Млинці з листя бересту і липи: волинянка розповіла про голодомор

Мешканка селища Шацьк Ніна Верешко родом з Полтавщини, а саме з сім’ї тих, в кого на початку 30-х років минулого століття забирали харчі, худобу, кого вбивали голодом.

Про це пише Район.Шацьк з посиланням на газету «Новий погляд+».

«Мама розповідала, як цілими підводами везли з села на місцеве кладовище покійників, які вмерли мученицькою смертю. Їх просто скидали в яму і засипали землею. Я маленькою на власні очі бачила ті моторошні гігантські кагати на цвинтарі, де лежали сотні заморених голодом людей», – пригадує Ніна Григорівна.

Її мамі, Євдокії Григорівні, в 1932-у було 14 років. Дід (батько Євдокії) був хорошим господарем, будував млини, мав гроші. Совєти, коли прийшли в село, забрали в них млина, корову, всі продукти. Ретельно обстежили всі господарські споруди, шомполами проштрикнули кожен метр землі. Знайшли вузлика з квасолею на курнику, макітру з борошном на печі – саме за неї бабуся робила спроби боротися, тягнула до себе. Але посібник більшовицької влади таки видер її з рук. Корову-годувальницю забрали – начебто для колгоспу…

«Насправді ж один комуняка завів корівку не в колгосп, а до свого дядька. Після того вона ще з пів року втікала від нього до попередніх господарів, сумувала за ними», – озвучує спогади своєї матері Ніна Верешко.

Комуняцькі посіпаки тоді залишили для сім’ї бочечку квасу з буряками і вівцю, яка, на щастя, давала молоко. Та тварина і рятувала людей – її молоко розбавляли з водою і пили. А ще великою підтримкою для всіх стало дідове золото, яке він заробив на продажу млинів. Дід з ним ходив у Лубни, де за десятку завжди вимінював два вузлики: з борошном і крупами.

«Також пекли млинці з листя бересту і липи: спершу сушили його, потім переминали, додавали до нього висівок – і на вогонь. Розповідали, що з нашої родини ніхто не помер з голоду. Одна жінка з села ходила в ліс і збирала там равликів. Варила їх, їла, і так врятувалася від смерті… Але дуже багато люду не вижило в цей страшний час. Хлопчик Федько наївся зелених порічок і просто біля куща помер. Лежав там, поки собаки не відгризли йому голову… »– пригадує моторошні розповіді мами Ніна Григорівна.

Євдокія Мусієнко жила в Шацьку біля доньки 16 років. В День пам’яті жертв голодомору її як свідка геноциду часто запрошували взяти участь у поминальних заходах. В віці понад 90 років вона сідала на стілець посеред площі і починала тихо розповідати про те, що пережила, що бачила, як залишилася живою. Шачани, прабатьки яких не знали голоду, в такі моменти завмирали, ловили кожне слово очевидиці голодомору, намагаючись закарбувати в пам’яті уривки кадрів страшного злочину проти людяності, проти України.

...Осіннього вечора вогники в вікнах осель українців символізували скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів та одночасно віру в те, що подібне ніколи не повториться. Вірила в це і Євдокія Григорівна, яка нині вже відійшла в засвіти, вірить її донька, віримо ми всі. Нинішній всенародний опір російській агресії показує, що українці остаточно позбулися страхів, які насаджувалися тоталітарним режимом кремля не одне десятиліття.

Україну не зламати, вона була, є і завжди буде.