«Нашого світу не існує»: у Луцьку презентували виставу про синдром уцілілого під час війни
В обласному центрі Волині поступово відновлюється театральне життя підлаштовуючись під реалії війни. Зокрема, 1 жовтня театр «ГаРмИдЕр» презентував виставу «Синдром уцілілого», яка розповідає про переживання українця, який 24 лютого прокинувся від звуків сирен повітряної тривоги та ракетних вибухів. І щодня вчиться жити з війною, думками про обстріляні міста, загиблих військових, полонених та вбитих цивільних.
За словами режисерки Руслани Порицької, після рішення відновити роботу театру, розпочали пошуки творів чи п'єс, які були б актуальними сьогодні та написані саме після 24 лютого.
«Першою була гра-читка з чудернацькою назвою «Чужесранка» сучасної авторки Ірини Феофанової. Ця трагіфарсова комедія порушувала тему внутрішньо переміщених осіб. Після цього зрозуміли, що рухаємось в потрібному напрямку і варто говорити про те, що болить вже, а не переосмислювати це після нашої перемоги. Так ми натрапили на твір драматурга та письменника Андрія Бондаренка, який відразу запав до душі.
Ми почали порівнювати його слова з пережитими станами наших акторів і зрозуміли, що будемо з ним працювати. У цій виставі грає два актори, хоча текст написаний від імені однієї особи. Але тут "Я - особистість" веде розмову зі своїм тілом. Йдеться про цей синдром уцілілого, і ту роздвоєність, а інколи й розтроєність персонажа. Коли ти одночасно перебуваєш у двох-трьох місцях. Коли ти умовно тут граєш виставу, а подумки ти з тими людьми, які вмирають під бомбами. Для нас було важливо поговорити про ось це подвійне існування і вміння його опановувати аби далі жити в новій якості, новому стані», - розповіла Руслана.
Режисерка зазначає, що попри всю складність матеріалу він є досить світлим і дає надію. Крім того, постановники одразу розуміли, що однією з найважливіших у цьому спектаклі буде розмова.
«Після вистави ми запросимо людей, які бажають залишитися на спілкування. Тут буде психологиня Світлана Сасюк, яка за потреби допомагатиме проговорити ситуації та можливо надасть поради. Раніше ми уже проводили щось подібне, і це було нереально.
Крім того, ми й надалі плануємо грати цю виставу, і уже попередньо маємо запрошення проїхатися Україною з нею. Хочеться вірити, що вона матиме хороше театральне та гастрольне життя, і знайде відгук в серцях глядачів», - ділиться Руслана Порицька.
Також вона зазначила, що усі кошти будуть спрямовані у волонтерський штаб «Ангар», який з 24 лютого допомагає нашим військовим, та спрямовані на розвиток простору «Культурне укриття»: «Таким чином люди можуть поєднати дві речі: і донатити для ЗСУ, що вони і так роблять, й подивитися виставу за ці кошти».
Андрій Бондаренко також поділився своїми враженнями про саме створення п'єси.
«У березні я написав п'єсу чи, точніше, драматичну поему, яка стала для мене ніби словесним згустком переживання того страшного часу зависання над безоднею. Я її написав буквально в трансі, беручи слова з чорної ями, а не зі своєї свідомості, як зазвичай. Це був якийсь такий стихійний, малоконтрольований зойк-маніфест нової української реальності», - зазначив Бондаренко.
Передати емоції та переживання твору вдалося акторам Вадиму Хаїнському та Павлу Порицькому. Вони на годину перенесли глядачів у потаємний світ людини з синдромом уцілілого.
Найемоційніші цитати з вистави
«Колись ми дивилися серіали, пили пиво і коньяк, сиділи допізна у кав'ярнях, купували паперові книжки, обіймалися, говорили, грали в карти, сміялися, танцювали під музику. Все це зникло одного сірого, холодного ранку зі звуком повітряної сирени... Так зникають світи, як сонце, яке зайшло на заході, і більше не зійшло на сході».
«Наше життя зараз - це кладовище усіх планів, бажань і прагнень, які були у нас до 24 лютого. Тепер ми живемо у світі, де наш світ більше не існує».
«Ліси, якими ми раніше мандрували, заміновані і понівечені танками. Мости, якими ми їздили до родичів, зруйновані. Родичі мертві або збожеволіли. Друзі сидять у полоні, або виїхали туди, куди ніколи не збиралися. Театри розбомблені. Актори стережуть блокпости з автоматами в руках... Це світ війни».
«В Маріуполі люди молилися, їхня весна - це життя під землею без тепла, їжі, води, смерті під бомбами, дні закопування трупів під під'їздами. Апокаліпсис триває, і мого світу уже немає. Як і немає відчуття, що я живу. Мене несе кудись невидимий вітер».
«Моє тіло слухняно сидить як дитина в безпеці й підвалі, між двома несучими стінами, тримаючи в руках рюкзак з документами. Воно налякано чекає, поки я повернуся з вогняних просторів весни».
«Ти просинаєшся вдосвіта від примарного звуку сирен, не відчуваєш смаку їжі, ти боїшся закрити очі, аби не побачити темряву, про яку я тобі розповідаю, аби ти, дороге моє тіло, не забуло, що треба... дихати. Бо я сам уже давно забув, 24 лютого я опинився там, де немає повітря, а небо було темним навіть вдень».
«Ми нічого не забудемо. Все і всіх. Ніколи. Пам'ятатимемо до мозолів і дірок, так, як пам'ятають ті, у кого немає нічого крім цієї пам'яті. Це пам'ять про крила, любов, відсутність жалю і пекучий біль. Це пам'ять про те, коли мертві були живими, а живі мертвими. Ця пам'ять тепер і є ми, нам доведеться збудувати новий світ, і буде нове небо. Ми будемо пам'ятати кожного вбитого, кожен зруйнований дім, знищену вулицю, застигле обличчя. Ми будемо... пити пиво і коньяк, обійматися, танцювати й слухати музику...».
Текст: Юлія АНТОНЮК
Фото: Ігор ДИНЯ