«Живу в своє задоволення»: 79-річна волинянка щодня проходить 10 км, плаває в Стиру та видає книги
79-річна волинянка Надія Красоткіна щодня проходить по 10 кілометрів, у теплу пору року плаває в Стиру й активно займається творчістю. Вона видає книги власним коштом, читає лекції для дітей та не уявляє свого життя без руху.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Пережила повоєнні голод і розруху
Хоча Надія Григорівна має російське прізвище, але то, пояснює, від чоловіка. Його родину в часи Другої світової нацисти везли на примусові роботи до Німеччини, але дорогою одна дитина так захворіла, що всю сім’ю висадили в Ковелі.
«А моя родина – корінні волиняни. Татова – із села Мощена, мамина – із Дубової Ковельського району, – розповідає пані Надія. – Я ж народилася в Ковелі далекого 1946-го. В той час людям видавали хліб по карточках, бо голод був страшний. А яким був Ковель розбомблений!.. Ідемо з мамою вулицею, а я міцно-міцно тримаюся за руку. Бо всюди спалені будівлі, чорні руїни, і вітер у них завиває…»
Щойно совєти окупували Україну, як тут же стали розказувати людям про «братерство з росіянами». І так уміло брехала кремлівська пропаганда, що українці починали вірити.
«Вже зараз, коли згадую сім’ї російських військових, які жили з нами по сусідству, то розумію: навіть тоді не були вони нам братами. Завжди прагнули принизити, обзивали і тільки себе вивищували. Одного разу моя мама не витримала і на слова «Ви хахли!» відрубала: «Ішов хохол – насрав на пол, ішов кацап – зубами цап». І після того вони зразу заткнулися, – пригадує пані Надія. – А зараз, коли вони на нас напали і щодня тероризують, катують, ґвалтують, убивають, я тих «росіянських братів» навіть людьми не вважаю. Це просто підлі потвори!»
Майже 50 років працювала з дітьми
Переживши важке повоєння, пані Надія вивчилася на вчительку початкових класів. У Луцьку пропрацювала спершу в інтернаті, а потім 32 роки була педагогом у школі № 11. Тож загалом роботі з дітьми віддала майже 50 років свого життя.
«Школа назавжди лишилася в моєму серці. Коли мене запрошують до дітей на творчі зустрічі, то я від спілкування з учнями просто розквітаю! Бо вони – такі щирі, що не любити їх просто неможливо».
Будуючи професіоналом своєї справи, Надія Григорівна охоче ділиться досвідом із колегами. Видала з десяток методичних посібників для вчителів початкових класів. А для себе, для душі, пише вірші.
«Хист до творчості мені, мабуть, від мами передався. Бо вона, маючи лише початкову освіту, вміла не просто писати, а римувати. Бувало, перешле такого листа братові, який служив у владивостоці за тисячі кілометрів від дому, а брат читає і плаче – від туги за Україною, – згадує оповідачка. – А я почала римувати слова, ще коли й читати не вміла. У 14 років мій вірш уперше опублікували в журналі «Львівський залізничник». А зараз маю стільки поезій, що видаю їх цілими книгами. Причому, на жаль, власним коштом».
2016-го Надія Красоткіна видала збірку віршів «З Україною в серці», 2020-го – «До мови серцем прихились». Торік вийшло аж два поетичні напрацювання: «Це наше рідне, українське» та «Твій слід на землі». А нещодавно в Луцьку відбулася репрезентація книги «Вічна тема: батьки і діти», організувати яку допомогли Терцентр ЛМТГ та його працівниця, організаторка дозвіллєвої діяльності Оксана Крамар.
Талант і свободолюбство передалися від батьків
«Якщо чесно, я просто не уявляю свого життя без книг. Постійно їх купувала, збирала. Вже немає вдома, куди ставити, то беру в бібліотеці. І всіх людей закликаю: читайте!» – каже Надія Григорівна.
Бо насправді наша історія була зовсім не такою, як нам брехали в часи Союзу. Українці віками боролися, щоб звільнитися від російської окупації. І ніякого братерства в нас із ними ніколи не було.
«Нам розповідали про «великих російських письменників», але Україна мала своїх чудових поетів, прозаїків, драматургів. От зараз я почала читати книгу про українську письменницю Ольгу Кобилянську, бо раніше майже нічого про неї не знала. Дуже мене вразила і доля поета Василя Стуса, якого радянський режим десятиліттями тримав у тюрмі, а потім убив тільки за те, що Стус пишався бути українцем», – провадить пані Надія.
«А мій тато, до речі, ніколи й не вірив радянській пропаганді. З кінця 1950-х, коли в нас удома з’явилася радіола, він ловив хвилі «Голосу Америки» (бо їх постійно глушили спецслужби), робив дуже тихий звук (щоб ніхто із сусідів не почув), сідав біля радіоприймача і слухав новини з вільного світу. Потім тато з мамою обговорювали між собою почуте. А мене просили: «Все, що ти чуєш удома, лишай удома. Нікому про це – ні слова!»
«Якби не війна, я би сказала, що я абсолютно щаслива»
А нині Надія Григорівна вже без страху може слухати і бачити будь-які новини з усього світу. Жінка опанувала і «розумний» телефон, і комп’ютер. Ці навики, каже, допомагають іти в ногу з часом, тренувати пам’ять та мислення.
Але й про тіло наша героїня не забуває:
«Я все життя ходила на роботу пішки: 45 хвилин зранку і часом стільки ж – увечері. Десь із 40-річного віку почала робити вправи для рук, ніг, спини. Прокидалася о п’ятій ранку, готувала сніданок чоловікові й дітям та займалася фізкультурою. І коли ти втягуєшся в цей ритм, то вже потім тіло саме просить якихось активностей, – пояснює жінка. – От зараз мені 79-й рік, але я так само починаю день із зарядки. Далі пішки йду до Центрального парку Луцька. Там на березі Стиру займаюся на безплатних тренажерах. Коли в ріці +15 градусів і вище – заходжу у воду поплавати. Залежно від температури, можу пропливти від 200 метрів до кілометра. Далі йду пішки додому. І так щодня находжую по 10 кілометрів».
А на запитання, чи немає в жінки відчуття самотності, адже чоловік помер, діти живуть окремо і поруч немає галасливої юрби школярів, Надія Григорівна каже:
«Жити самій і бути самотньою – це різні речі. Саме зараз я живу в своє задоволення. Що хочу – те роблю, чого не хочу – того не роблю: сама собі хазяйка! В мене є друзі, з якими спілкуюся і по телефону, і наживо. Я тішуся, що в моїх дітей усе добре. А яке задоволення приносять мені квіти під хатою і 22 деревця у саду! В соцмережах я ділюся з людьми своїми віршами й радію, коли вони пишуть гарні відгуки. Тож, якби не війна, я би сказала, що я абсолютно щаслива…»
Оксана Бубенщикова
Читайте також:
- Виховала 8 дітей, 12 онуків, 15 правнуків: довгожителька з Волині відзначила 90-річчя
- Символ працелюбності та життєвої енергії: 91-річна бабуся з Волині сама порається по господарству та надихає односельців
- На двох - 180 років: довгожительки з Волині відзначили ювілей
Будь в курсі усіх новин
