«Налякані до смерті люди виїжджали майже в одних капцях»: переселенка з Покровська знайшла прихисток на Волині

«23 лютого подзвонила знайома й порадила шукати бомбосховище, бо буде напад. Я відмовлялася вірити у це, однак почала облаштовувати місце у ванній кімнаті. Майже всю ніч не спала, переживала, аж коли на світанку розпочався наступ і полетіли ракети». 

У 2014 Інна разом із місцевими жителями активно допомагала мешканцям Авдіївки, яку окупували росіяни. Люди були змушені виїжджати, аби не опинитися в окупації. Чимало їхали до Покровська, який став прихистком для них. Після того, як ЗСУ звільнили Авдіївку, повернулися й жили звичним життям аж до того часу, коли росіяни не почали стирати її з лиця землі. 

«Я працювала на автозаправці. Пригадую, який жах творився у перші дні повномасштабного вторгнення, як колони машин із наляканими до смерті людьми майже в одних капцях виїжджали й зупинялися, щоб заправитись, а потім рухалися далі. Я намагалася триматися, і до останнього сподівалася, що це все ненадовго. А коли ситуація ускладнилась, вирішила виїжджати.

Ніколи не забуду той день, коли над головою пролетіла ракета. Це тривало долі секунди, але закарбувалось у пам’яті на все життя. Від початку повномасштабного вторгнення я була на зв’язку зі своєю сестрою, котра проживає у селі Сусваль. Вона кликала до себе. Евакуаційні потяги були переповнені, люди намагалися якомога швидше покинути місто. Того дня виїжджали сім’ї рятувальників, у складі яких працює мій колишній чоловік. Ми скористались цією можливістю і вирушили у Володимир». 

Опинившись у безпеці, Інна ще довго приходила до тями. Їхній з донечкою психологічний стан потребував допомоги, через що довелося відвідувати психолога. Жінка зізнається, що й досі відчуває наслідки пережитого, але вдячна Богові за те, що не доводиться жити під обстрілами та здригатися від вибухів. Певний час Інна жила у сестри, але потрібно було самій ставати на ноги й влаштовуватись на роботу. В одному з гуртожитків отримала кімнату, влаштувала донечку у школу й почала шукати роботу.  

«Непросто було її знайти у чужому місті, та й не усі працедавці хотіли брати переселенців. Не останню роль відіграли у цьому й самі люди, серед яких зустрічались як любителі руского міра, так і ті, котрі поводили себе, ніби їм усі винні. Але тут варто розуміти, що завжди і всюди є люди, а є людиська. Я звернулася у центр зайнятості, і була приємно вражена ставленням працівників. Дівчата з розумінням поставились до ситуації, і допомогли з працевлаштуванням. Разом із тим влаштувала донечку у ЗОШ №1. Там їй дуже сподобалось, згодом стала брати участь у літературних конкурсах, як місцевих, так і обласних, і навіть всеукраїнських. Крім того, почала відвідувати журналістський гурток, який діє на базі навчального закладу. Своєрідною нагородою для неї є запрошення до «Школи універсального журналіста» на базі Острозької академії».

По приїзді до Володимира жінка долучилася до волонтерського руху, й разом з місцевими волонтерами збирала кошти на потреби ЗСУ, беручи участь у благодійних  заходах. А влітку почала закривати консервації на зиму. Деякі сусіди не розуміли, для чого вона це робить, оскільки мали надію на те, що до зими повернуться додому.

«Побачите, що ми тут надовго», - відповідала Інна і продовжувала робити поповнювати запаси.

На запитання, чому не виїхала за кордон, каже, що любить свою країну, й розуміє, що рано чи пізно потрібно буде повертатися. Інна не приховує, що дуже хоче додому, у Покровськ, але усвідомлює, що там небезпечно. Про ситуацію у рідному місті дізнається від знайомих, котрі лишились там. З їхніх слів, місто постійно під обстрілами, у ньому залишилось зовсім мало жителів. Здебільшого ті, які не мають можливості виїхати, зокрема, люди похилого віку. І їх можна зрозуміти, адже у чужому місті потрібно буде винаймати житло, яке коштує чималих коштів, яких у них немає. Тому вони продовжують жити, щодня ризикуючи власним життям.

На жаль, є й так звані «ждуни», які чекають на рускій мір. Одну з таких любительок було викрито. Як виявилось, за 500 гривень здала позиції наших військових. В результаті під ворожий обстріл потрапили й ні в чому не винні цивільні. «Ми поїдемо вже тоді, коли будуть виїжджати служби (рятувальники, поліція і т.д)», - кажуть люди, та додають, що окупанти, на жаль, продовжують захоплювати населені пункти, і роблять це попри чималі втрати.

«Чимало моїх знайомих з Покровська та прифронтових територій, які виїхали за кордон на початку повномасштабного вторгнення, повернулися назад. Не усі змогли адаптуватись на чужині. Також почали повертатись і ті, які виїхали до інших регіонів України. Причини  різні, та здебільшого пов’язані з браком коштів, відсутністю власного житла. Людей, де б вони не були, тягне до рідного дому». 

Сьогодні Інна допомагає плести маскувальні сітки, долучившись до громадської організації «Крила матері», і з нетерпінням чекає на перемогу, аби повернутися додому. «Ми обов’язково переможемо і відбудуємо міста та села. Тільки, на жаль, людей, які загинули, не повернути ніколи. Страшну і надто високу ціну платимо за своє право на життя». 

Жанна БІЛОЦЬКА 

Читайте також: 

• Волонтерка з Волині - про те, чого найбільше потребують хлопці, донати на ЗСУ та казан борщу серед руїн будинку
• Боєць з Волині: «Молитва дружини уберегла від кулі снайпера»
• «Не питайте у військових про перемогу, вони роблять все задля неї, коли інші уникають повісток», - захисник з Волині