Повернувся додому «на щиті» через вісім місяців після загибелі: Герою з Волині - навіки 18

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина.  

За такий короткий вік цей хлопець увібрав у своє мужнє серце стільки любові до рідної держави, до своїх предків, що заслуговує на державне визнання його подвигу у цій жорстокій кровопролитній боротьбі України за свою волю і незалежність.

Це уже другий випадок, коли жителі Ратнівщини прощаються з 18-річним Героєм-захисником. Про життя і бойовий шлях молодого бійця розповіли його батьки.

Знайшов, де похований прадід-Герой 

Сергій народився 28 вересня 2005 року у простій селянській родині Валентина Васильовича та Тетяни Василівни Капітул із Велимча. У родині вже підростав син Володимир, а через рік і чотири місяці після народження Сергія на світ з’явилася сестричка Валентина. Мама з посмішкою на вустах пригадує, що називала їх двійнятами, бо різниця у віці маленька і вони одне без одного просто не могли жити.

Валентин Васильович – із багатодітної сім’ї. Він – дев’ятий з десяти дітей у родині. А Сергій був дуже схожий на татову маму – бабусю Надію. У неї з раннього дитинства розпитував про свій рід. Шукав і вивчав інформацію про козаків, про війни, про борців за волю України. Його цікавили діди, прадіди. Захоплювався розповідями про прадіда Костянтина Нікончука, який загинув у Другій світовій війні і був оголошений зниклим безвісти. Ще школярем звернувся в головний архів, щоб дізнатися, де він похований.

- Ми всі були в шоці, коли у відповідь на його запит у сільську раду прислали архівні матеріали, - каже Тетяна Василівна. – Там було багато написано інформації про те, де воював, як загинув і де похований дідусь мого чоловіка. У сина все зводилося до того, що хоче вільної України. Давно виношував ідею піти воювати. Ще у 2016 році сусідові казав: «Як тільки мені буде 18 років, я піду служити». А той дядько каже: «Поки тобі стане 18, АТО закінчиться!» Хто ж тоді міг подумати, що таке буде робитися?!

Мамо, не плачте, готуйте себе! Я все одно піду! 

Коли росія вторглася в Україну, Сергій місця собі знайти не міг. Постійно говорив про те, що не може дочекатися своїх 18 років, щоб піти її захищати. У квітні 2023 року мобілізували тата. Валентин Капітула більше року прослужив солдатом мінометної батареї у 15 бригаді оперативного призначення Національної гвардії України на Запорізькому напрямку. Боронив державу біля населених пунктів Оріхове, Роботине. Тоді син Сергій загорівся ще більшим бажанням піти на війну.

- Він дуже мучився, - пригадує Тетяна Василівна, - дуже страждав. Казав: «Тато не витримає, а я витримаю». Я йому казала: «Синку, тато витримає, тато армію пройшов. А він знову: «Тато не витримає, я витримаю». Коли Валик прийшов у відпустку, Сергій побачив, що тато з позитивом ставиться до всього, і сказав: «Тепер мені легше. Тато не падає духом, значить, усе буде добре. Я бачу, що він витримає». А сам мовчки готувався. Я що не роблю, то плачу, бо в чоловіка здоров’я нема, він воює, і дитина рветься туди. А він казав: «Мамо, не плачте, готуйте себе! Я все одно піду».

Скільки ми його просили, пояснювали, що вистачить одного військового з сім’ї. Що маємо бути вдома і тата підтримувати (у нього в процесі служби розвинувся цукровий діабет). Я по-всякому заходила. Просила: «Сергійку, служба ще довго буде. Війна так швидко не закінчиться. Дочекаємося тата додому, він повернеться, тоді ти підеш». Скільки не вмовляли, як не пояснювали, а він: «Ви мене не розумієте. Я тут не витримаю».

Вчився на тракториста і збирався на війну

Після закінчення школи Сергій пішов навчатися на тракториста у Старовижівський професійний ліцей. Мама каже, думали, що заспокоїться, змінить погляди. А він весь цей час фізично готувався. Мама бачила, що не вмовить. Попросила чоловіка, щоб він із ним поговорив. Батько подзвонив: «Ти розумієш, що це таке? Хватить мене тут! Сиди ще вдома, ще встигнеш наслужитися!» Він бачив, що ми його відмовляли, не пускали, і сказав: «Добре»! - Ти даєш слово? - Так. Буду вдома. Заспокойтеся»!

Батьки після цієї розмови надіялися, що син почув і змирився. А він через трохи привіз із гуртожитка кухонне приладдя – сковорідку, каструлю, чайника. Мама здивувалася. Він сказав, що вони зайві. Там у хлопців є. Вони разом користуються. Цілу суботу на тих вихідних рубав дрова. Вже стемніло, а він все рубав. Мати стала вмовляти, щоб залишив, що на наступних вихідних дорубає, а він вперся, що треба дорубати і край. Майже все й перерубав. Тільки трохи залишилося.

У понеділок, 29 листопада 2023 року поїхав, як зазвичай, на навчання. Увечері зателефонував, як і кожного дня. У матері серце було не на місці, але запевнив, що все гаразд. Він у гуртожитку, буде лягати спати. Домовилися, що вранці подзвонить, як встане. А в матері душа чомусь розривалася. Валентин зателефонував. У нього все добре. За нього була спокійна. А чомусь Сергій із голови не йшов. Усю ніч спати не могла. У вівторок ввечері зателефонував. Мама розпитала, чи був на навчанні, чи все добре. Сказав, що все, як завжди. І десь поряд загавкав собака. Тетяна Василівна насторожено перепитала, де в них біля гуртожитка собака взявся. Ніколи раніше його не чула. Син сказав, що то в людей по сусідству. Мати ще щось стала розпитувати, тоді він зізнався: «Мамо, я вже не у Вижві. Я ще вчора поїхав. Не казав, бо боявся, що тато насварить. Скажіть татові, відпустіть мене. Мені там буде легше, бо я вдома не витримую!»

Тато повернеться додому, а я служитиму!

Приголомшена повідомленням, Тетяна зателефонувала чоловікові і сповістила, що Сергій таки пішов служити. Виявляється, після досягнення 18-ліття 28 вересня він поїхав у Ковель переробляти паспорта і зайшов у військкомат, щоб там повідомити, що він хоче піти на війну добровольцем. І вже через два місяці прямував у навчальний центр.

Робити було нічого. Батько, хоч і розумів, куди подався син, зателефонував і єдине, що запитав: «Синку, а ти не шкодуватимеш потім про свій вчинок, ти добре подумав?» Сергій твердо відповів, що його рішення зважене, обдумане, і він знає, куди і для чого йде. Тоді Валентин Васильович побажав йому щасливої служби, по-батьківськи поблагословив. На радощах Сергій зателефонував до сільської голови Анастасії Павлович, щоб поділитися своїми емоціями, що тато його підтримав. І мамі сказав:

- Мамо, нарешті Ви мене зрозуміли. Я такий радий! Тато мене відпустив, поблагословив! Я Вас не підведу! Я врятую тата! Він повернеться додому, а я служитиму! Я витримаю!

Ще у 2022 року на батьківському подвір'ї закопав вино на перемогу 

На той момент Сергій Капітула був уже під Києвом. Звідти їх повезли у Новодніпровськ на навчання. Там проходив медогляд, попросив когось із лікарів, щоб пояснили матері, що він іде на медика людей рятувати. Він і справді пройшов медичну підготовку. Навіть ін’єкції робив побратимам, коли були в частині. Але медиків було достатньо. Його призначили стрільцем. 7 січня 2024 року він був уже в частині під Лиманом. Ходив на завдання. Дзвонив до тата і до рідних додому, був піднесений, жодного разу не сказав, що пожалкував про своє рішення.

- Він так любив Україну, - плаче мама. - Так ждав Перемогу! Коли дзвонив, питав, що вдома. Він у нас такий хазяйський був. Так любив хазяювати. Казав: «Десь у червні в мене буде відпустка. Я прийду. Щоб мені тільки на сіно попасти!» - Я йому кажу: «Здалося тобі те сіно?! Як прийдеш, то відпочивати будеш»! – «Ні, я хочу на сіно»! У нас корова й кінь, то кожного разу просив показати їх йому хоч по телефону. Він трудяга з маленького. Робив вино з винограду і з вишень. Він готувався до війни ще з 2022 року. У квітні дзвонить до мене: «Мамо, покажіть, як вишні в саду цвітуть». Я показала. Він каже: «А підіть туди далі, під сливку! Я там закопав вино з вишень. Це на Перемогу! Ми з татом прийдемо додому і відкриємо його, коли здобудемо Перемогу».

Загибель під Авдіївкою  і вісім місяців невідомості

Поки був під Лиманом, запевняв, що він у безпеці, що йому нічого не загрожує, щоб не хвилювалися. Але невдовзі їхній підрозділ перевели під Авдіївку. І тоді вперше прозвучала фраза, що невідомо, що буде далі. 24 квітня Сергій зателефонував мамі і сказав, що на чотири дні йде на завдання.

- Я ждала чотири дні, і п’ятий день, а дзвінка нема. Моя душа чула. І вже 30 квітня, в понеділок, його побратими своїм рідним сказали, що хлопчина з Велимча загинув. Вже в Камені-Каширському говорили, що його нема. Ми почали до командування дзвонити. Вони сказали, що безвісти зниклий, загинув, але тіло забрати не можуть.

Далі принесли сповіщення, що Сергій зник безвісти. Батьки стали звертатися до волонтерів, щоб помогли тіло забрати. Почалася процедура повернення із зони бойових дій додому батька бійця Валентина Капітули. Наприкінці червня йому дали відстрочку від служби по причині зникнення безвісти сина.

У серпні до Тетяни Василівни зателефонувала якась жінка і сказала, що має певну інформацію про Сергія. Виявляється, її чоловік був на завданні разом із ним. Йшов наступ ворога. Вони відходили. Підрозділ «накрило». Було багато поранених. У Сергія Капітули було важке поранення обох ніг. Він не міг іти самотужки. Того чоловіка поранило в плече. Він витягував Сергія, але ситуація ставала дедалі складнішою.

Командування віддало наказ залишити важко поранених і тим, хто може йти, рухатися до евакуаційної машини. А за важкопораненими повернеться ще один евак-автомобіль. Але забрати їх так і не вдалося. Тетяна Василівна запитала ту жінку, як зв’язатися з її чоловіком, щоб почути ще хоч щось про сина, а вона сказала, що і він на той момент уже більше, ніж місяць, зниклий безвісти. Але вона точно знала, що розповідає про Сергія, бо побачила в соцмережах пост про його пошук. Чоловік не раз про нього розповідав, мучився, що не зміг урятувати. Казав, що йому снилося, як він плакав, просив не залишати.

- У нас зажевріла надія, що син міг вижити, - ділиться мати. – Може, цивільні якось підібрали, може, якась інша бригада виходила і врятувала їх. Він же був без телефона. Всі його речі передали додому. Може, не має, як з нами зв’язатися. Ми жили цією думкою до 23 грудня. Тоді з Києва подзвонила слідча і сказала, що збіглися на 99,9 відсотка ДНК-зразки мої, доньки і Сергія. Ми можемо приїхати для підтвердження всіх необхідних документів.

В особистих речах, які передали із фронту, рідні знайшли папірці, на яких син адресував татові римовані рядки:

• «Тату, за Тобою я сумую.
• Вже швидко настає весна,
• Та досі вдома Тебе немає,
• Бо зараз іде війна…»

Повернення у рідне Велимче і похорон Героя  

Тіло Сергія Капітули доправили в один із Київських моргів ще 16 червня після чергового обміну з російською стороною. Але весь цей час тривала експертиза ДНК. А перед цими подіями Валентину Васильовичу наснився страшний сон, буцімто він придбав великого кабана, бо в нього має бути весілля, багато людей. І людей дійсно зібралося багато, але не на весілля, а на похорон їхнього сина.

28 грудня тіло захисника прибуло у Велимче. Була болісною і важкою процедура впізнання у Ратнівському моргу. Радість повернення тіла дитини додому, хай навіть у домовині, зрозуміють тільки ті, хто місяцями чекає на звісточку про обмін і збіг ДНК.

29 грудня усім селом проводжали 18-річного Сергія Капітулу в останню дорогу. Він прослужив на передовій лише чотири місяці, але з глибокого дитинства марив бути корисним Україні і кожен момент, кожну хвилину служби проживав з максимальною відповідальністю, із вірою в омріяну Перемогу. Мріяв на фронті побачитися з татом, але це було нереально. Вони служили на різних напрямках.

Тоді, наприкінці квітня, увага всієї країни була прикута до подій на Авдіївському напрямку. Пам’ятаю, як раділи знайомі, родичі яких вийшли з «котла» і залишилися живими. На жаль, 28 квітня чорною датою вписалося в історію родини Капітул, бо їхньому синові не судилося повернутися звідти живим. Спливає час. Трагічні події по-свіжому ятрять болючу рану, але доки битимуться серця батьків і рідних Сергія, доти він житиме у їхній пам’яті щасливим життєлюбом, дбайливим сином, працелюбним господарем і справжнім патріотом України, хоч на його вік випало тільки 18 років! Таких виняткових людей небагато. Хай пам’ять про нього живе у молитвах родичів, односельчан і побратимів, а його внесок у Перемогу таки пришвидшить омріяний мир!

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Помер вдома під час проходження ВЛК: Герой з Волині два тижні не дожив до 34-річчя
• Пішов на «нуль» з «новими» хлопцями і не повернувся: Герою з Волині назавжди лише 18 років
• Сирота з дитинства, Герой до останнього подиху: спогади про військового з Волині Миколу Янчука