Спогади про військового з Волині Миколу Янчука

Микола Янчук, сирота з дитинства, який загинув на Донеччині, захищаючи Україну. Відмовившись від матеріальних благ, він присвятив своє життя службі в армії.

Про відважного воїна-односельчана пише газета «Ратнівщина».

21 листопада, у день престольного свята, з особливою скорботою жителі села Гута прощалися із загиблим односельчанином старшим матросом 37 бригади морської піхоти Миколою Васильовичем Янчуком. Добрий і безкорисливий, він не знав розкошів цього життя. Ніколи не тримався за матеріальні цінності. Натомість готовий був віддати все до останньої копійки тим, хто цього потребував більше за нього. Сирота з дитинства, він став на захист України і віддав своє життя за її волю.

Сирота з дитинства, Герой до останнього подиху: спогади про військового з Волині Миколу Янчука

Життєва історія Миколи розпочалася у 1993 році. Він з’явився на світ 9 травня у сім’ї Галини Янчук і Василя Головія. Старшій сестричці Ользі на той момент було уже два роки. Батьки в офіційному шлюбі не перебували, тому і діти мали прізвище матері Янчук. Сім’я жила бідно. Це були важкі дев’яності. Часто діти прибігали до тітки Галі (жили на одному подвір’ї), проводили час із їхніми дітьми, разом їли, гралися. Хто з небайдужих селян знав про важке життя цих дітей, надавали посильну допомогу. Але на Ольгу і Миколу чекав новий виклик. У 2007 році померла мама. На той момент Ольга уже навчалася у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі. Тому, хоч була ще неповнолітньою (вступила після 9 класів школи), в інтернат не потрапила. А от Миколу спіткала гірша доля.

Ольга пригадує, що документально вони стали сиротами після смерті матері, бо батько не був з нею офіційно одружений. Тому Колю забрали в інтернат у Люблинці біля Ковеля. Йому було лише 13 років.

Двоюрідна сестра Наталія Головій розповідає:

- Ми були майже завжди разом. Сумували, коли його забрали в інтернат. Але у нашій сім’ї було своїх семеро дітей. І якось так тоді склалися події, що ніхто з дорослих родичів їхніх батька і матері не оформив опікунства над Миколою.

В інтернаті Микола пробув до закінчення 9 класі. Далі також вступив у Камінь-Каширське ПТУ. Хоч доля з сестрою розвела (Ольга вже на той час працювала в Києві), але вони спілкувалися. Вона вийшла заміж у село Мельники раніше Шацького району. Оля каже, що брат для неї був найріднішою людиною, бо всі труднощі вони завжди долали разом, бо з малесеньких мусили вчитися справлятися з усіма життєвими викликами.

У Миколи та Ольги є ще старший брат Володимир у Заболотті з боку матері. Вони підтримували з ним контакти, але були менш споріднені духовно, бо разом не жили. Він мешкав з бабусею, а вони – з батьками. Та коли Микола закінчив навчання, на заробітки почав їздити саме з Володимиром.

Коли йому виповнилося 25 років, пішов на строкову службу в армію. Служив у Рівному, у Львові, у Володимирі. Після закінчення «строчки» знову їздив на заробітки. Працював на будівництві. У 2014 році помер батько Миколи та Ольги Василь Головій. У рідній Гуті Микола бував рідко, коли повертався з роботи, та й то не на довго. З двоюрідними сестрами і братами, з якими годувався, спілкувався в телефонному режимі. Інколи зустрічався, але усіх їх дуже любив і поважав.

Після початку повномасштабного вторгнення працювати далі Микола не міг. Наталія пригадує, що він рвався на службу. 5 квітня 2022 року уже був у військкоматі, але йому кілька разів відмовляли. Зрештою таки потрапив у лави захисників. Коли його питали, що його підштовхнуло до цього рішення, відповідав конкретно:

- Якщо я не піду туди, вони прийдуть сюди!

Спочатку був у Хмельницькій області, потім в Тернополі, далі в Харківській. Служив у 211 бригаді (понтонно-мостова бригада, яка забезпечувала інженерну підтримку військ). До служби ставився надзвичайно відповідально. Від відпусток відмовлявся. За весь час лише у серпні 2023 року побував у відпустці. Мріяв побувати на передовій. Наталія констатує:

- Він був дуже добрим. Не воював за гроші. Вони йому були не важливі. Він був такий добрий-добрий. Розпорядився, у батьківській хаті в Гуті жили військові або прикордонники, кому потрібно, і грошей не брав за це.

Багато спілкувався з двоюрідними братами Валерієм та Олександром Головіями. Вони обоє воювали. На жаль, 4 лютого 2023 року Валерій зник безвісти на Донеччині. Олександру нещодавно дали відстрочку з приводу зникнення безвісти рідного брата.

Місяць тому Микола зустрівся з родиною у Харкові. Прихали до родичів (Олександр з сім’єю після одруження мешкає в цьому місті) Наталія і її мама Галина. Миколу відпустили. Вони гуляли, спілкувалися, і навіть попри те, що часу було обмаль і він хвилювався, щоб не зарахували до тих, хто самовільно залишив військову частину, дві години громадським транспортом добирався, щоб побачитися з тіткою і хрещеною мамою Галиною, а через годину вже треба було повертатися назад.

Наталія зі щемом у серці розповідає випадок його великодушності. Вони гуляли вулицями Харкова. Брат раптом кудись подівся, а коли повернувся, то виявилося, що затримався, щоб купити хот-дога і каву якійсь бідній бабусі. У метро знав практично всіх, хто просив милостині, і розрізняв, хто з них шахраї, а хто справді бідові люди.

29 жовтня Миколу Янчука разом з побратимами відправили на Донеччину. Там вони стали піхотинцями 37 бригади морської піхоти. Коли потрапив у саме горнило війни, казав родичам, що там дуже важко, але не жалкував, бо це була його мрія.

- Він, напевно, уже відчував, що може загинути, - каже Наталія, - але він так цього хотів! Він рвався туди. У розмовах казав, що робити у разі його загибелі. Я вмовляла, щоб не забігав наперед і не думав про погане. Але Коля був реалістом. Його поранило, але він нікуди не звертався. Саша йому казав, щоб звернувся в госпіталь, але він відмахувався: «Та все нормально. Побачу…» 13 листопада Микола іще був на зв’язку. Говорив з братом, із сестрою. А вже 16 листопада принесли сповіщення про його загибель.

Життя захисника обірвалося 15 листопада на Донеччині. 20 листопада надвечір його востаннє привезли у рідний дім. У Свято-Михайлівському храмі саме йшло Богослужіння перед престольним празником. Усі люди і священники вийшли, щоб навколішках зустріти односельчанина. Багато хто його узагалі не знав, хіба що чув краєм вуха, що був у Гуті такий хлопець, але залишатися байдужим до цієї історії було просто нереально. Сльози наверталися на очі не тільки у жінок, а й в чоловіків.

Наступного дня після закінчення літургії, гутянці, як зазвичай, не розійшли по своїх домівках. Усі, хто був того дня на службі, навіть приїжджі гості, залишилися на похорон захисника. Священники Заболоттівського благочиння відспівали новопреставленого воїна Миколу, а далі похоронна процесія вирушила на кладовище, щоб віддати тіло загиблого землі. Побратими Миколи приїхати на похорон не встигли, але один із них вже згодом написав Наталії Головій у переписці: «Микола був Людиною з великої літери!» А військові таких слів на вітер не кидають.

Ольга ж пригадує братові прожиті роки і підсумовує:

- Він був таким, що ніколи не жалівся, не нарікав на своє життя. Навіть на війні йому завжди було все добре. Його позитиву вистачало на всіх! Він був частинкою мене, бо ми росли разом…

Скільки за 31 рік Микола Янчук мав випробувань на життєвому шляху, знає, напевно, тільки один Бог. Але всі труднощі він долав, не нарікаючи на долю. Його любили однокласники з Гути, про нього із теплом розповідають родичі. Його з маленького шкодували односельчани, бо життя його було важким. Та в його серці було так багато любові до ближнього! Її зараз людям так не вистачає! У його посмішці і в блиску очей було так багато щирої радості! Він вмів радіти дрібницям! Нехай його душа віднайде вічний спокій у Царстві Божому, а пам’ять про сироту-захисника, який віддав життя за Україну, ніколи не згасне у щирих молитвах.

Читайте також: