Став на захист України із синами, повернувся «на щиті» у переддень ювілею дружини. Спогади про полеглого Героя Юрія Пелеха з Волині

«21 липня мені виповнювалось п’ятдесят. Я готувалася до цього дня, чекала на Юрія, який обіцяв приїхати, – ділиться спогадами дружина воїна Олена. – У мене навіть думки не було, що з ним може трапитись щось погане. Він завжди був обережним, мудрим, виваженим. Але напевно у Бога були свої плани. Чоловік повернувся як і обіцяв, але вже навіки».

З перших днів війни Юрій з синами став на захист держави

Знайомство Юрія та Олени відбулося у 1994 році. Їй тоді було дев’ятнадцять, вона працювала в магазині, і збиралася вступати до Львівської школи міліції аби стати слідчою. Юрій трудився на пошті. Він одразу звернув увагу на молоду та вродливу дівчину, яка мала ще й норовистий характер, і усіляко намагався привернути її увагу… шоколадом. Згодом, коли вони почали зустрічатися, жартома казав, що саме солодощі допомогли йому завоювати її серце.

За рік молодята побралися. Олена зізнається, мрії про кар’єру поліціянтки змінила на материнство. У 1995-му в подружжя народився первісток Олександр, у 1998-му – Дмитро, а у 2000 році на світ з’явився Денис. Родина росла, і Юрій робив усе можливе, щоб діти та дружина ні в чому не мали нестатку. Цивільну роботу змінив на військову службу, підписавши контракт із ЗРП. Та після його завершення вирішив не продовжувати, й маючи золоті руки, обрав роботу за кордоном. Додому приїздив щоразу, як тільки з’являлася можливість.

Олена зізнається, діти майже не бачили батька через його постійну зайнятість. Та коли нарешті повертався додому, родина намагалася використати кожну хвилину разом. Чоловік приділяв увесь свій час синам, передавав їм свої знання й уміння. У побуті чи в роботі з технікою він був незамінним – і ці навички перейняли діти. Кожен із них виріс самостійним і вмів дати собі раду у будь-якій справі. Вони пишалися батьком і бачили в ньому приклад, на який завжди можна рівнятися.

На момент повномасштабного вторгнення Юрій перебував удома, але збирався повертатися за кордон. Натомість із сином Дмитром добровольцями вступили до лав 100-ї бригади територіальної оборони. Старший Олександр працював у Бельгії. Дізнавшись про війну, повернувся додому й також долучився до лав ЗСУ. Так, обидва сини разом із батьком стали на захист країни у перші дні відкритої війни росії проти України.

Новостворена територіальна оборона виконувала завдання з охорони україно-білоруського кордону та одночасно проходила інтенсивне навчання. Поки нові підрозділи готувалися й зміцнювали рубежі, інші частини вже вели важкі бої на кількох напрямках. Ситуація була напруженою й вимагала рішучих дій.

Середній син Дмитро, усвідомлюючи серйозність моменту, не захотів залишатися осторонь. Йому хотілося діяти – захищати землю і допомагати побратимам. Тому долучився до 102 ОМБр, яка вже брала участь у бойових діях. Це був свідомий крок, молодий чоловік обирав не лише обов’язок, а й можливість бути корисним там, де це було найбільш потрібно.

«Там, де син, там і я», – сказав Юрій.

Для нього було принциповим: не залишати сина самого, а йти поруч, плече до плеча. Так обидва стали військовослужбовцями 102-ї ОМБР, яка вела бойові дії на запорізькому напрямку. Дмитро служив оператором безпілотних систем, Юрій – зв’язківцем. У цей час Олександр воював на куп’янському та краматорському напрямках.

Для Олени це були надзвичайно важкі дні. Вона зізнається, після того, як чоловік і двоє синів пішли на війну, перші два тижні майже не виходила з дому. Біль і тривога не давали сил спілкуватися з людьми. Лише згодом, зібравшись із думками, почала приймати нову реальність і жити з постійною надією на повернення найдорожчих.

Аби у хлопців був зв’язок, не зважав на обстріли, й казав, що попереду нього янгол ступає

Хлопці давали знати про себе майже щодня. Для Олени це було найважливішим — почути їхній голос, переконатися, що вони живі й тримаються. Кожен дзвінок ставав маленьким полегшенням у нескінченному морі тривог.

Якось Дмитро зателефонував і сказав, що перебуває в Запоріжжі. Це дуже здивувало Олену, адже це далеко від того місця, де він був. Вона прямо запитала його, що він там робить? Дмитро лише віджартувався: «Та ми поїхали на закупи». Лише згодом з’ясувалося, що він потрапив до шпиталю з пораненням.

На цьому випробування не закінчилися. За кілька днів Олена отримала ще одну новину — у Серебрянському лісі поранення отримав і старший син Олександр. Так сталося, що обидва хлопці майже одночасно опинилися у шпиталях. Для матері це був подвійний удар, але вона трималася.

Юрія також не оминули травми. Під час виконання бойового завдання травмував руку й потрапив до шпиталю, де його прооперували, потім отримав коротку відпустку на реабілітацію вдома. Про справжні масштаби мужності чоловіка Олена дізналася вже після його загибелі — від колег по службі.

Зокрема, посестра Лілія Офіцерова на своїй сторінці у Фейсбук написала відгук про Юрія, у якому йшлося про те, що він був безстрашним зв’язківцем, який навіть під обстрілами, FPV-дронами та скидами лагодив пошкоджені лінії зв’язку:

«Чудова, добродушна людина. Якщо їхав у справах у тил, завжди привозив смаколики для цивільних, котрі залишились, обов’язково віз мішки корму для їхніх тварин. Люблячий батько і вірний друг», – йдеться у дописі.

Для Олени ці слова стали водночас і гордістю, і невимовним болем: вона знала його як надійного чоловіка та люблячого батька, а тепер ще як сміливого воїна. І коли побратими просили бути обережним, лише усміхався і казав, що попереду нього янгол ступає. Саме так ставився до небезпеки – з вірою, спокоєм і готовністю допомогти іншим.

Про загибель чоловіка дізналася від сина

8 липня Дмитро з побратимами заступив на позиції, на яких упродовж кількох днів мужньо тримали оборону. Бої були надто важкими: обстріли не припинялися, ворог намагався прорватися, ситуація стрімко загострювалася. Кожне рішення вимагало максимальної уваги й рішучості. Під час одного з боїв він знову отримав поранення і потребував медичної допомоги, а також чекав на ротацію.

11 липня їх змінили. Серед побратимів, які приїхали на заміну, був батько. Це була остання їхня зустріч. Незадовго після неї Юрій разом із ще двома побратимами загинули.

«У суботу син надіслав повідомлення й поцікавився: чи я вдома, чи біля мене хтось є? Мені стало моторошно від цих слів — на серці закралася тривога. Потім передзвонив, і ледве стримуючи сльози, промовив: “Тато загинув”».

У ту мить земля пішла з-під ніг й пригадалися його слова під час телефонної розмови 5 липня: «Ти живи». Не вірила. Не хотіла вірити. Стала кудись збиратися, хоча насправді не знала, що робити й куди йти. Наступні дні майже не пам’ятаю. Дуже переживала, що його тіло не зможуть евакуювати через обстріли. Безупинно молилася, аби мені його повернули, щоб змогла поховати.

Юрія привезли на щиті 19 липня. Наступного дня, за день до мого ювілею, ми прощалися з ним назавжди. Він стримав обіцянку, і повернувся. Але замість вітань я обіймала холодну труну.

Купував корм і їздив годувати тварин, що залишились у прифронтових селах

Жінка з вдячністю відгукується про побратимів, які допомагали евакуювати тіло її чоловіка, а потім вісім кілометрів несли до пункту евакуації. Також вдячна всім небайдужим за підтримку і теплі слова на адресу Юрія, серед яких особливе місце займають ті, хто служив із ним. Саме від них Олена дізналася про добрі справи чоловіка, про які той не розповідав.

«Від хлопців дізналась про те, коли Юрій їздив у напівпорожні села годувати собак і котів, в одному з них зустрів пса, котрий жив у напівзруйнованому будинку напівглухий і переляканий внаслідок контузій, нікого не підпускаючи до себе. Він став підгодовувати його, і з часом той звик до нього й навіть почав довіряти. Ще був кіт Патрон, який оселився біля їхніх позицій. Чоловік навіть хотів забрати його додому. Але не встиг. Юрій дуже любив тварин. Пригадую, як колись на одній з автозаправок до нього прибилася вівчарка і побігла слідом аж додому. Попри те, що у нас уже був пес, вирішили залишити її». Улюбленим заняттям Юрія була риболовля, тихе полювання й гори. Він обожнював годинами сидіти з вудкою на березі озера або річки, а коли осінь вкривала землю золотим листям, брав кошика й вирушав у ліс по гриби. А от гори були для нього особливим хобі. Там відчував справжню свободу й силу природи. Юрій любив з друзями, серед яких були виключно чоловіки, підійматися вище, де розкривалися краєвиди, від яких перехоплювало подих.

Обіцяв взяти Олену із собою, і додавав, що обов’язково буде «дівчача компанія». На жаль, мріям не судилося збутися.

«Після його загибелі пообіцяла сама собі піднятися у гори заради Юри», – говорить жінка й додає, що хлопці у пам’ять про нього встановили прапор на горі Гимба. Зі сльозами на очах Олена згадує щасливі роки, прожиті з чоловіком. Попри те, що значну частину життя проводив на заробітках, у них залишилося безліч теплих спогадів.

«Куди б не вибиралися, завжди були разом, – говорить вона. – Хіба що риболовля та збирання грибів, ну, і гори, залишалося його окремими улюбленими заняттями. Відтепер змушена йти по життю сама, без мого Юри, з яким прожила понад три десятиліття. Інколи чую від людей: “Тримайся”. А мені більш нічого й не лишається. Тримаюсь заради дітей, які, як і їхній батько, уміють долати труднощі й не здаватись. Я вірю, що Юрій поруч, у думках, спогадах, у вчинках синів, у любові, яка ніколи не зникне».

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• Героїчно загинув, прикриваючи своїх побратимів: воїну з Волині назавжди 28 років
• Загинув під час четвертого бойового виходу: Герой з Волині довгі місяці вважався зниклим безвісти
• Серце не витримало випробувань війни: історія полеглого спецпризначенця з Волині
• На Волині вручили ордени «За мужність»