Від дитячих спогадів до багаторічного керівництва: історія очільника волинської прикордонної громади

З цієї нагоди «Нове життя» запросило Олега Івановича на розмову, але вона – не про кабінети, бюджети, проблеми, а про життя, вибір і те, що формує людину.

Звідки все починалося

– Олеже Івановичу, всі знають Вас як посадовця, керівника громади. Але сьогодні давайте не про це. А про Ваш життєвий шлях, роки становлення. І розпочнімо з Вашого дитинства. Який спогад із тих часів Ви згадуєте найбільше?

– Я ж народився у Великому Курені. А коли мені було всього рік-два, ми переїхали до Любешова. Дитсадок, якщо чесно, мало пам’ятаю, уже школу, звісно, більше. Але основні теплі спогади в мене – про Деревок, де часто бував у дідуся й бабусі. Дідусь працював лісником, і я дуже чекав, коли він приїде з лісу. То така вже радість була, коли дід садив мене на мотоцикл і провозив хоча б кілька метрів. Для малого хлопця це були неймовірні емоції, які запам’яталися на все життя. А ще їздив у Деревок пасти корів. Це теж теплі моменти, які й сьогодні згадуються з усмішкою.

– Хто з дитинства найбільше вплинув на формування Вашого характеру?

– Однозначно – батьки. Саме родина формує людину, її характер, ставлення до життя, до праці, до людей. Школа, учителі, оточення, звісно, теж відіграють важливу роль. Я вчився на відмінно з першого класу. Вчителі були досить строгі, вимогливі, але справедливі. Це також вплинуло на дисципліну, відповідальність, бажання доводити справи до кінця. Але загалом упевнений, що характер людини формується все життя. Навіть у дорослому віці людина все одно змінюється під впливом багатьох факторів.

– Яку дитячу мрію зберігаєте в серці й досі?

– Як такої однієї чіткої мрії у мене й не було. Як і багато дітей того часу, захоплювався космосом. На гуртку робив різні моделі – ракети, планери, місяцеходи. Брав участь в обласних конкурсах з аеромоделювання, це справді було цікаво.

З віком розумієш, що життя часто складається не так, як уявляєш у дитинстві. Воно саме коригує плани, змінює пріоритети. Наприклад, я в школі не любив історію, точні науки – це більш моє. Але зрештою вступив на історичний факультет. Я ж був відмінником. А на той час запроваджувалася система, що такі випускники могли скласти тести, і за їхніми результатами відбиралися в Луцький інститут ім. Лесі Українки. Тож я вибрав історичний факультет. Зізнаюся чесно, педагогом себе не уявляв. Але цей факультет передбачав і багато супутніх напрямків.

Про відпочинок і прості радощі

– Що приносить Вам найбільше задоволення у вільний від роботи час?

– Найбільше ціную спокій і можливість побути з родиною. Коли немає поспіху, дзвінків, постійних робочих питань. Люблю риболовлю. До війни обожнював полювання. Я мисливець із багаторічним стажем, і для мене це не стільки про здобич, скільки про перебування на природі, можливість відновитися, спілкування з друзями.

А останнім часом особливе місце в житті займає онучка. Якщо кілька днів не бачимося – уже відчувається, що чогось бракує.

– Яку музику слухаєте і яку страву найбільше любите?

– Щодо страв – тут усе просто. Для мене немає жодного свята без картоплі. Найбільше люблю запечену картоплю зі скоринкою, таку, як колись у дитинстві з печі, називали «токмачі».

Музику слухаю за настроєм. Колись часто слухав Віктора Цоя, гурт «Кіно». Останні роки – більше української музики: Скрябін,  Волинський хор, Степан Гіга. Але зазвичай слухаю музику в машині, тобто не є якимось меломаном. Так, дорога, тихенька музика. Головне, аби в піснях був зміст, слова, які зачіпають.

Характер і життєві принципи

– Якими трьома словами Ви б описали себе?

– Складне питання… Мабуть, виважений. Можливо, трохи часом сентиментальний. Точно не терплю брехню. І ще – загострене почуття справедливості. Це особливо проявлялося ще зі школи. Я пам’ятаю моменти, коли вчителі, буває, перегинали – і в мене тоді дуже гостро спрацьовувало почуття справедливості. Нині це нікуди не поділося.

Буває, сам собі кажу: ну, помовчи, не говори, не лізь. Але коли бачиш, що щось не так – важко змовчати. Народна мудрість каже: мовчання – золото. Але ж не завжди треба і можна мовчати. І не всі можуть мовчати. Бо всі великі зміни починалися з того, що хтось не мовчав. Тому так, я розумію, що мовчати інколи корисно. Але постійно – неможливо. Бо тоді не відбувається жодних процесів. Як тоді суспільство має розвиватися? І ще я стабільний. Тобто, якщо чорне, то в мене воно чорне, через п’ять хвилин не буде білим чи сіруватим.

– Яку рису свого характеру цінуєте найбільше?

– Мабуть, ту саму правдолюбність. Можливо, вона не завжди зручна, вигідна. Але я думаю, що це правильно. Не всі ж можуть бути пристосуванцями.

– Що допомагає Вам зберігати рівновагу у складні моменти?

– Я стабільний, врівноважений. Мене важко загалом вивести із себе. Особливо так, щоб емоції вилилися назовні. Я вмію стримуватися – до певного моменту, до певної ситуації. Можливо, це наслідки того ж таки виховання, закладеного батьками.

– А яке рішення у житті було для Вас найскладнішим?

– Напевно, рішення у 2014 році пов’язати своє найближче майбутнє з державним управлінням і політикою. Це було дуже швидке рішення. І, чесно кажучи, складнішого за останні 30 років я не пригадаю. Бо до Революції Гідності я взагалі не брав участі в політичних процесах: ні у виборах, ні в кампаніях, ні в якихось заходах.

Після подій Майдану певна група громадськості й депутатів районної ради поставила запитання прямо: «А чому не ви? Чому не готові взяти відповідальність?» Все відбулося дуже швидко. Одномоментно. Це було найважче рішення.

А через місяць чи два – ще одне. Коли мене призначили головою районної адміністрації, я був упевнений, що це ненадовго. Мали відбутися вибори президента, і за процедурами голів зазвичай змінюють. Але коли мене потім запросили на співбесіду і запитали, чи готовий працювати далі, – тоді з’явився час подумати. І це теж було непросто. Бо це означало зміну способу життя, мислення, відповідальності – всього.

Відповідальність, робота, люди

– Яким запам’ятався Вам перший день на посаді голови райдержадміністрації та голови громади?

– Чесно скажу, голови райдержадміністрації – не пам’ятаю. Тому що тоді кожен день відбувалися якісь дуже важкі, переломні моменти. Все було настільки швидко і складно, що воно просто злилося в один суцільний процес. Я лише пам’ятаю, що перші кілька місяців я практично «не вилазив» із документів. Дуже багато читав – документів, розпоряджень, усього, що давало розуміння процедур державного управління. Були курси на базі Академії державного управління. Вони дали не лише знання, а й розуміння, що я можу розвиватися в цьому напрямку.

Що ще було важливо? Я дуже відчував підтримку. З боку родини, друзів, тодішнього керівництва  районної ради, депутатів, більшості працівників апарату райдержадміністрації. Хоча тоді атмосфера була напружена, «на їжаках». Але все одно відчувалося: ти не сам. Є підтримка, є розуміння до людини, яка ще вчора не мала жодного стосунку до державного управління, а сьогодні займає високу посаду. Це було правильно, і це було на користь жителям району.

А от перший робочий день на посаді голови громади я пам’ятаю дуже добре. Тут уже все було зрозуміло. Я чітко знав, що треба робити через годину, через день, через тиждень, через рік. Робота була структурована, складена. Так, траплялися складні моменти – кінець року, утворення об’єднаної територіальної громади, передача комунального майна, прийняття бюджету. Але ентузіазму вистачало, була дієва та професійна команда.

– Що, на Вашу думку, є найважчим у роботі керівника?

– Справедливі рішення. Навіть не просто справедливі рішення, а вміння їх приймати – не  зважаючи на особисті стосунки. Бо буває, що це «твоя» людина, знайома, близька. Але має бути так, як правильно. Це важко. І ще – це коли через роботу ти обділяєш родину. Коли всі вдома, зібралися, а тебе немає. Бо ти керівник, і тебе ніхто не замінить. Тоді теж непросто.

– Який момент у роботі з людьми був для Вас найтеплішим і найлюдянішим?

– Їх багато. Я відчуваю моральне задоволення і тепло від багатьох таких моментів. Працюю із 2014 року. Закономірно, що за цей час було і дуже багато конфліктних ситуацій із людьми. Переважна більшість таких зустрічей починалися криками, емоціями, конфліктами, образами. Але в 99% випадків через годину спілкування все завершувалося словами: «Ми вас розуміємо. Але зрозумійте і нас». Емоції вщухають – починається конструктив. І я тоді розумію, що це правильно. В кожного є емоції. Але люди завжди залишаються людьми.

Життя, мрії, майбутнє

– Чому Ви навчилися за роки повномасштабної війни?

– Багато чому. До війни я ніколи не служив у Збройних Силах, а зараз здобув військову спеціальність. Ніколи не думав, що так буде. Переконаний, що захист країни – це спільна справа. Важливо, щоб кожен розумів свою роль і вмів діяти відповідально.

Війна також дала можливість подивитися на суспільство під іншим кутом і переосмислити пріоритети. Вона змістила фокуси й стимулювала зробити переоцінку цінностей.

– Про що Ви мрієте для нашої громади?

– Звісно, хочеться, щоб війна закінчилася. Це найголовніше. А після війни – стабільності. Фінансової. Без постійних різких змін курсу, без ситуацій, коли зобов’язання є, а грошей у бюджеті немає. Потрібен сталий вектор розвитку.

Так, наша громада не багата. Але, наприклад, за результатами одного з останніх досліджень, у нашій громаді досить високий рівень задоволеності жителів проживанням у своїй громаді. Це важливо. Бо комфорт і безпека – це основа. Тому для мене головне, щоб люди хотіли тут жити. І могли жити. Комфортно. Звісно, ми не перевернемо тут світ, але якщо людям добре – значить, ми робимо все правильно.

– Дякую, Олеже Івановичу, за відкриту розмову. І при нагоді вітаю Вас. Нехай попереду буде більше спокою, стабільності й простих людських радощів – у житті та в громаді.

Розмовляла Наталія МУХА

Редакція ВСН щиро вітає Олега Івановича з ювілеєм і бажає міцного здоров’я, родинного тепла, миру та ще багато років плідного керування Любешівською громадою.

Читайте також:

• З класної кімнати - на передову: історія вчителя з Волині, який став захисником України
• На війні захисник навчився по-справжньому молитися: історія прикордонника з Волині
• Під сирени народився син — під вибухи служить тато: історія батька трьох дітей з Волині, який захищає Україну