Має 18 внуків, 16 правнуків: історія 75-річної волинянки

З’їхалися, зійшлися привітати найріднішу людину з ювілеєм діти, внуки, правнуки. Приїхали до любої бабусі Аня і Таня з сім’ями, яким Ганна Миколаївна замінила маму, - пише газета Ратнівщина.

Вчитися не пішла, бо не було у що одягнутися

Ганна Лагодюк народилася 9 березня 1950 року у звичайній межиситівській сім’ї. З дитинства важко працювала, такі тоді були часи. Батьки віддали до школи. Вчителі любили дівчинку, бо була дуже тямуща, а ще надто гарно співала. У восьмому класі, коли було 15 років (вочевидь, у школу пішла пізніше), разом зі шкільним колективом дівчат поїхали виступати в Луцьк. Зараз із посмішкою пригадує жінка, як співала на обласній сцені «Ой, у лузі калина стояла». А після виступу обласне керівництво покликало одну її з 16 дівчат до себе. Сказали, що їм дуже сподобалося, і запропонували йти без екзаменів поза конкурсом навчатися у культосвітнє училище.

На крилах прилетіла Ганна додому, батькові розповіла, але він не пустив. Причина була елементарна – не було у що вдягнутися. Сім’я жила бідно. Батько сказав, що вона закінчить школу і піде заміж.

- Вісім класів закінчила, - пригадує Ганна Миколаївна, - два місяці побула у 9 класі і мусила їхати на роботу, щоб заробити вдягнутися. Пальто деяке купити та спідницю і взутися. Бо не було в що. Заробила свої перші гроші, поїхала в Ковель, купила пальтечко таке голубеньке. А в школі добре вчилася. Директор шкодував, що я покинула.

Видали заміж оразу після школи

Як тільки дівчині виповнилося 17, її віддали заміж. 10 травня 1967 року зіграли скромне весілля. Чоловік Ганни Миколаївни, Олександр Олексійович Ковч, теж був із Межиситя, з трохи заможнішої сім’ї. У його батьків було більше землі. А це означало, що новостворена молода сім’я матиме на чому трудитися.

З року в рік один за одним у Ковчів посипалися діточки. Аж семеро! Народжувалися навіть по двоє за рік: 2 січня 1968 року Світлана, а 25 грудня 1968 року Олексій. У 1970 році з’явилася на світ Галина, у 1971 – Василь, у 1973 – Вітя, у 1975 – Роман, у 1978 – наймолодша Наталія.

У 35 років стала вдовою із сімома дітьми на руках

Перше велике горе у родину Ковчів прийшло, коли помер господар Олександр Олексійович. Йому було лише 41. Дружині – 35. І на руках семеро дітей! Найстарша Світлана була у 10 класі, а наймолодша Наталія ще навіть у школу не ходила. І як би гірко на душі не було, що така важка доля випала на шлях тендітної жінки, побиватися було ніколи. Треба було піднімати на ноги купочку дітей.

Три роки гляділа внучок-близнят

Роки швидко спливали. Світлана пішла навчатися в Житомир на зоотехніка. Там зустріла свою долю – коханого Віталія. Одружилися. Невдовзі у молодого подружжя народилися близнята Аня і Таня. Жили, як виходило, - у гуртожитку. Ходили на пари, няньчили малечу. Було непросто. Спочатку мама Ганна їздила туди допомагати глядіти внучок. Але невдовзі перед Світланою постав непростий вибір – продовжувати навчання чи брати академвідпустку, щоб хоч трошки підгодувати доньок, бо поєднувати одне з другим було дуже важко. І тут усю відповідальність узяла на себе її мама. Вона сказала, що забере дівчат до себе і підгодує, щоб дочка таки закінчила навчання.

Зі сльозами на очах згадує, як везла їх додому. Каже:

- Доїхали до Ратна, то з хати в хату бігала, просила в людей, щоб дали молока, бо плакали, їсти хотіли. 7 грудня вони народилися, а 10 травня я забрала їх і до трьох років гляділа, поки Свєта і Вітя навчання закінчили. І дояркою робила, і ночами не спала, всяко було. Всього вистачало. Як хворіли, то одна за другою.

Пригадує, що окрім двох немовляток, ще свої діти-підлітки в хаті були. Повна хата людей, робота в колгоспі, по господарству. Але тим, що тоді витримала, завдячує своїм батькам, свекрусі, сестрам, братові, бо всі допомагали, як могли, підтримували, свої руки підставляли.

Після закінчення навчання Світлана і Віталій отримали роботу зоотехніків у Забродівському колгоспі. Ганна Миколаївна купила їм хату в Якушах. Так сім’я оселилася там. Але через кілька років Світлана звільнилася. Щоб якось виживати у важкі дев’яності, почала їздити на заробітки. Тож коли дівчатка йшли у перший клас, на свято першого дзвоника, вела їх бабуся. Ганна Миколаївна посміхається і пригадує, як Аня подавала перший шкільний дзвінок на 1 вересня у 1 класі.

Дівчата зростали у любові батьків, у мирі і злагоді. У Ганни Миколаївни тим часом життя теж ішло своєю чергою. Діти повиростали і пішли у самостійне життя. Усім чотирьом синам зробила випровадини в армію, майже всім дітям поробила весілля. Позаду залишилося 16 років роботи на фермі, на ланках. І все життя – з піснею. Вона була активною учасницею хор-ланки. Пізніше 9 років їздила на буряки в Білорусь.

Так сталося, що на її життєвому шляху трапився хороший чоловік – Йосип Лагодюк із Річиці. Уже дорослі діти благословили маму на другий шлюб. Хотіли, щоб вона хоч трохи пожила для себе. З теплом у голосі Ганна Миколаївна пригадує роки подружнього життя, каже, що Йосип був надто добрим, глядів її, шкодував. Вони прожили у разом у Річиці 9 років. Та підступна хвороба спочатку прикувала його до ліжка, а через півтора року після чергового інсульту він помер.

Після загибелі доньки замінила внучкам маму

Страшне горе у родину Ганни Миколаївни увірвалося 20 січня 2004 року. Загинула Світлана. Вона поверталася з роботи із Бреста. Вийшла з автобуса на зупинці в Лучичах, переходила дорогу, щоб зловити «попутку» і доїхати до Якушів, а в той момент дорогою з Каменя-Каширського їхала машина. Мить – і матері двох дітей не стало. Шок, біль, нерозуміння скувало серця рідних. Вони не могли повірити, що це правда, що ця жорстока реальність їхня. Їй було лише 36! Без матері залишилися одинадцятикласниці Аня і Таня, які так потребували материнського тепла!Той день змінив життя цілої родини. Через кілька місяців дівчата закінчили школу. На останній дзвінок їх, як і в далекому першому класі, їх вела знову бабуся. Вона мусила замінити їм маму. Їздила, добивалася направлення на навчання в університет, щоб вони навчалися за державним замовленням. Приїжджала в Якушів, до себе у Межисить кликала.

Після закінчення школи дівчата вступили у Волинський національний університет. Тато залишився сам. Ходив на роботу, тужив за дружиною, чекав у гості на вихідні дітей. Але з кожним роком ставало все важче. У якийсь момент зрозумів, що мусить щось змінити, щоб життя не пішло під відкіс. Прийняв рішення і повернувся на батьківщину на Житомирщину. Там одружився вдруге, створив гарну сім’ю. І хоч на відстані, але підтримує дуже хороші стосунки з доньками, з їхніми дітьми, завжди радо чекає на їхній приїзд.

Баба навчила господарювати, цінувати чоловіків, берегти сім'ї

Роки швидко пролетіли. Бог благословив близнят Аню і Таню гарними сім’ями. На весіллях за маму в них була баба Ганна. Обидві вони мешкають у Ратному. Мають по трійко дітей. При першій нагоді спішать у Межисить до бабусі, яка завжди радо чекає на них. Вона – їхня перша порадниця, опора і підтримка. Вона дала їм важливі уроки життя. Кожного разу, коли з навчання приїжджали, споряджала сумки із харчами, старалася кожну хвилинку використати, щоб чомусь навчити внучок, бо ж вони – майбутні господині. Сама Ганна Миколаївна на той час утримувала велике господарство, розводила свиней, щоб продати на м’ясо і якусь копійку заощадити, щоб помогти дітям-внукам. Усе, що сама вміла і знала, прищеплювала дівчатам. Таня пригадує, як баба проводила «майстер-класи» на городі. Вчила, як грядки окопувати, як і що сіяти, садити. Ані запам’яталося, як ще в дитинстві бабуся іграшки для них власноруч робила. Мотала ляльки з хусток, бо куплених, справжніх ляльок тоді не було. Баба навчила хліб пекти, їсти готувати. І досі внучки кожна у своєму домі готують традиційні бабусині страви, смак яких знайомий із дитинства.При кожній зустрічі баба Ганна вчить дівчат цінувати своїх чоловіків, берегти сім’ю, присвячувати час дітям, бо сама рано залишилася вдовою, бо багато горя в житті перенесла.

За постійні поїздки до внучок назвали «Подорожньою»

Окрім долі звичайної сільської жінки-колгоспниці, яка мала вміти і встигати все, у Ганни Миколаївни все життя було ще одне покликання – глядіти дітей. Спочатку своїх, потім внуків, а коли з’явилися правнуки, їздила внучкам на поміч.

- За це, мабуть, у селі мене «Подорожньою» назвали, - жартує бабуся. – То з дому на автобус із сумкою, то додому з автобуса з сумкою. Помагала, скільки здужала. То зараз уже ноги не слухаються, в руках сили нема.

Доля розкидала дітей Ганни Миколаївни по світі. Один син у Білорусі, ще один – у Харкові, донька в Щедрогорі, сім’я ще одного сина живе теж у Щедрогорі (Василь втопився), а двоє дітей мешкає в Межиситі. Олексій – на одному подвір’ї із матір’ю. Він перебудував батьківську хату, мешкає з родиною у ній. А мама після смерті другого чоловіка Йосипа повернулася у рідне село, оселилася у літній кухні, сама собі раду дає, дітьми, внуками, правнуками тішиться.

Не оминула родину Ганни Миколаївна і війна. З початку повномасштабного вторгнення пішов захищати країну Олександр, чоловік внучки Альони, що живе в Межиситі. Отримав важке поранення. Досі лікується і проходить реабілітації, але рідні радіють, що лишився живим. Двоє внуків – Олександр Ковч із Межиситя (син Олексія) і Вадим Ковч зі Щедрогора (син Василя) зараз боронять Україну від російських загарбників. Вони – постійно в бабусиних молитвах. Хвилюється і молить Бога, щоб живими-здоровими повернулися додому, бо ж у них свої дітки підростають. А хлопці при першій нагоді телефонують до бабусі, щоб її потішити та напутнє добре слово почути. І з ювілеєм бабу по телефону щиро вітали.Позаду в Ганни Лагодюк складне життя. Коли запитую, як не зламалася, коли приймала чергові удари долі, вона відповідає, що Бог допомагав. Усе життя вона ходить у церкву, щиро вірить і на Господа покладається. Коли жила в Річиці, старалася жодної служби не пропускати, ні вечірньої, ні ранішньої. А коли назад у Межисить перебралася та там церкву збудували, стала однією з найактивніших прихожанок. І цьогоріч на ювілей приймала вітання від священника і прихожан-односельчан. Любов до Бога прищеплювала дітям і внукам. А ще каже, що триматися їй допомагала родина – батьки, свекруха, сестри, брат Павло, старші діти.

У Ганни Лагодюк - 49 нащадків!

Важке життя далося Ганні Миколаївні взнаки. Має гіпертонію, серцеву аритмію, дошкуляють хворі суглоби. Каже, що часто мусить по лікарнях лежати, щоб трохи підтримувати стан. Але радіє, що має хороших дітей, внуків, правнуків. Колись вона опікувалася ними. Зараз вони опікуються нею. Лікують, фінансово допомагають. А вона у відповідь намагається приділити їм усім хоч трошки своєї уваги. Від неї однієї пішла величезна родина. У баби Ганни було семеро дітей, є 18 внуків і 16 правнуків. Вона пам’ятає усіх їх дні народження і обов’язково кожного вітає, бо вважає усіх частинкою своєї душі.

У народі кажуть: чим більше дітей, тим більше любові. У материнському серці Ганни Лагодюк стільки любові, що її вистачить на цілий світ. І доки здужає, старається огорнути нею усіх своїх рідних. Вони ті, заради кого прожила своє життя, ті, кому його присвятила. Вона просить у Бога доброї долі усім своїм нащадкам і при нагоді навчає, щоб за будь-яких обставин залишалися ЛЮДЬМИ.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• «Будь моєю дружиною!» – 100-річна лучанка розповіла, як за день знайшла кохання на все життя
• Втратила внука на війні: історія 91-річної Любові Шляхтович з Волині
• «Живу в своє задоволення»: 79-річна волинянка щодня проходить 10 км, плаває в Стиру та видає книги