На Великдень обидві матері прощалися із сином назавжди: спогади про полеглого захисника з Волині Любомира Картишева

«Бути військовим було його покликанням, - крізь сльози розповідає прийомна мама полеглого воїна Оксана Скібера.

– Коли вступив до військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, зізнався, що вперше в житті відчув: він на своєму місці. Відтоді армія стала для нього не просто роботою, а справою життя». 

Після смерті батька Любомир з сестрою опинились у прийомній багатодітній сім’ї

Любомир Картишев народився 1 липня 2004 року у селі Озерце Ківерцівського району. У родині разом із ним зростала молодша сестра Світлана. Життя дітей різко змінилося після смерті батька: матір опинилася у складних життєвих обставинах, і Любомир зі Світланою були змушені покинути рідну домівку. Так вони потрапили до прийомної сім’ї, де, крім них, виховувались інші діти.  

«Ми з чоловіком уже мали досвід усиновлення і хотіли прийняти Любомира зі Світланою як рідних, - говорить Оксана. – Але у службі у справах дітей нам порадили інший варіант – створити прийомну родину. І ми пристали на пропозицію. Головним для нас було, щоб діти мали сімейне тепло й турботу». 

Оксана завжди мріяла про велику сім’ю, про дитячий сміх у домі. Та доля розпорядилася так, що власних дітей мати не судилося. Тоді разом із чоловіком Валерієм вирішили подарувати родинне тепло тим, хто його потребує найбільше, - дітям-сиротам і дітям, позбавлених батьківського піклування.  

Першою в їхній оселі з’явилася дівчинка на ім’я, Зоряна, згодом хлопчик – Максимко. А коли подружжя відчуло, що серця й дім готові прийняти ще когось, у родину прийшли Світлана і Любомир. Потім – Вадим, Юля і Михайлик, для яких сім’я стала прихистком і підтримкою. Нещодавно Оксана з Валерієм взяли на виховання п’ятирічну Маргариту, особливу дівчинку, яка потребує догляду та уваги. За деякий час забрали кількамісячного братика Юлі та Михайла, який став дев’ятою дитиною у їхній великій сім'ї. 

У розмові жінка зізнається, серед діток є ті, які мають проблеми зі здоров’ям та різні діагнози, через що їй часто доводиться їздити по лікарнях, шукати потрібних фахівців і ліки, вартість яких вимірюється у тисячах, а то й десятках тисяч гривень. Але вона не нарікає – каже, головне, аби їм було добре. Та попри труднощі, не засуджує жінок, які народили цих дітей і не змогли виховати. Навпаки – захищає їх. 

 «У кожного свої обставини, свій біль, - каже вона. – Не кожен може з ними впоратись». 

 На запитання, як їй вдається усе витримувати, зізнається: «Кожному своє. Одним судилося бути бізнесвумен, мені – мамою».

Покинув навчання у ВПУ заради військової кар’єри

Любомир теж мав проблеми зі здоров’ям, коли потрапив до родини. Але турбота, увага й безумовна любов, якими його оточили, позитивно вплинули на його стан. 

«Він мав непростий характер, був емоційним і запальним. Але водночас – щирим і добрим, тим самим домашнім хлопчиком, моїм котеням. Ми часто їздили в село, звідки родом мій чоловік, — пригадує Оксана.

— Любомир дуже любив ці поїздки. Там ходили до лісу по гриби, ягоди, разом поралися по господарству — він завжди прагнув допомагати, був працьовитим і допитливим. Йому це приносило справжнє задоволення. Та найбільше любив куховарити. Ми могли годинами стояти на кухні, готуючи щось разом — то борщ, то домашню випічку. Він завжди питав, що ще можна навчитися робити, і тішився, коли виходило смачно».

Після закінчення НВК №2 Любомир вступив до Луцького вищого професійного училища №9, де опановував фах електрозварювальника. Здавалося, попереду — спокійне студентське життя і плани на майбутнє. Та повномасштабне вторгнення перекреслило всі наміри.

«Коли почалася війна, Любомир не міг бути осторонь, — пригадує Оксана. — Він рвався діяти, бігав на блокпости, допомагав, чим міг, хотів бути корисним. Але цього йому було замало —  щодня говорив, що мусить захищати Україну».

Хлопець не раз приходив до територіального центру комплектування, просився на службу, та через вік його не брали. Проте наполегливість і рішучість не залишили байдужими військових. Зрештою йому запропонували вступити до військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Так він став курсантом і, за словами прийомної мами, «знайшов своє покликання». 

Навчання у військовому коледжі захопило Любомира з перших днів — він швидко опановував військову справу, з натхненням брав участь у навчаннях і відчував, що обрав правильний шлях. Після другого курсу хлопець потрапив за розподіленням до 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, до складу якої увійшов, підписавши контракт. А вже за два тижні після цього його відправили в зону бойових дій.

«Пам’ятаю нашу розмову перед відправленням, — тихо каже Оксана. — Він не очікував, що їх так швидко відправлять на фронт. Вже звідти телефонував, і щоразу повторював, як сильно любить мене, просив берегти себе. Я навіть тоді подумала: не кожна рідна мати чує такі слова від рідної дитини,  я - чула, і серце раділо. Натомість коли клала слухавку, молилася й просила Бога вберегти його.

У розмові Любомир розповідав про життя на передовій, як підтримують один одного побратими, як важливо бути в команді, а ще говорив, що хоче стати оператором безпілотних систем».

 Бувши пораненим, взяв на себе обов’язки командира

Про те, як син професійно виконує обов’язки командира міномета, Оксана дізналася від його безпосереднього командира, котрий у телефонній розмові розповів їй про це, й подякував за виховання, додавши, що Любомир — справжній боєць, відповідальний і надійний. Жінці було надзвичайно приємно чути такі слова. Але водночас серце стискалося від постійної тривоги — адже знала, де він і через що проходить.

Від побратимів Оксана згодом дізналася про героїзм сина, зокрема, як під час бою його командир отримав поранення і тоді Любомир, не вагаючись, бувши вже пораненим у шию, узяв на себе командування, вивів бійців та вивіз трофейну техніку. Після цього йому «влетіло» - адже за статутом не мав права самостійно брати на себе таку відповідальність.

Та водночас командування відзначило його відвагу й рішучість. Любомира евакуювали з передової та доправили до госпіталю, де проходив лікування, згодом – реабілітацію в домашніх умовах. Оксана говорить, контузія постійно давала про себе знати безсонням, хлопець часто прокидався серед ночі й довго не міг заснути навіть попри втому, але не дивлячись ні на що, рвався на фронт, до побратимів.

Останній раз Оксана розмовляла з Любомиром 10 квітня — по відеозв’язку. Хлопець мав небагато часу, був стомлений. Сказав, що все гаразд і пообіцяв зателефонувати після ротації, коли їх мали замінити.

«Того дня, 10 квітня, подзвонив своїй сестрі, попросив передати усім привіт, а потім сказав їй: “Мені терміново потрібно почути маму”, — пригадує Оксана. — Але мене тоді не було вдома. Більше від нього не було жодного дзвінка. Наступі дні — тиша. Серце тривожно стискалося, я не знаходила собі місця від хвилювання. Розуміла, це – війна, і може не бути зв’язку, або можливості подзвонити, що траплялось не раз.

Однак щось підказувало: трапилась біда. І ми з молодшою сестрою Любомира Світланою вирішили звернутися до ТЦК, щоб дізнатися хоч якусь інформацію. Не встигли. Вранці пролунав дзвінок у двері… На порозі стояли представники ТЦК. Далі все було, наче в тумані. Пам’ятаю лише відчуття, ніби світ зупинився».

На Великдень обидві матері прощалися з сином навіки

 Великдень, який зазвичай приносить у дім радість і надію, став скорботним днем для рідних та близьких захисника. Замість святкових дзвонів і дитячого сміху – тиша сльози й біль утрати. Біля дому, де колись лунав сміх Любомира, схиливши голови, стояли люди з квітами та свічками. Попрощатися з сином приїхала і його рідна матір. Вона не відходила від Оксани, яка щоразу втрачала свідомість, і медики швидкої приводили її до тями. Дві жінки, дві матері, об’єднані спільним болем за одну дитину.  

 «Мамо, якщо зі мною щось трапиться, забери мене…» - якось сказав Любомир Оксані, наче передчуваючи непоправне. Тоді вона не надала цим словам великого значення, бо вірила – він повернеться. Але доля розпорядилася інакше.  

Любомира Картишева поховали на Алеї Слави на Федорівському кладовищі. Під звуки Державного Гімну й залпи почесної варти земля прийняла ще одного Героя. Над могилою затріпотів синьо-жовтий прапор – символ любові до Батьківщини, за яку загинув молодий воїн. Йому назавжди 21. 

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Став на захист України із синами, повернувся «на щиті» у переддень ювілею дружини. Спогади про полеглого Героя Юрія Пелеха з Волині
• Рідні полеглого захисника впізнали його по відеозв’язку. Спогади про Героя з Волині Олександра Свися
• «Їхала з надією, що він живий, а поверталася додому з його тілом»: спогади дружини про полеглого Героя з Волині