного життя доводилося робити?

– Коли виїжджали в райцентр, то грав у теніс і більярд. Більш нічого. Читання і фільми – це базове. Цим можна вбити багато часу. 

Не знаю, ким треба бути в армії, щоб 100 % часу, крім сну, бути залученим у чомусь.

Я любив до війни бігати. На фронті цим займатися складно, бо потрібні умови. Я не ношу з собою спортивний одяг та бігові кросівки. Та і як би це виглядало, якби я в лосинах десь там бігав (сміється – ред.).

Після пробіжки потрібно помитися. Умов для цього нема, що ускладнює ситуацію. Через це обмежуюсь втиканням в книгу або екран. 

– Як за рік змінилося сприйняття війни?  

– Коли вдається потрапити у Бахмут, Торецьк, Курахове, де жвавіше, то зразу адреналін.

Перший раз, як їхали на бойове завдання, ми побачили на узбіччі один військовий черевик. Ми глянули – стало трохи страшно. Не від обстрілів, а саме від цього берця. У кожного спрацювала своя фантазія, чого він там стоїть. 

Спочатку було страшно, бо я не знав, чого очікувати. З часом вже за звуками вистрілів міг розрізнити, що стріляє, у моєму напрямку чи ні, потрібно лягати на землю чи ні. Розуміння ситуації дає відчуття впевненості, адже ти боїшся того, чого не знаєш.

Важливо не тільки розрізняти, як звучить артилерія, а й знати розклад сил: де проходить лінія фронту, де можуть бути ворожі позиції, а якому напрямку б'ють. Якщо ми чуємо приліт за півтора кілометра, а тоді за кілометр, далі за 500 метрів, то знаємо, що час ховатися в укриття, бо скоро буде приліт біля нас. Це називається «турбуючий вогонь». Він не спрямований на те, щоб кудись попасти, а щоб викликати тривогу. 

Був період, коли у росіян з'явився сильний мінометник. Гатив так, що між звуком виходу і прильотом була 1 секунда. Ти навіть впасти на землю не встигаєш. Це відобразилося на нашому пересуванні. Три тижні він нас кошмарив, але потім ми його відправили на концерт Кобзона. 

– Чи правда, що росіяни – погані артилеристи? 

– Не можу так сказати. У них є різні. Є відверто тупі, а є такі, що мають голови на плечах і добре вчаться. У тих районах, де ми були, вони працювали плотненько по нас. Це не були якісь мобіки чи дилетанти, а професіонали. Можливо, зараз ситуація змінилась. 

Співвідношення нашої до їхньої артилерії була космічне. Коли наша гаубиця кидала в сторону росіян чотири снаряди, вони у відповідь стріляли протягом години. 

Відчувалося те, що росіяни не сильно переймаються точністю. Вибрали координати «десь тут» і кидають все, що є. 

Може, на цьому ґрунті пішла така інформація про непрофесійність. 

Ми маємо перевагу у вигляді американської техніки, проте, думаю, якби їм це дати, вони швидко освоїли б. 

Так само і в плані дронів. Вони адаптовуються швидко. Вже давно вміють вичисляти, звідки йде сигнал, де оператор керує дроном. 

– Які настрої серед військових?

Приходить прийняття, що війна скоро не закінчиться. Напруга росте. Є загиблі, не пов'язані з бойовими діями. Це дає неприємний відбиток. Воїни більше п'ють. З тими алкоголіками треба возитися, контролювати, наказувати. Це забирає зусилля. В усьому іншому – точкові ситуації. Готовність воювати є. Додому хочеться. Як тільки поїхав, то відразу й захотілося додому (сміється – ред.). У людей є уявлення, що якщо я доброволець, то я хотів воювати. Це нісенітниця. Справа не в бажанні воювати й ризикувати своїм життям. 

Я не хотів військової кар'єри й будь-якої справи мати з війною. Це питання вимушеності. Я пішов, бо це має хтось робити. У нас вже нема вибору. Це ілюзія, що вся країна готова прямо зараз піти на фронт. Я як не хотів воювати, так і не хочу. Але ж воюю. Маю можливість займатися проєктом, який наближає до перемоги, і це круто. Якщо буде демобілізація і війна ще не закінчиться, я піду. Я жива людина. Мені тяжко це дається. Має бути заміна. 

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

– Що ви думаєте про закон про посилення відповідальності військових? 

– Не думаю, що він кардинально на щось вплине. Я бачу приклади, коли командири не використовують і тих можливостей покарати солдата, які були.

Була можливість посадити людину на 3 роки, а тут можна посадити на 5. Як на мене, це шило на мило. Точкові ситуації були й будуть. Піару було більше ніж реальної загрози.

Я бачу плюс в тому, що підсилиться відчуття відповідальності за самовільне залишення частини. Цим зловживають. Якщо вступлять в дію правки, які додадуть відповідальності командирам, це буде непогано. Це прикра реальність армії: нічого не докажеш, якщо винен командир.

– Чула фразу про те, що на фронті легше, ніж у політиці. Яка ваша думка? 

– Що таке політика? Це взаємовідносини з людьми. У підрозділі може бути більше політики ніж у політиці. Там починають: той проти того, той з тим, там група, там коаліція… Це політика в маленькому масштабі.

На війні є перевага в простоті: тут свої, там чужі. Це багато що спрощує. У політиці ти не розумієш, наскільки слизька ця межа компромісів, співпраці, взаємодії. 

Але коли в підрозділі свої у своїх крадуть, підставляють чи роблять якісь неприємні речі, виникає питання: кого зі своїх остерігатися? 

У політиці є опозиційні, вони комунікують, узгоджуються, синхронізуються. Так само й на фронті. Є купа підрозділів, які працюють на одній території. Між ними теж постає потреба в узгодженості, синхронізації та комунікації.

Буває, що з двох підрозділів, які стояли поруч, один відступив, бо знав, що так потрібно, а інший залишився в оточенні, бо не знав. 

Тому не можу сказати, що на фронті легше. Там по-іншому. 

– Як син відреагував на те, що ви пішли воювати?

– Переживає, постійно дзвонить. Коли кілька днів не виходжу на зв'язок – це такі емоції. 

Тим, хто в тилу, значно важче пережити такі періоди. Я знаю, що зі мною все добре, а в них уява домальовує не тільки позитивне. 

Тому я стараюсь передати хоч якусь есемеску, щоб вони не хвилювалися. Шукаю якесь підвищення, щоб зловити мережу. Було, що приходив в інший підрозділ, який мав старлінк. 

– Син малював вам малюнки на фронт? 

– На початку так. Зараз багато комунікуємо, час від часу є можливість бачитися, тому відчуття потреби в малюнках нівелюється. 

У нас висять малюнки інших дітей. Не скрізь можемо розібратися, що там зображено (сміється – ред.). Додумуємо.

Не скажу, що це прям щось таке, що дістаєш їх і в тебе сльози, але це гарно й мило. У мене в машині на задньому склі був гарний тризуб. Хотілося б після перемоги зустрічатися з дітьми й розказувати їм про війну. 

– На вашу думку, наскільки викривлене у ЗМІ висвітлення війни?

– Ситуація з 2-3 тижнями Арестовича паскудна в усіх сенсах, тому що вона впливає на психіку і рішення людей. 

Телемарафон не дивлюся, тому не знаю, як там висвітлюють події. Підписаний лише на кілька телеграм-каналів, зіставляю дані й отримую більш менш об'єктивну інформацію. 

Те, наскільки акцентується на втраті ворога і приховується інформація про наші втрати, – це прикрашання, але так має бути. 

Те, що обмежили опозиційний «5 канал» чи «Прямий», – мені це не дуже імпонує, але тут є політичний контекст, я зацікавлена сторона.

Я не прихильник замовчування і фрази «не на часі». Якраз на часі багато що. 

Саме той момент, коли багато чого треба зробити. Те, що стосується того ж московського патріархату, російської мови, не кажучи про корупцію. Цінність рішень, які приймаються зараз, набагато вища, ніж у мирний час. На все треба дивитися в чотири ока, за всім спостерігати, все критикувати, розуміючи пріоритет, що ворог там, а не тут. 

Я не знаю, що робиться з психікою людей, в яких відсутня критика і вони починають відчувати свою безкарність. Це нездорово. З цього народжуються диктатори й проблеми. Я за те, щоб був паритет думок, баланс і суспільна дискусія. Якраз канали у вигляді «Прямого» можуть цей баланс підтримувати. 

Закиди про те, що «зелена влада здала» – це фейсбучний інструмент накрутити емоцій. Це чіпляє вузьку групу людей і критично не вплине. Ніхто зараз не буде виходити на мітинги. Таке є з усіх сторін, що в порохоботів, що в зелебобіків. 

– Що вам допомагає триматися?

– Я от почав вагатися, оптиміст я чи песиміст. Я завжди вважав себе оптимістом, але на деякі речі дивлюся песимістично. Наприклад, на здатність людей критично мислити. Коли починаєш пояснювати очевидні речі з тою ж російською мовою і московським патріархатом, вони не розуміють. Це все вже настільки очевидне і просте. 

Я думаю, що ми наступимо на ці граблі ще раз. Нам вже треба готуватися до того, що через 20-30 років буде ще одна війна. 

Багато людей досі не зрозуміли, чому так сталося, і не хочуть розуміти. Це бісить. 

На мене під час війни була відкрита кримінальна справа за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. За фразу, що нам потрібно ненавидіти росіян, бо вони нас вбивають. Це було політичне замовлення. Як можна в такому суспільстві на щось сподіватися?

Я дуже хочу побачити, якою буде країна після війни. Впевнений у тому, що буде прорив, я хочу бути учасником цього процесу, вірю в це. А те, що перестав вірити в людей, не означає, що я перестав вірити у світ. Я сподіваюсь на здатність інших країн впливати на те, що діється в нас. 

Я вже змирився, що перемога не буде через 2-3 тижні (сміється – ред.).

Коли довго не виходжу на зв'язок, син дуже переживає: депутат Луцької міськради розповів про службу в ЗСУ

Бажання жити є, перемагати – саме собою. Готовність заплатити ціну теж є. Я до цього ставлюся по-філософськи. Якщо я загину, то я про це і не дізнаюсь, чому мені про це шкодувати? Шкода близьких. Але бажання жити більше.

Читайте також:

Можливо зацікавить

Генштаб ЗСУ, скорочення

Працівників Генштабу ЗСУ скоротять на 60%: частину відішлють на фронт

Служили близько трьох років: на Волині звільнили у запас ЗСУ строковиків-прикордонників
фото

Служили близько трьох років: на Волині звільнили у запас ЗСУ строковиків-прикордонників

ЗСУ збили російський штурмовик Су-25

ЗСУ знищили ще один російський штурмовик Су-25

Військовий з Волині не повідомив про пиятику підлеглого та преміював його: чи покарали його

Військовий з Волині не повідомив про пиятику підлеглого та преміював його: чи покарали його

Сініцин мобілізація
відео

«Купа людей, які ховаються за спинами жінок і бояться виходити з квартири – це дічь», - відомий військовий з Луцька

«Обдурив дружину, що пішов в магазин»: боєць з ампутацією, який лікується в Луцьку, про війну та толерантність
відео

«Обдурив дружину, що пішов в магазин»: боєць з ампутацією, який лікується в Луцьку, про війну та толерантність

За кілька днів до Дня народження помер поранений доброволець Вадим Дідух

За кілька днів до Дня народження помер поранений доброволець Вадим Дідух

«Вбив росіянин»: сестра воїна, якого поховали на Волині, розповіла подробиці трагедії в Німеччині
відео

«Вбив росіянин»: сестра воїна, якого поховали на Волині, розповіла подробиці трагедії в Німеччині

війна

Самовільно залишив частину: як покарали військовослужбовця на Волині