«Коли тобі постійно кажуть закінчувати – це боляче»: футболіст з Луцька, переживши три важкі травми, здобуває славу на Олімпіаді
Шлях до успіху молодого футболіста з Луцька Валентина Рубчинського не можна назвати простим. Хлопець рано поїхав з рідного міста та тричі рвав «хрести». Кожного разу, коли здавалось, що мрії про великий футбол розбиваються на друзки, Валентин знову і знову повертався на поле, доводячи собі та іншим свою силу волі.
Зараз він гравець київського «Динамо» та представник олімпійської збірної України. Футболіст вирушив на Олімпіаду в Парижі, де забив перший в історії гол від України.
Журналістка Тribuna.com Дарина Калінчук поспілкувалась з Олександром Поклонським, одним з тренерів Рубчинського в «Дніпрі-1», який розповів про становлення футболіста, його характер та процес відновлення від складних травм.
«Хтось інший на його місці вже, мабуть, здався б»
Валентин Рубчинський народився в Луцьку, де зробив свої перші кроки у футболі. Починав хлопець у дворі, але встиг пограти і за місцеву «Волинь». Окрім Валентина, футболом займався і його старший брат. «Василь колись теж займався футболом на професійному рівні. Навіть перебував у структурі «Волині» на початку 2000-х, однак через травми не реалізував себе», – розповідав Валентин у інтерв’ю «Футбол 24».
Насправді саме брат зіграв велику роль у переході Валентина в «Дніпро», бо на той час хлопцю лише виповнилось 12 років. Рубчинський розповів, що мама і чути нічого не хотіла про переїзд, але брату вдалося її переконати. «Василь навів ключові аргументи і батьки погодилися. Взагалі брат – мій головний критик та порадник. Ми з ним постійно на зв'язку, я завжди його слухаю».
У Дніпрі Валентин Рубчинський познайомився з Олександром Поклонським. Пізніше хлопець говорив, що саме від Поклонського відчував найбільшу довіру. «Він у мене вірив завжди. І у Другій лізі, і в дублі, і потім у «Нікополі». Матчі у мене були різні, погані також. Проте тренер підбадьорював, знову ставив у склад».
Олександр Поклонський розповів Tribuna.com, що одразу помітив талант хлопця. «Вперше побачив Рубчинського на базі в «Дніпрі», коли він грав за юнаків. Я приходив дивитися матчі і знав, що цього хлопчину привезли з Луцька. Він був маленького зросту, але доволі непогано працював з м'ячем. Одразу було видно, що талановитий хлопчик.
Коли «Дніпро» грало в Другій лізі, я взяв його до себе в команду. Він одразу ж потрапив в склад і почав регулярно грати. Валік добре працює з м'ячем, гарно грає корпусом, може на швидкість обіграти, добре на ногах стоїть – це його беззаперечні сильні якості.
Але найсильніша його риса – характер. У нього були дуже серйозні травми, а я бачив, як він відновлювався і хотів повернутись. Хтось інший на його місці після другого такого випадку вже, мабуть, здався б. Валік не здавався, як ні в чому не бувало, повертався. Хоч було видно, як це складно йому дається. Скільки він працював у залі, щоб відновитись.
Хоча неправильно казати, що він повертався, ніби нічого й не було. Ми його потихеньку підводили. Коли я забрав його в «Нікополь», а там поля не дуже були, ми потихеньку його вводили. Бо все одно ж небезпечно було. Поступово намагались підвести його до оптимальної форми, але це велика робота. У такому віці, після таких травм, не зупинятися, а ще й додавати – дуже дорого коштує. Він зміг не те щоб вийти на якийсь рівень та тримати його, а ще й додав і виріс в хорошого, сильного футболіста. Це багато про що говорить».
Валентин Рубчинський тричі отримував травму хрестоподібної зв’язки, але, за словами футболіста, це змушувало його повертатися сильнішим.
«Травми загартували мене. Утім я відчував, що після другої травми у мене трохи менше вірять. Тому хотів повернутися і довести усім, що я можу грати у футбол на високому рівні. Кар'єру не збирався завершувати, хоча думки були різні. Сидів і думав: «За що це все мені?», «Чи треба мені той футбол?»
Олександр Поклонський згадує, що в присутності тренера футболіст ніколи не нарікав на травми.
«Чесно кажучи, я ніколи не бачив, що він злиться. Жодного разу не бачив у ньому злості та агресії через травми, які він отримав. Можливо, в кімнаті наодинці він і плакав в подушку чи своїм хлопцям скаржився, але я від нього жодного разу ніяких скарг не чув. Я цьому дивувався. Думав, як можна з такими травмами стільки мучитись і нічого не говорити.
Я знаю по собі, коли травми дуже серйозні, коли тобі постійно кажуть, що закінчуй з футболом, – це дуже боляче і дуже важко. Але він великий молодець, що все це здолав і вийшов на такий рівень.
Знаєте, він весь час такий був, нехай не ображається, – клятий. Як то кажуть, клятий вуйко з Луцька. Є такий вираз. Якщо в нього характер був, то травми/не травми його не зламають. Я думаю, що це було в ньому одразу закладено. Але те, як він проявив себе в цих ситуаціях, заслуговує на респект та повагу».
«Якщо зараз Валік щось почав говорити, то раніше він і два-три слова не казав»
Окрім таланту, Валентин Рубчинський вирізнявся ще й мовчазливістю та скромністю. Олександр Поклонський згадує про це з усмішкою.
«Він жив в одній кімнаті з Максом Соловйовим – це, мабуть, дві людини, які не розмовляли взагалі. Якщо зараз Валік щось почав говорити, то раніше він і два-три слова не казав.
Є люди, які мовчать, а він – мовчить-мовчить. Я намагався щось трохи пожартувати, витягнути на розмову, але він одне-два слова відповість і все. Зі своїми він, можливо, і спілкувався, але загалом весь час мовчав. Зараз він вже подорослішав і, я думаю, що дав пару інтерв'ю – і в нього все легко виходить. Раніше, як я й казав, дуже скромний був».
Але скромний не означає сором’язливий. Бо Валентин був людиною в команді Поклонського, яка відповідає за музику.
«Ніколи не говорив, але я знаю, що він добре співає (сміється). Він з Максимом Соловйовим, з яким в кімнаті жив, ранками співав і танцював. Коли ми автобусом після ігор повертались, я дозволяв йому вмикати музику і співати караоке. Такі моменти запам'ятались. Особливо, коли ще й виграєш».
Ще один переломний момент в кар’єрі Валентина Рубчинського відбувся з початком повномасштабної війни. Легіонери покинули «Дніпро-1» і молоді футболісти з дубля отримали шанс проявити себе.
«Весь час його підтримував. У той момент, коли почалася війна і футбол зупинився, він тренувався і відбулась одна з останніх наших розмов. Ми дізнались, що чемпіонат України буде проходити. «Дніпро-1» їхав на збори в Ужгород і брав молодих футболістів, які були в мене в дублі. Сказав йому тоді: «Валік, це саме ваш шанс». Тому що поїхали легіонери і потрібно цей пробіл заповнювати. Можна проявити себе і вистрілити в цей момент. Так і вийшло».
«Ніколи в житті не подумав би, що він перейде до «Динамо»
Олександр Поклонський називав Валентина Рубчинського футболістом масштабу Заварова та гравцем, який за потенціалом сильніший за Ярмолюка.
«Бачив, як вони на полі діють, і зараз скажу, що Валік більш талановитий. Ярмолюк прямолінійний, фізично сильно розвинутий, хороший футболіст не за роками. А от більш витончений футболіст – це Валік, хоча Ярмолюка також вважаю дуже талановитим футболістом. За розумінням футболу вони різні. Якщо їх порівняти, то, можливо, я Валіка поставлю на перше місце. Хоча обох не хочу образити».
Валентин Рубчинський говорив, що для нього було несподіванкою отримати запрошення від «Динамо». У колишнього тренера футболіста цей перехід викликав такі само емоції.
«Я ніколи в житті не подумав би, що він перейде до «Динамо». Мені здається, що за стилем гри, можливо, йому підійшов більше «Шахтар», який більше контролює м'яч.
Але ж я його також порівнював із Заваровим. Можливо, як раз віллється в «Динамо», і все буде добре. Все може бути. Хоча я думав, що він в іншій команді гратиме.
Валік вже виріс як футболіст. Вже себе проявив. Думаю, що з його характером, терпінням і рештою він зможе завоювати місце в складі «Динамо». Якщо він це зробить, то стане зіркою нашого футболу. Однозначно. Просто київське «Динамо» та «Дніпро» – це різні команди. Але, з іншого боку, футболісти, які добре грали в «Дніпрі», добре розкривались і в «Динамо». Наприклад, Протасов, Литовченко.
Зважаючи на те, що він пройшов, думаю, що все в нього вийде. Тим паче, зараз Олімпіада. Я чесно не розумію і, напевне, повідбивав би руки і ноги цим функціонерам, які не відпускають футболістів на Олімпіаду. «Полісся», яке не відпустило Назаренка. У мене все це викликає гнів та агресію. Горе-функціонери та тренери. Люди їдуть на Олімпіаду прославляти Україну. Чесно, якісь клоуни, які борються за якісь єврокубки, і не відпускають футболістів. Це вже інша тема, звісно.
Але Олімпіада – це як чемпіонат світу та Європи. Це великий майданчик для України, де можна показати все те, що ми можемо, яка ми нація. Крім того, великий майданчик для футболістів, де можна себе показати і продати.
Валентин сам знає, для чого туди поїхав – грати за Україну. Але я бажаю йому і всій збірній удачі та перемог. Бажаю йому вірити в себе і в команду, і все буде добре»
Читайте також:
- Олімпійські ігри-2024: лучанин зі збірною України вирвали перемогу над Марокко
- «Поваги майже не було, це дуже високомірна людина»: футболіст розкритикував екстренера «Волині»
- Волинянка вийшла у фінал Олімпійських ігор
Будь в курсі усіх новин
