Пішов на «нуль» з «новими» хлопцями і не повернувся: Герою з Волині назавжди лише 18 років

Герой народився 28 травня 2006 року. Його батьки - Петро Петрович та Галина Іванівна – непересічні люди. Вони надзвичайно добрі, прості, толерантні і не по-сільському інтелігентні. Вони живуть звичним, буденним сільським життям. Але який багатий їхній внутрішній світ! Як багато у них любові?! І оці «правильні» життєві якості вони зуміли передати своїм дітям – старшому Олександрові (зараз йому 21 рік), загиблому Петрові і наймолодшій донечці Дарині (їй 9 років, вона – четвертокласниця місцевого ліцею), - пише газета Ратнівщина.

Коли селом розійшлася звістка, що Петро зник безвісти, а згодом, що загинув, мозок відмовлявся вірити. Що він, 18-річний юнак, робив на фронті?! Як узагалі це можливо?! Звучало, як щось нереальне. День за днем пролітав час, пекучий біль обпалював серця рідних, а офіційного підтвердження про загибель усе не було. Лише 17 листопада сім’ї Наумуків повідомили, що тіло їхнього загиблого сина вдалося забрати з передової лінії і що днями його доставлять до рідного дому. 24 листопада траурний кортеж доправив загиблого захисника у рідне Кришеве (нині вулиця Кришевська у с. Самари). Такого супроводу, напевно, ще не було з початку війни. Зустріти односельчанина у Ратне приїхала чи не вся молодь із Самарів (у віці від 15 до 23 років) та з сусідніх сіл. Колона автомобілів і мотоциклів розтягнулася на кілька кілометрів. Кількість одиниць техніки неможливо було порахувати, бо коли автомобіль із тілом загиблого був вже у наступному селі, «хвіст» колони авто-супроводу ще тягнувся в попередньому.

Петро виніс головні житттєві цінності з порядної сім’ї

Усі, з ким говорила журналістка про Петра і його недовгий воєнний шлях, вражали своїм позитивом у спогадах про Героя. Зазвичай такі розмови просякнуті відчаєм, розпачем, а тут відчувала якусь дивну внутрішню силу, яка не давала «розкиснути». Світлим ангелом із чистою душею Петро відійшов до Бога.

Шкільні вчителі розповідають про дітей сім’ї Наумуків, як про вихованих, порядних, добрих. Батьки завжди відповідально ставилися до навчання синів і продовжують у такому дусі виховувати молодшу донечку. Учнів із Кришева до ліцею підвозить шкільний автобус. Наумуки настільки хвилювалися, щоб діти, бува, не запізнилися на уроки, що везли старших хлопців власним автомобілем, якщо бачили, що автобус може запізнитися.

Як так трапилося, що юнак практично зразу після школи опинився на фронті, розказує тато:

- Ще раніше, до початку війни, Петя говорив, що хоче стати військовим. Ми з дружиною казали, що підтримаємо будь-яке його рішення, але самі думали, що переросте. Ще малий. Передумає. Коли почалася війна, він став ще серйозніше про це заявляти. Наприкінці 11 класу сказав, що вчитися на військову спеціальність не піде, бо тільки час втратить. Закінчить школу, досягне повноліття – і на війну. Друзі, дядьки (він спілкувався з людьми різного віку і дослухався до них) переконували, щоб ішов вчитися у військовий навчальний заклад. За кілька років матиме офіцерське звання. Може, до тих пір і війна закінчиться. А він був категоричний: «Вчитися не піду! То тільки час втрачати!» Після школи одразу поїхав на заробітки. Був в Амстердамі в Нідерландах. Потім у Польщі. Ми ще надіялися, що попрацює, поміняються погляди. Не вірили, що піде одразу, як тільки 18 років виповниться.

Готувався фізично, заробляв на амуніцію, щоб потрапити в омріяний «АЗОВ»

Петро знав точно, до чого прагнув. Ще вдома, будучи школярем, системно готувався до великих навантажень. У рюкзак насипав піску і постійно того рюкзака за плечима носив, «качався», бігав. Ніколи не відмовляв, коли батьки просили про допомогу по господарству.

За два тижні до вісімнадцятиріччя Петро повернувся із заробітків. Його друг Геннадій Тарасюк із Самарів-Оріхових розповідає, що він сам знайшов в інтернеті контакти «АЗОВу», в якому марив служити, і подав заявку на реєстрацію. 28 травня відсвяткував повноліття та взявся активно оформляти всі необхідні документи.

- Нам багато хто казав: «Нащо ж ви його відпустили?», - підтримує розмову мама Галина Іванівна, - а як ми мали його втримати?! Перечити йому не було сенсу. Петя мені сказав прямо: «Якщо заборонятимете, я все одно піду, але не казатиму, де я і що зі мною, щоб не хвилювалися»! Ми ж не думали, що так швидко закінчиться підготовка і що його відправлять на фронт. Надіялися, що в «гарячі» точки не потрапить, бо ж геть молодий!

Про те, як Петро опинився в «АЗОВі», пригадує брат Олександр. Каже, що з Петею був дуже близький. Як і в усіх, бували непорозуміння, але завжди підтримували теплі братерські стосунки, ділилися один з одним найпотаємнішим.

- Петя подав заявку в «АЗОВ». Через кілька днів йому зателефонували, що потрібно з’явитися на співбесіду і на медогляд. Туди випадкові люди не потрапляють. Там дуже жорсткий відбір, і брат хвилювався, що він той відбір може не пройти. Батьки в глибині душі надіялися, що він його таки не пройде. А виявилося, що він уже підписав контракт. Умовно процедура проходить так: ти реєструєшся, проходиш підготовку, за результатами відбору обирають найкращих, а тоді вже підписуєш контракт. А він мені дзвонить і каже: «Я вже підписав. Я все одно туди попаду. Так чого зволікати?»

Сам просився на найважчі завдання

11 липня Петро Наумук поїхав у свій підрозділ уже з усіма речами. Багато амуніції придбав за власні кошти, які заробив на роботі за кордоном. Власне з цією метою він і працював, бо хотів мати сучасні, «натівські» обладунки. Їхній підрозділ відправили в Донецьку область. Друг Генадій і брат Олександр розповідають, що Петро постійно рвався на нульові найважчі позиції. Про це ще досі говорять його побратими, які дивувалися з відважності і відповідальності хлопця.

- Коли з ним говорили по телефону, - пригадує Олександр, - він ніколи навіть натяку на те, що важко, не подавав. Я говорив із ним як з людиною, яка ніби у відпустці була. Якось Петя подзвонив до мами і каже: «Мам, я вийшов. Ну, на міні підірвалися, але в цілому все добре. Міняємо колесо, їдемо далі»! На його першому бойовому виході був важкий 300-й, якому руку відірвало. Петя тільки згодом розказав, що тоді з ним відбувалося. На секунду застиг, але розумів, що не може давати волю почуттям. Вдарив сам себе по обличчю, зібрався. Перемотали побратимові руку і витягнули його. Багато дуже таких моментів було… Він був одним із наймолодших в «АЗОВі». Вони всі дуже вмотивовані, знали, що мають робити. Він був там, де йому було добре. Там панувало абсолютне братерство, абсолютна довіра один до одного…

Пішов на «нуль» з «новими» хлопцями і не повернувся

10 листопада, коли у Самарах відбувалися благодійні заходи з нагоди дня села, Петро зателефонував до батьків і розказав, що повернувся з позицій, але завтра-післязавтра буде знову йти на завдання. Це не його бойове чергування, але привезли «новеньких» хлопців. Вони ще не знають місцевості, і він собі не пробачить, якщо вони підуть самі і загинуть. Зі щемом у серці батьки поблагословили: «Хай Бог тебе береже, синку!»

Більше на зв’язок із рідними Петро не вийшов. Під час обстрілу отримав поранення, несумісні з життям, але тіло кілька днів не могли забрати через постійні «прильоти».

- Насправді, перших п’ять днів були просто жахливими, - зізнається брат Петра Олександр. - Я не можу усього цього передати словами. Мені повідомили, що він зник безвісти. Найважчий для мене момент був сказати батькам. Далі приїхали з військкомату і з сільської ради.

- Ми не розуміли взагалі, що відбувається, - додає тато Петро Петрович. - Спочатку принесли сповіщення, що безвісти зник. Була надія, що живий. Потім сказали, що загинув. Потім, що тіло не можуть дістати. У нас біда велика. Але тим батькам, тіла чиїх дітей не повернули досі, ще в сто разів гірше. Я не знаю… То таке страшне, коли ти радий, що хоч тіло дитини привезуть. Страшно говорити такі слова…

Найбільший супровід і молитва «азовців» на похороні

Лише через п’ять днів після загибелі рідним повідомили, що тіло Петра таки винесли. 24 листопада загиблого юнака привезли на рідну землю. Знову батькам треба було по-новому пережити усі емоції. Біль, який не вщухав, розгорівся з новою силою. По-молодіжному, по-своєму, по-щирому, разом зі ними боліло друзям. Такої кількості молоді на жодному супроводі я ще не бачила. Підключилися усі, хто його знав, хто й не знав. Довгою сумною колоною, уквітчана останніми осінніми квітами, простелилася від Ратнівського моргу до рідного дому у Кришеві остання земна дорога Петра Наумука. В автівках із прапорами їхали школярі, вчорашні випускники, однокласники Петра й Олександра, молодь із сусідніх сіл, старші за віком самарівці, які знали бійця та його батьків. Долучилися ратнівські активісти. На мотоциклах приєдналися молоді люди з різних сіл. Вперше в кожному населеному пункті на початку автоколони запалювали димові шашки. Уже в темряві, під світло фар автомобілів в’їхав траурний кортеж у Самари. Усе село стояло на колінах з увімкненими ліхтариками, світло яких йшло із самих сердець односельчан.

Наступного дня у Свято-Параскевському храмі священники Гірниківської округи відспівали загиблого воїна. Щеміло усім, бо однолітки плакали за втратою друга, а старші люди шкодували Галину і Петра Наумуків – молодих батьків, які мусять хоронити сина. А коли настоятель храму протоієрей Юрій Панасюк розповів випадок, як вперше потрапив у Кришеве на Водохреще кілька років тому та не знав, у яких хатах живуть люди, а які – пустки, і Петро, ще малий школярик, сам запропонував, що поведе його від хати до хати, ридма ридали усі. Бо ця дитина з маленької була добросердною, щирою і відповідальною, а зараз склала свою голову за Україну.

Кольоровим димом накрило на кладовищі велелюдний натовп, коли молодь запалила димові шашки. На похорон приїхало багато побратимів Петра. Це були чоловіки і хлопці, які разом з ним воювали, які отримали поранення, які вже демобілізувалися, і яких відпустили зі служби попрощатися з «Колосом».

Перехоплювало подих, коли востаннє для Петра Наумука «азовці» виголосили молитву українського націоналіста, що стала своєрідним гімном «АЗОВу»:

«Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких, шумом карпатських ручаїв, боїв славного завойовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революцій, радісним гомоном Софійських дзвонів.

Нехай душа моя в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, - все життя моє, бо ти - все щастя моє.

Задзвени мені брязкотом кайданів, скрипом шибениць у похмурі ранки, принеси мені зойки катованих у льохах, тюрмах і на засланнях.

Щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло йшов я в бій, так, як йшли герої за тебе, Свята, за твою славу, за твої святі ідеї.

Щоб помстити ганьбу неволі, потоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих дітей твоїх, величну смерть героїв української нації і тисяч інших незнаних нами!

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! Україна – понад усе!»

А потім усі дякували батькам за сина, схиляли голови і казали, що мали за честь служити з ним, бо Петро завжди був в епіцентрі найгарячіших подій, бо на нього можна було покластися в усіх ситуаціях, хоча воював лічені місяці і був ще зовсім юним.

Сестра присвятила загиблому братові щемливі рядки

Ніхто і ніщо не замінить батькам їхньої кровиночки. Беруть себе в руки, намагаються триматися.

- Ніби, й відпускає потрохи, - каже мама, - а як побачу його речі, то знову накриває новою хвилею. З фронту прислали коробку з його речами… Усе і скрізь нагадує про Петю…

Та мусять триматися. Примушує не по роках свідома Дарина. Вона не може плакати, та має свою реакцію на стрес. Після загибелі брата у пам’ять про нього виклала свої думки на папір. Ними вона і з нами поділилася:

«Мій брат загинув на війні, але я не плачу та вірю, що він на небі бачить усіх нас. Та в моєму серці він був, є і буде живим. У моєму серці він буде назавжди. Я ніколи не забуду братика свого. Залишиться він у моєму серці на віки-вічні. Захищав він нас, нашу Україну, всю нашу Батьківщину! Я тебе люблю, Петя!»

На всьому аркуші намальовані сердечка. В окремому сердечку слово «Україна» та ще одне сердечко біля імені брата.

Петро нагадав усім землякам, що війна триває

У цій трагічній історії вражає абсолютно все. Героїзм молодого військового, мужність батьків, небачений підйом молоді, свідомість 9-річної дівчини і взагалі небайдужість людей. Мурашки біжать по тілу, коли найкращий друг Генадій розповідає, як створив в інстаграмі групу, в яку долучилася молодь кількох сіл. Як написав, що треба купити прапори, димові шашки, щоб гідно зустріти Героя, і в той же момент на карту «посипалися» кошти. Ніхто не шкодував. Скидали від щирого серця.

- Дуже багато людей почало забувати, що в країні триває війна, - відверто констатує Геннадій. - Петро своєю загибеллю боляче нагадав усім нам про це. Петю всі дуже добре знали, любили і поважали. Він був незвичайним!

А батьки на емоціях підсумовують:

- Супровід був чудовий. Ми не знаємо усіх, хто цим займався, але усім низький уклін. Нам було не до того, ми не усвідомлювали в той момент. Але всі, хто долучився до організації супроводу і похорону, молодці. Щиро дякуємо усім самарівцям і взагалі всім небайдужим людям, що були із нами у такий важкий час. Кожна панахида, яку служили щодня у храмі ще до повернення нашого сина додому, кожне добре слово і щире співчуття дають нам сили жити далі. Ми усім-усім щиро вдячні!

Історія Петра Наумука дуже повчальна. Як багато може зробити одна людина! Ціною власного життя він вніс великий внесок не лише в перемогу України. Він поламав стереотипи, змінив свідомість людей. Петро із покоління хлопців і дівчат, які сидять у телефонах, мало спілкуються офлайн, заробляють в інтернеті, палять електронні цигарки і здаються, як мінімум, дивними для дорослих. Ніхто навіть припустити не міг, на які вчинки здатна ця молодь, коли йдеться про найцінніше, - про друга, про його любов до України. Багато хто після цього похорону почав інакше дивитися на світ, інакше сприймати молоде покоління. Вони свідомі, рішучі, готові до дій. Вони – українці.

Петро Наумук був Петром у третьому поколінні. Він мав би жити і продовжувати рід Петрів. Його батько Петро. Його дід також був Петром. На жаль, на ньому династія Петрів у цій родині зупинилася. Нехай Бог прийме безсмертну душу захисника в свої небесні обителі, а рідним дасть сили пережити горе втрати рідної кровини. Не маємо права забути, якою ціною Україна виборює незалежність!

Читайте також:

• Востаннє Валерія бачили, коли він витягував пораненого побратима: Герой з Луцька загинув під час штурму на Харківщині
• Навіки молоді: 21-річного Дмитра Ципка і 25-річного Максима Устимчука з Луцького району відзначили посмертними нагородами
• В останній розмові сказав бабусі: «Люблю тебе, брата і своє місто»: 18-річному захиснику з Волині просять присвоїти звання Героя України