Надягли браслети-обереги і читали «Отче Наш»: переселенці з Херсона розповіли про життя в окупації та виїзд до Луцька

Як розповіла Суспільному херсонка Вікторія Власюк, на Волині приїхала з мамою Валентиною та сином Артемом у червні. Каже: виїхали заради дітей – сина і племінника.

«У мене такий дуже патріотичний племінник. Коли була окупація, то ми не могли навіть сказати, хто за Україну – люди пропадали і дуже часто. Я на роботі, він собі катається по місту, щось пише, прапори, які вони вішали, намагається зняти. Я кажу, ти доїздишся...» – каже жінка.

Коли ситуація в місті стала загострюватися, окупаційних військ ставало дедалі більше, сім'я Власюків прийняла рішення про евакуацію. Спершу – до Запоріжжя. Вікторія Власюк говорить: дорога була складною, однак проїхали кілометраж швидко завдяки перевізнику. Додає: лише згодом зрозуміли, що водій їхав через мінне поле.

«Ми бачили ці будинки розтрощені, плакали всю дорогу звісно. Бачили, що вони зробили з нашою Херсонщиною. Скільки там було бруду, як вони там насвинячили. Я там "рускіх" взагалі не бачила, якісь буряти... Коли ми приїхали до нашого блокпосту, там молоденькі хлопці, так хотіли їх всіх обійняти», – каже жінка.

У Луцьку сім’ю зустріла однокурсниця Валентини Власюк Любов, яка й запропонувала приїхати до Луцька. Тут, в педагогічному інституті пані Валентина навчалася 42 роки тому. Зі слів жінки, в окупації було надзвичайно важко морально.

«Я не можу вийти, дихати не можу! Вийти в магазин і бачити, як ті Z-ки їдуть, навантажені нашим добром... Проходить місяць, відключають українське телебачення, зв’язку нема, все гірше і гірше, все нагліють і нагліють. У нас колаборант такий, Сальдо, мерзота. Я дзвоню Любі, кажу: «Люба, я вже не можу це витримати», – додала жінка.

Прожила в окупації пів року Анастасія Будчик з п'ятирічним сином Богданом. У Херсоні хлопчик відвідував центр реабілітації, адже має діагноз "аутизм". Говорить: коли почали стріляти, знайомий відвіз у село під Херсоном.

«Збиралися в садочок, в той центр і почали стріляти. Було чути з балкона, наче поїзд їде, а ми живемо якраз в кінці Херсона, може кілометра два до Чорнобаївки. Подзвонив наш знайомий і забрав нас у село, під Херсоном недалеко, то ми сиділи там у підвалі, позамерзали», – зазначила жінка.

Зі слів Анастасії Будчик, хоча виїжджати було страшно і довго відкладали виїзд, все ж на евакуацію в Луцьк зважилися в серпні.

«Ми як посідали всі в маршрутку, то всім нам одягли такі нитки – червоний із зеленим, бо це вважають оберегом. Всі їхали, дуже переживали і читали "Отче Наш". Було страшно...» – говорить херсонка.

Після приїзду в Луцьк відчули себе вільними людьми, – говорить херсонка Вікторія Власюк. Її сім’я мріє про повернення додому, однак поки що на переїзд не зважується.

«Кожен день в нас як останній був. Я заздрю тим людям, які зі сталі, які там залишилися і дочекалися наших ЗСУ. Хочеться дуже додому, мені навіть сниться наш будинок, наше подвір’я. Страшно вертатися, бо вони все замінували, вишку зв’язку підірвали, все розтрощили», – додала переселенка.

Нині зв’язку із містом, зазначили херсонці Власюки та Будчики, ще немає.