«Мамо, наш тато - зірочка на небі!»: спогади про волинського Героя, який повернувся навіки додому через 7 місяців після загибелі

Про це пише Ратнівщина. 

Змішані емоції огортають серця матері Світлани Павлівни Бадзюк і дружини Анастасії. Зрозуміти їх можуть тільки ті, хто пережив щось подібне. Вони з болем радіють, що тіло їхнього захисника уже не буде чекати ідентифікації у моргу, а нарешті спочиває у рідній землі, а серце відмовляється вірити, що це правда і це кінець, такий сумний і жорстокий.

Йому було лише 29! Осиротіло двоє діточок, яким ніхто і ніколи не замінить тата.

БАТЬКА ХЛОПЧИКОВІ ЗАМІНИВ ВІТЧИМ

Дмитро Макаревич народився 2 листопада 1995 року у Заболотті у сім’ї Сергія і Світлани Макаревичів. Проте доля приготувала важке випробування – невдовзі помер голова родини Сергій Миколайович Макаревич, а Світлана Павлівна залишилася з маленьким сином на руках.

Коли Дмитрові виповнилося 6 років і він пішов у перший клас, мама вийшла заміж удруге за Миколу Миколайовича Бадзюка. Вітчим замінив хлопчикові батька. Він настільки добре ставився до сина дружини, що той невдовзі почав його називати татом і все життя прислухався до його порад. Бадзюки створили міцну сім’ю. Згодом у Дмитра з’явилося дві молодших сестри – Анна і Ліза.

Після закінчення Заболоттівської школи хлопець навчався в одному з Луцьких вищих професійно-технічних училищ на будівельника. Мама пригадує, що Дмитро був дуже працелюбний, а ще дуже прив’язувався до будь-якої роботи. Навіть якщо доводилося працювати надто важко, не кидав. Мав гарно розвинену моторику рук. За це його любили всі роботодавці. А працював на сезонних роботах. Їздив у росію, частіше в Польщу. Не цурався жодної роботи.

СІМ’Ю СТВОРИВ У 20 РОКІВ

У 2015 році познайомився з майбутньою дружиною Анастасією з Млинового. Жінка пригадує, як це було романтично. Вони зустрілися на Світязі. Їх запросили спільні куми. Стосунки стрімко розвивалися. Вони на крилах летіли один до одного, щоб надивитися в очі, натішитися присутністю.

- Потім Діма поїхав у росію на роботу на лісоповал, - відтворює хід подій Настя. – Щоб бути ближче до нього, я влаштувалася в Заболоття на роботу в бар «Меридіан». Він коли приїхав, просто з буса прибіг до мене. Ми не могли натішитися один одним. Швидко одружилися. Розписалися 5 січня 2016 року. Я під серцем носила двійню.

Та життя готувало для ще зовсім юних Макаревичів важке випробування. Пологи в Анастасії були важкими. Хлопчик із двійнят помер. А дівчинку довго виходжували в перинатальному центрі. Попри великий стрес і втрату Бог подарував їм радість – маленька Владислава вижила, зараз їй уже 9 років, вона – четвертокласниця. А у 2019 році Анастасія народила сина Арсенчика. Цьогоріч він пішов у перший клас.

Після одруження молода сім’я оселилася у Млиновому разом з матір’ю Насті. Вона – єдина дитина, тож питання про місце проживання навіть не стояло. Дмитро швидко адаптувався у цьому селі. Мав веселу і добру вдачу, а ще «золоті» руки. Не цурався жодної роботи. Коли був удома (в основному працював у Польщі), встигав і в господарстві лад навести, і за грибами-ягодами до лісу спішив. Дружина каже, що він був незамінним батьком. Дітей любив безмежно і вони це відчували.

Коли почалася повномасштабна війна, Дмитро повернувся із-за кордону додому. Хвилювалися, за що будуть жити, тож прийняли рішення розлучитися по документах, щоб претендувати на допомогу від держави. Врешті-решт їхні сподівання не виправдалися, а жити вони продовжили разом, як і раніше. Згодом Дмитро влаштувався на виробництво вікон «Стеко» у Львові. Робота була важка, але йому подобалася.

МОБІЛІЗУВАЛИ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

2 листопада 2024 року, у свій день народження, Настя не могла додзвонитися до чоловіка. Він постійно був поза зоною. Згодом їй зателефонували з фабрики вікон і повідомили, що на камерах відеоспостереження побачили, що Дмитра забрали представники ТЦК. Через трохи він з’явився на зв’язку.

Тоді уже проходив ВЛК в одній із лікарень Львова. Сказав, що втікати не збирається і буде служити. Далі були навчання в Яворові, ще трохи згодом – у Володимирі. Дмитро потрапив у 5 танкову бригаду. Спочатку працював у ремонтному батальйоні. Потім його перевели у штурмовики.

ХОТІВ СТАТИ ШТУРМОВИКОМ

Мама Світлана Павлівна пригадує, як син пишався тим, що навчився влучати в ціль з великої відстані, казав, що йому подобається стріляти.

- Він сам придумав собі позивний «Кажан». Коли вдягнув форму воєнну, то почав жити цим, - констатує матір. – Може, тому, що на строкової служби не проходив (він був обмежено придатним), так захопився цією справою зараз. Пишався тим, що може бути корисним країні.

Дружина додає, що Дімі пропонували йти на дронника, але він вперто відмовився. Скільки не вмовляли рідні і навіть побратими, все було марно.

Він прийняв своє рішення і прагнув стати піхотинцем-штурмовиком.

Коли був у Володимирі, наприкінці січня 2025 року Анастасія з дітьми приїхала на добу до нього. Вони гуляли, спілкувалися, тішилися дітьми.

- Якби ж я знала, що то була наша остання зустріч?! – плаче Настя. – Я б усе віддала, щоб Діма був удома. Та так, мабуть, судилося…

Після навчань на полігонах нетривалий проміжок часу у складі свого підрозділу Дмитро Макаревич був на Покровському напрямку, а згодом їх перевели під Андріївку Волноваського району. Рідним казав, що мають завдання у навколишніх селах і поки що їх на передову лінію не відправляють.

НЕ ПОВЕРНУВСЯ З ПЕРШОГО ЗАВДАННЯ

13 лютого, як зазвичай, спілкувався з мамою. Світлана Павлівна каже, що тоді вже відчувала якусь незвичну тривогу. Знала, що там ворог веде активний наступ і що це дуже небезпечно, але син переконував, що в нього все добре. У ніч з 13 на 14 лютого він зателефонував дружині і сказав, що їх везуть на «нуль». Як тільки повернеться, напише або подзвонить.

- Я цього не очікувала. Діма планував, що за кілька днів я приїду до нього, бо він має бути вільніший. А ще напередодні вислав обручку до дня закоханих і пообіцяв, що приїде у відпустку на мій день народження в травні і ми знову розпишемося. Я так чекала цього моменту і мріяла про це!

Коли сказав, що йдуть на штурм, мені стало тривожно. Я йому писала-писала. Він відписав: «Я вас дуже сильно люблю! Бережи наших діток!» Я відповіла: «Ти обіцяв повернутися! Ми тебе чекаємо і віримо в тебе»! А далі скільки не писала, відповіді не було.

Не отримала відповіді на дзвінки й смс і мама. А 19 лютого Світлані Павлівні на роботу (працює продавцем у магазині «Хрещатик» у Заболотті) привезли сповіщення, що її син зник безвісти. Спочатку був шок. Потім у головах намагалися перебрати всі можливі варіанти, щоб вчепитися за найбільш обнадійливий. Перевернули купу інформації в інтернеті про той населений пункт, бойові дії там і зниклих безвісти у лютому.

Приєдналися в групи і спільноти матерів, сестер, дружин, які шукають зниклих там рідних. Приєднувалися на онлайн-зустрічі з координаційним штабом. Моніторили всі обміни полоненими, шукали серед звільнених рідні очі, у списках прізвищ його ім’я. І так нестерпних сім місяців.

ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДІЗНАЛИСЯ ЧЕРЕЗ СІМ МІСЯЦІВ

Тремтячими руками Анастасія підняла слухавку з невідомого номера. Чоловік представився колишнім побратимом Дмитра і сказав, що хоче розповісти, що трапилося тоді, 18 лютого. Він бачить дописи Анастасії в інтернеті, на фото діток Діми і його мучить совість. Він сказав, що Дмитро загинув. Був сильний обстріл. Летіла артилерія, «касети» і дрони. Діма отримав поранення в бік, а він у ногу. Наклав турнікет і залишився живим. А травми, яких завдали вороги Дмитрові, були несумісні з життям. Він став свідком останніх земних хвилин побратима «Кажана». Хоч сам був покалічений і собі зарадити не міг, але не хотів вірити в те, що Дмитро помер. Раз за разом простягав свою руку до його руки, міряв пульс, та він уже не прослуховувався.

Через кілька днів знову надійшов дзвінок з невідомого номера. Чоловік представився слідчим із Житомира. Він сповістив про збіг на 99,9 % зразків ДНК сина Арсена, матері Світлани Павлівни із тілом, яке перебуває у моргу. Про подальше транспортування повідомлятимуть додатково. І ось тоді обірвалися останні ниточки надії.

- Коли слідчий сказав, що Діма загинув, у мене земля пішла з-під ніг. Я в той момент не могла контролювати свої емоції. Впала, кричала, дітей налякала. Трохи оговталася і наважилася подзвонити мамі Діми. Треба було сказати їй, - переноситься у ті події Анастасія.

Серця матері і дружини скували дивні відчуття несприйняття, що це правда, і розуміння, що нарешті невідомість закінчується і починається останній шлях Героя додому.

ОСТАННЯ ДОРОГА ДОДОМУ

4 жовтня Ратнівщина зустріла свого захисника. Болюча процедура впізнання-прощання у моргу, яка запам’ятається на все життя і вручений військовий квиток, який дивом зберігся при ньому. На похорон Дмитра відпросився зі служби чи не вдвічі старший за нього чоловік, з яким до війни п’ять років разом працювали в Польщі. За день до того приїхав підтримати рідних побратим, який пліч-о-пліч був з Дмитром ще з полігону, але в той день, коли «Кажана» з хлопцями відправили на завдання, йому сказали, що він іде в іншому напрямку. Тому, мабуть, і вижив. Відспівали воїна Дмитра священники Заболоттівського благочиння на чолі з благочинним протоієреєм Романом Козкою.

Веселий, завжди на позитиві, зі щирою посмішкою, швидкий і роботящий, веселун, який усе переводив у жарти, - таким його завжди пам’ятатимуть у Заболотті і в Млиновому.

- У цій людинці було все, - із сумом каже Настя. - Він був світлом наших очей. Діти для нього завжди були на першому місці. Вони так його чекали додому і казали, що тато обов’язково повернеться, бо він обіцяв! Зараз, коли ми поховали Діму, я зрозуміла, що період невідомості вселяв хоча б якусь надію, що він живий. І я готова була ще чекати й вірити, що він повернеться. Хоч знаю, що не ми одні такі, але нашого тата дітям ніхто не замінить.

«МАМО, А НАШ ТАТО ТЕПЕР – ЗІРОЧКА НА НЕБІ?»

Анастасія у розмові часто говорить про чоловіка у теперішньому часі. Каже, що досі не може звикнути говорити про нього в минулому. Назавжди 29! Їй довелося розповісти дітям про те, що тата більше немає. Вони були прив’язані до нього емоційно кожен по своєму. Влада тягнулася до нього у своїх ще дитячих поглядах. А Арсен зовні схожий на тата, як дві краплі води. Дмитро був схожий на свого батька. А його син на нього. Якось генетично схожість по чоловічій лінії передалася. Зараз, коли Анастасія обіймає сина, у пам’яті постає такий же, тільки дорослий Дмитро. А діти щовечора дивляться у небесну вись, де виблискують міріади зірок, та знов і знов питають: «Мамо, а наш тато тепер – зірочка на небі?»

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Захисник з Волині Олександр Синяговський, опинившись у неволі, обрав шлях військового: історія непростого життя загиблого Героя
• На Великдень обидві матері прощалися із сином назавжди: спогади про полеглого захисника з Волині Любомира Картишева
• Поранений побратим допоміг повернути загиблого Василя Яренчука додому, щоб Герой знайшов спочинок на рідній Волині