Герой з Волині Богдан Динь

Життя 23-річного сапера та зовнішнього пілота БпЛА Богдана Євгенійовича Диня із Великої Глуші Камінь-Каширської громади трагічно обірвалося під час виконання бойового завдання 5 січня 2025 року в Харківській області. 9 лютого йому мало виповнитися лише 24 роки...

Богдан був на четвертому курсі факультету агрономії у Національному університеті водного господарства та природокористування, коли почалася велика російсько-українська війна. Паралельно самостійно вивчав програмування, мав до цього неабиякий хист. Навіть відпрацьовував дистанційно – тестував програми штучного інтелекту, - пише газета Полісся.

Лише вдруге за період війни у селі відспівували воїна українською мовою: Герой з Волині не дожив до 24-річчя

Почувши ще тільки-но перший вибух у Рівному, він і його товариші вирішили взяти до рук зброю й обороняти свою країну. Однак тоді студентів не взяли до лав війська, були більш досвідчені бійці. Та хлопці не хотіли бути осторонь військових подій, тому впродовж року активно займалися волонтерською діяльністю. Вони знали, ніхто, окрім них, не зробить цю країну такою, у якій би вони хотіли будувати своє майбутнє, одружуватись, ростити дітей. А з березня 2023-го Богдан Динь, вже вступивши на п’ятий курс до вишу у Луцьку, все ж покинув навчання і підписав контракт на військову службу в 47-й окремий інженерно-саперний батальйон. Спочатку підрозділ проходив підготовку у Великобританії, потім у Школі саперів у Кам’янець-Подільському. Для англомовного соціуму прізвище «Динь» було складним для вимови, хоча й коротке. Тож лунало з уст іноземців, зазвичай, як «Джин». Так поступово за великоглушанцем і закріпилося аналогічне псевдо. А відростивши довгу бороду, Богдан й геть став нагадувати образ міфологічного Джина, якого нам малювали в казках. Бійці його батальйону виконували розмінування та замінування територій на Житомирщині, Миколаївщині, Херсонщині та інших деокупованих ділянках регіонів. Тож молодому хлопцеві часто доводилось брати до рук «смерть».

«Богдан дуже відповідально виконував свою роботу. Всі знали, що він завжди зробить все правильно. Це був надійний спеціаліст. За весь період виконання завдань жодного разу не допустив похибок, й завдяки цьому не зазнавав ушкоджень. Але він завжди тягнувся до нових знань, нових професійних рівнів, вдосконалення виконання посадових обов’язків, підкріплюючи їх новими суміжними навиками. Завдяки підтримці командирів зміг пройти ще додаткове навчання в Німеччині та згодом ще одне на пілота (оператора) БпЛА в Харкові. Навіть спеціально купив сам собі дрона. Це дало йому змогу обстежувати територію з повітря перед заходом туди групи саперів. А сапери зазвичай йшли першими, навіть перед штурмовиками, розчищали шлях. При відході, знову ж таки, рухалися останніми», – розповідають мама Оксана Михайлівна та тато Євгеній Миколайович.

У грудні 2024-го Богдан Динь потрапив в оперативне підпорядкування 42-ої окремої механізованої бригади й вирушив на Харківщину, у район найгарячішого Вовчанська. Там він був водночас сапером і оператором дрона, свою роботу виконував бездоганно. Та під час одного із завдань, 5 січня, ворожий РЕБ посадив його «пташку». Поки Джин знімав боєзаряд із безпілотника, його накрила рашистська артилерія. Колись Богдан домовився із побратимом Романом, що кого б із них не стало першим, інший сповістить про трагедію батьків один одного. Не повірили Оксана та Євгеній Дині почутому по телефону. Не повірили у біду й коли принесли сповіщення із ТЦК. Не повірили навіть у день похорону, що то їхній первісток у домовині. Для них він і нині ще десь на полі бою, ще воює.

Поблизу дому оборонця – Алея Героїв. Серед полеглих у російсько-українській війні – друзі та знайомі їхньої родини. Ніколи б не подумали, що у рядах меморіальних банерів, біля яких час від часу поливали влітку квіти, стоятиме колись і портрет їхнього старшого сина Богдана. А у хаті про нього нагадуватимуть його нагороди, знімки, бойовий прощальний стяг та ноутбук, за яким він стільки працював і так багато плекав планів.Поховали Богдана Диня у краю, що був його колискою. Дороги вбралися перед захисником у зелені вінки. Хресні тати, обперезані вишитими рушниками, несли весільний коровай хрещеника через все село, на жаль, до його могили. Панахида звучала українською мовою. Це всього лиш вдруге за період війни у Великій Глуші відспівували воїна рідною солов’їною. А їх тут спочиває близько десяти. Вперше молитву українською священнослужителі Православної церкви України промовляли тут торік восени для загиблого Миколи Плясуна. Але тоді їм у храмі, що підпорядковується УПЦ МП, відчинити Царські ворота для полеглого захисника так і не дозволили. Для новопреставленого Богдана врата Раю таки розтворились. А десь разом із тим поміж представниками однієї нації щезла й якась бар’єрна релігійна стіна.

«Тут молились наші батьки, одружувались ми й були хрещені наші діти. Історичні умови не раз ставили нас, як прихожан православної церкви, у певні рамки, вигідні промосковській владі. Але настав той час, коли треба звільнитися від зомбування й прийти до істинного християнства, на яке не здійснюватимуть вплив і контроль вбивці наших дітей. Церква – це, насамперед, люди і те, що вони несуть у своїх головах та серцях. Нехай нарешті у серцях великоглушанців розквітне українська молитва. Мова і вплив церкви мають першочергове значення у державотворенні! Загибель наших захисників повинна вже, нарешті, зняти нам ту обманну завісу з очей, нав’язану нам десятками й сотнями років. І якщо хоч хтось із одурманених односельців це вже усвідомив, то мій син та його побратими-земляки полягли недаремно. Вони хотіли вільної України. Вільної від окупанта – територіально, ментально і духовно. Хай подвиг наших дітей, братів і батьків не буде марним. Вони житимуть вічно у наших серцях», – наголошує тато Героя.