Зміг потішитись донечкою лише три тижні: Герою з Волині навіки 29

Про нього розповідає видання «Нова доба».

Довгий час Максим вважався безвісти зниклим. Тіло українського захисника було поховане у м. Дніпро на кладовищі військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули під час проходження служби у зоні бойових дій.

«Максим був лідером, завжди усміхнений, як би важко йому не було, – розповідає його мама. З батьком Максима вона розлучилась, коли сину було шість років. Через деякий час почала їздити на заробітки за кордон, аби мати кошти на прожиття, тому з десяти років хлопця здебільшого виховувала бабуся Валентина Михайлівна. – В шкільні роки цікавився футболом та комп’ютером, тому в подальшому обрав спеціальність пов’язану із програмуванням. А ще у нього було дуже багато друзів».

«Із Максимом ми познайомились в кінці червня 2016 року. Він одразу мені сподобався, бо був таким світлим, життєрадісним, позитивним. Йому було 23 роки, він вже закінчив Луцький національний технічний університет і працював у Маневицькому районному суді, а мені було лише 18 і я навчалась на перекладача, – пригадує дружина Олена. Загалом Максим і Олена зустрічались п’ять років.

Спочатку Максим жив у Маневичах, потім звільнився із суду і їздив на сезонні роботи за кордон. До фізичної праці ставився спокійно, завжди відгукувався допомогти друзям. Долучався до громадських робіт, зокрема, до посадки дерев біля маневицького Центру дозвілля та культури, а коли почалася повномасштабна війна – ходив копати окопи та споруджувати бліндажі на блокпостах в Маневичах. Саме тоді подружня пара, яка чекала первістка, приїхала із Луцька, де жила, в селище».

«Із 2018 року ми проживали в Луцьку на зйомній квартирі, бо Максим працював на заводі «Кромберг енд Шуберт» і йому важко було постійно добиратися з Маневич. Згодом чоловікові мама допомогла придбати квартиру і ми переїхали туди, – продовжує дружина Воїна. – Коли чекали на появу дитини, Максим завжди мені казав, що «у нас будуть бантики», тобто хотів, щоб народилась дочка. Вона з’явилась на світ 12 квітня 2022 року. Прикро, що нею міг потішитись лише три тижні».

На початку травня у Маневичах молодий чоловік пройшов медкомісію і через два дні мав виїжджати з речами.

«І я, і його мама казали Максиму, що, може, він спробує взяти відстрочку, бо надто маленька донечка, а він всім відповідав, що якщо не піде, не зможе з цим жити. Це було його категоричне рішення».

Максим Дітман спершу навчався у с. Старичі на Львівщині на розвідника, а потім потрапив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду, згодом вирушив у Донецьку область. Поки було бойове злагодження, то телефонував часто, а коли почали ходити на бойові завдання, – значно рідше. Ніколи ні на що не скаржився рідним і не хотів засмучувати дружину, яка годувала дитину.

«Востаннє переписувались з ним третього липня 2022 року: питала чому не виходить на зв’язок. Відповів, що немає можливості. Потім він пішов на завдання. Зо п’ять днів знову не було зв’язку і ми почали хвилюватися. Першим про те, що Максим зник, сповістив товариш чоловіка з Луцька, який телефонував на якусь гарячу лінію. А вже 12 липня з частини надіслали сповіщення, що він зник безвісти в с. Золотарівка Луганської області під час виконання бойового завдання», – розповідає Олена Дітман.

У рідних ще жевріла надія, що Максим може бути в полоні. Однак в кінці січня цього року до Олени зателефонувала слідча та розповіла, що є збіг по ДНК. Невістка повідомила маму Максима, і вони почали збирати документи, аби перепоховати тіло на малій батьківщині.

Відспівали Захисника у храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії, поховали Воїна із усіма військовими почестями на місцевому кладовищі.

Максим народився в один день із полеглим захисником Віталієм Козеєм, разом ходили в один клас, а тепер на Алеї Слави неподалік одне одного спочивають вічним сном.

Сергій ГУСЕНКО

Читайте також:

• Життя забрала підступна хвороба: історія Героя з Волині
• «Приклад сили, любові й відданості»: у Нідерландах вшанували полеглого воїна з Волині
• Війна забрала життя батька й сина: 22-річному волинянину присвоїли найвищу державну нагороду