Ветеран з Луцька втратив обидві ноги, але врятував тридцять побратимів

Історія мужнього воїна – розповів телеканал «Конкурент TV».

Андрій каже, що не вірив у початок повномасштабної війни.

У грудні перед війною він поїхав у Люблін, де зустрівся зі своїм товаришем – уже загиблим Миколою Мялковським, і хлопці говорили на тему можливої повномасштабної війни.

«Слухай, друже, я не вірю в цю війну, думаю, що росія пограє м’язами… і це все припиниться», – пригадує, як тоді казав Андрій.

У 2014-2025 роках Андрій служив у 14-ій «князівській» бригаді, а у 2022-му у перший же день вторгнення ворога приєднався до лав тероборони.

«Я вже на той час був сержантом, на посаді штаб-сержант групи розвідки. Штабна робота не моя була. Підійшов до мене командир батальйону і каже: «Давай ми з тебе зробимо офіцера»… Я колись давно хотів бути офіцером. Я подумав – класно буде, якщо я стану таким офіцером, про якого міряв я сам. Я хотів бути толковим класним командиром», - розповів чоловік.

Потім були 2 місяці курсів підготовки командира піхотного взводу в Латвії.

Після навчань Андрій поїхав до славнозвісного Серебрянського лісу вже молодшим лейтенантом, командиром піхотного взводу.

Після Серебрянського лісу – був Авдіїївський напрямок, де ветеран і отримав поранення.

«Ми міняли 115-ту бригаду. Я вже тоді був командиром роти і заходив перший з хлопцями… Я налагоджував логістику, озброєння – яке, куди… Ми виставилися, все було добре. Зліва від мене стояв 53-ій луцький батальйон, справа трохи позаду за мною моя 3 рота, по суті у мене правий фланг був відкритим. А зліва від 53-го батальйону стояв 51-ий. І 51-ий почав сипатися – почали вони заходити… Мені дзвонять по ватсапу, кажуть треба відходити, бо ми будемо в мішку. Я кажу: в мене поки наказу немає. Росіяни нас тиснули дуже сильно: 6-7 разів їхні сили переважали, і це тільки живої сили, не говорячи техніку, авіацію», – каже Андрій.

Коли ж хлопці отримали наказ від командування відходити, то почали поступово по кілька осіб відступати.

«Але мені ж треба було в цей час максимально тримати фронт… Мені це вдалося зробити. Я напевно старомодний трошки: офіцер має заходити на позицію першим і виходити крайнім. Я виходив крайнім. Все взірвав, знищив радіостанцію, старлінк, екофло. Я виходив і мені під ноги просто впало. Я не знаю, що це було. Не fpv-дрон, не міномет, не артилерія, не танк, бо я б тут не сидів би.

Коли йде поранення, то час просто так тягненться, тягнеться… Я отак просто падав зі своїх ще здорових ніг на спину… Права нога – бачу вже кістку, ліва нога – ну так, треба перемотувати спочатку праву. Я вже коли впав на спину, зрозумів, що у мене ніг нема. Я чітко знав – навіть якщо мене відвезуть, евакуюють, у мене ніг не буде», – пригадує воїн.

З турнікетами на обох ногах Андрій пробув майже 9 годин, при рекомендованих 1-2 години…

Пережив Андрій і 6-хвилинну клінічну смерть.

«Як сказав мені командир батальйону: «Ти зміг витягнути роту, та не зміг витягнути себе», – розповів ветеран.

Але лучанин впевнено каже: «Мені варто було віддати свої ноги, щоб врятувати 32 душі».

Як сприйняла поранення дружина, про шлях реабілітації та життя після війни – більше у відео.

Допомогти Андрієві у лікуванні тареабілітації ви можете за реквізитами:

• Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3A6ZTpiyr3 
• Номер картки банки 5375 4112 1339 0516
• Поповнити конверт через Приват24 https://www.privat24.ua/send/1p535 
• Номер картки конверта 5168752104451144
• Карта ПриватБанк 5168752092816548 Соломіна Руслана (якщо конверт не проходить, а моно ви не маєте)
• PayPal [email protected] 

Читайте також: 

• Від інструктора до командира танкового взводу: історія військового Ореста з 100-ї бригади
• 85-річна переселенка з Маріуполя разом із кішкою подолала тисячі кілометрів до Луцька: історія евакуації
• Віртуозний квартет гармашів і їхня «Богдана»: як артилерія «Сталевої сотки» знищує ворога