Нове життя після травм і хвороб: як у громаді на Волині працює реабілітаційне відділення

Про це повідомляє Рожищенська міська рада.

«Відділення надає комплексну допомогу пацієнтам різного віку та потреб, включно з фізичною та ерготерапією, заняттями з психологом, терапією мови та мовлення, апаратними процедурами. Кожен пацієнт отримує увагу мультидисциплінарної команди: лікарів фізичної реабілітації, фізичних терапевтів, ерготерапевтів, психологів та асистентів», - йдеться у повідомленні.

В інтерв'ю фізичний терапевт Ірина Поліщук розповіла, що головна мета відділення - забезпечити післягостру та підтримуючу реабілітацію для людей з хронічними захворюваннями, травмами та порушеннями розвитку.

- Пані Ірино, завдяки яким проєктам і партнерам відділення змогло відкритися та отримати необхідне обладнання?

– Найперше нам допомогла Рожищенська міська рада – вони придбали мінімально необхідний комплект обладнання, без якого ми взагалі не мали права контрактуватися і працювати. На той момент ми вже були учасниками проєкту «Говерла» за підтримки USAID, але процес погодження і закупівель довготривалий. А відкриватися треба було з нового року. І дуже добре, що громада нас підтримала, бо фактично ми стартували у січні, а все обладнання – це повне насичення, яке ви зараз бачите – приїхало лише у жовтні.

Далі нам суттєво покращили матеріально-технічну базу саме завдяки цьому проєкту: окрім реабілітаційного обладнання маємо навіть апарат для пресотерапії. Але нам дуже бракувало стельового підйомника – надзвичайно важливої речі для пацієнтів, які не можуть стояти. Він не був обов’язковим для амбулаторної реабілітації, але в процесі роботи ми побачили, що без нього ніяк. І тут нам допоміг третій донор – Асамблея людей з інвалідністю, яка наприкінці року придбала цей підйомник. Він реально рятує: навіть пацієнт після травми чи операції, якому лікар забороняє «осьове навантаження», може виконувати рухи без навантаження, бо підйомник забирає вагу тіла. Також НАІУ суттєво допомогла з асистивними засобами, було закуплено ортези, бандажі, милиці, ходунці, тростини, стільці-туалети, крісла колісні тощо.

Четвертий – проєкт «Здорові та спортивні мешканці Грубешівського повіту та Луцького району», що реалізується в межах Програми Interreg NEXT Польща – Україна 2021–2027. Нині ми активно долучені до його впровадження. Уже отримали офісне обладнання - ноутбуки та принтер, необхідні для міжнародної співпраці з лікарнею міста Грубешів у Польщі, адже регулярно проводимо спільні навчання та онлайн-конференції. Також у межах цього проєкту нам закупили апарат ударнохвильової терапії, який широко застосовується у реабілітації, травматології та неврології.

Тож наразі обладнання достатньо, є бажання працювати і головне – є пацієнти, яким потрібна допомога. Єдина проблема – брак фахівців. Але я вірю, що ми навчимо, наберемо команду і зможемо розширитися, бо запит на реабілітацію значно більший, ніж кількість спеціалістів, які є зараз.

– Щодо розширення. Плануєте виходити на новий рівень?

– Так. З 1 січня у нас відкривається ще й стаціонар. Тоді зможемо надавати реабілітацію вищого рівня, працювати з важчими випадками, які потребують саме стаціонарного лікування.

– З якими громадами ви працюєте і чи можуть до вас звертатися люди з інших районів?

– Ми обслуговуємо пацієнтів Рожищенської, Доросинівської та Копачівської громад, але були пацієнти з інших районів і громад – пацієнт має право вибирати заклад, в якому хоче лікуватися, маючи електронне направлення.

– Які основні напрямки реабілітації охоплюєте?

– Якщо розділити умовно, є два головні напрямки: ортопедія й травматологія та неврологія. У процентному співвідношенні більше травматологічних пацієнтів: переломи, операції, ендопротезування, артроскопії. Великий запит – діти та дорослі з порушенням постави: сколіози, кіфози, деформації грудної клітки, плоскостопість. Але через чіткі норми навантаження фахівців з реабілітації, ця категорія зараз у черзі – буває до пів року, бо першочергово беремо тих, кому допомога потрібна негайно.

– А що стосується неврологічних пацієнтів?

– Найбільше – інсульти. Люди повертаються додому після реабілітації в гострому періоді, і родичі не завжди знають, як правильно допомагати. Ми працюємо із залишковими проявами, інтегруємо людину в повсякденне життя, навчаємо рідних. Ми орієнтуємося на запити пацієнтів: хтось не може зав’язати шнурівки, хтось – почистити картоплю, хтось падає або «човгає» ногою. В пріоритеті відновити найперше те, що хоче людина.

Часто маємо пацієнтів з невропатіями після травм, з пошкодженням нервів, коли зникає чутливість у руці чи нозі. Рідше – залишкові прояви черепно- і спинномозкових травм, вроджені генетичні захворювання. Також у нас проходять реабілітацію діти з розладами мовлення, затримкою фізичного та розумового розвитку, діти та дорослі з ДЦП, яким потрібні курси періодичної підтримуючої реабілітації.

– Як ви працюєте з військовими пацієнтами?

– Військові зазвичай проходять стаціонарну реабілітацію. Оскільки наш заклад поки не має стаціонару, ми можемо приймати військових лише під час їхньої законної відпустки на цикл нестаціонарної амбулаторної реабілітації, під час якого проводиться реабілітаційне обстеження мультидсциплінарною командою, складається індивідуальний реабілітаційний план і програма реабілітаційних втручань. Маємо надію, що коли законтрактуємося за пакетом «реабілітаційна допомога дорослим і дітям від 3 років в стаціонарних умовах» військові зможуть проходити у нас повноцінну стаціонарну реабілітацію.

– Чи є випадок, який став для вашої команди особливо показовим?

– Так. Це історія 29-річного Романа – нашого найскладнішого й водночас найнадихаючого пацієнта. Він з Рожища, має вроджене генетичне захворювання – м’язову дистрофію Беккера. Це означає, що від дитинства його м’язи ослаблені й поступово атрофуються. І щоб хоча б частково стримувати цей процес, необхідні постійні фізичні навантаження. Якщо нічого не робити – атрофія прогресує значно швидше.

Найбільш критичним у його історії стало падіння. Через хворобу підкошуються ноги, і під час одного з таких епізодів при падінні отримав перелом кісток нижньої кінцівки, було проведене оперативне втручання, але стандартний режим після операції – кілька місяців без навантаження для Романа було фатальним. Для звичайної людини це просто час відновлення, а для Романа – шлях до повної втрати мобільності. За пів року він фактично втратив мобільність: м’язи регресували катастрофічно.

До нас він потрапив у червні 2024-го, через кілька місяців після операції. Ми починали буквально з нуля: переносили його на крісло колісне на руках, бо він абсолютно не міг пересуватися самостійно. Розуміли, що швидкого відновлення не буде – тож першими кроками стали відновлення сили рук, спини, ніг, базових рухових навичок. Ми поставили короткострокові цілі зробити його мобільним та покращити якість його повсякденного функціонування за допомогою асистивних засобів, навчили користуватися кріслом колісним: пересідати, пересуватися, виконувати побутові дії, відпрацьовували падіння і техніку вставання, робили виїзди, на прогулянки тощо.

Зараз Роман – наш «бойовий солдат». Якщо він у підйомнику, то може «ходити» 2,5 години. Він робить величезну роботу щодня. Ми ставимо собі за мету не просто підтримувати його м’язи, а повернути йому максимальну самостійність.

І ми вже багато чого досягли. У просторі нашого відділення він абсолютно мобільний: сам нагріє їжу, приготує чай, поїде за продуктами, займається тренуванням без допомоги. Але важливо було зробити його незалежним і поза межами закладу. Це вдалося завдяки небайдужим людям: отцю Сергію Василіву з УГКЦ, волонтерам та українським дітям в Італії, які зібрали кошти й придбали для нього електричне крісло колісне.

З того моменту Роман самостійно приїжджає до нас, вирішує свої справи без супроводу, навіть їздить за грибами. Він навчився відкривати й закривати двері, користуватися світлом, навіть вікна може відчиняти і зачиняти за допомогою спеціальних резинок. Тобто він максимально незалежний – настільки, наскільки дозволяє його стан.

Для нас це величезна перемога. Але попереду ще багато роботи. Роман – боєць. І, чесно кажучи, мотивації в нього вистачить на всіх нас. Він надихає команду щодня.

– Чи вистачає у вас зараз обладнання для роботи відділення?

– Дуже багато обладнання у нас вже є, і для активної фізичної реабілітації воно цілком достатнє. Проте для роботи ерготерапевтів, терапевта мови та мовлення, клінічного психолога дещо бракує, наприклад «ерготерапевтична кухня», яка імітує домашнє середовище, ще потребує облаштування. Це не просто меблі, а спеціалізовані предмети під конкретні запити пацієнтів, хотілося б мати обладнання для роботи з конгнітивною сферою, обладнати усім необхідним кабінети для надання індивідуальної психологічної допомоги, терапевта мови та мовлення. Ми вже працюємо над цим і плануємо забезпечити фахівців у межах міжнародної підтримки – зараз це на стадії погодження.

Щиро дякуємо небайдужим мешканцям нашої громади і волонтерам, які завжди відгукуються на наш запит і прохання про допомогу, завдяки цим людям відділення було забезпечене гуманітарною допомогою зокрема, асистивними засобами, наш хороший друг та товариш Андрій зробив з дерева багато стандартизованих тестів, що потрібні ерготерапевтам для діагностики важких неврологічних проблем, змайстрував за нашим ескізом спеціальний ерготепапевтичний стіл. Щиро вдячні всім за підтримку!

– Хто входить до складу команди амбулаторної реабілітації і які спеціалісти там працюють?

– На амбулаторному рівні працює мінімальний склад команди, який передбачає пакет для амбулаторної реабілітації: два фізичних терапевти, два ерготерапевти, по два асистенти фізичного терапевта і ерготерапевта, терапевт мови та мовлення, клінічний психолог, психолог, медичний брат, який пройшов курси з реабілітації і є масажистом, та два лікарі фізичної реабілітаційної медицини.

Звичайно, що спеціалістів не вистачає і тому на амбулаторному рівні у нас зараз черга з 60 пацієнтів. Щоб задовольнити всі потреби, потрібно добирати фахівців. А якщо запускати стаціонар, де працюватимуть з більш складними випадками та високим обсягом реабілітації, нам знадобиться вдвічі більше спеціалістів.

– Які плани на майбутнє?

– Наша команда працює для того, щоб реабілітація була доступною для всіх – і на амбулаторному, і на стаціонарному рівнях, для людей різного віку та з різними потребами. Найважливіше для нас, щоб пацієнт отримав саме ту допомогу, яка йому потрібна, а ми мали ресурси та фахівців, щоб це забезпечити. Попереду ще багато роботи, але ми бачимо результати і відчуваємо, що рухаємося у правильному напрямку. Кожен день для нас – це маленький крок, який допомагає людям ставати більш мобільними, самостійними і впевненими у своєму житті. І це надихає нас працювати далі.

Читайте також:

• Історія логопеда з Луцького району, яка допомагає відновити мовлення дітям і дорослим
• 75-річна медсестра з Луцька понад півстоліття допомагає людям
• Вчили тримати рівновагу та ходити: історія 4-річної волинянки