Навіки 40: на Волині похоронили загиблого офіцера Романа Дудика

Про це повідомляє видання Наш Край Медіа. 

У громаді оголосили триденну жалобу. Люди вийшли зустрічати свого Героя живим коридором уздовж дороги. Траурний кортеж зупинився в Доросинях біля меморіалу загиблим воїнам-землякам, де відбулася громадська панахида. Жителі громади, односельці, знайомі та незнайомі, стали на коліна, вшановуючи пам’ять полеглого Захисника.

Пташкою летіла з Італії на похорони сина мама і, затиснувши серце у кулак, мужньо стояла над труною своєї кровинки. Поруч були сестра Любов, бабуся та всі ті, для кого Роман був частинкою рідної домівки.

«Роман народився 27 квітня 1985 року. Навчався у луцькій школі №2, на зубного техніка в Луцькому медичному коледжі «Монада», а згодом здобув вищу освіту за спеціальністю економіста в ЛНТУ, - розповіла сестра Любов Яковчук.

- Але служити пішов не як медик. 8 жовтня 2023 року добровільно призвався до лав Збройних сил України (я дуже відмовляла), пройшов підготовку в Старичах, де у січні отримав офіцерське звання. Згодом служив у 68-й окремій єгерській бригаді, 3-му батальйоні, 19-й роті. У червні 2024 року був нагороджений Хрестом воїна-єгера І ступеня. Обіймав посаду командира кулеметного взводу, у його підпорядкуванні було 44 бійці. Відзначався відповідальністю за побратимів, завжди турбувався про людей, які довірені йому в бою.

Найбільше його хвилювало те, що хлопців не було ким замінити на позиціях. Він важко переживав кожну втрату й болісно думав, як повідомляти рідним про загиблих. Саме ці переживання з’їдали його зсередини. Ми з двійнят, тому були дуже близькими. Мені не раз присилав переписку з рідними і писав, що не знає, як повідомити про втрату. Може, тому мріяв продовжити навчання і стати військовим психологом.

Попри складні умови війни, зберігав людяність — опікувався тваринами, рятував собак і котів навіть на передовій.

27 квітня у нас був день народження, 40 років, і він приїхав у відпустку. Провели цей день всі разом в сімейному колі, також встиг на проводи усіх провідати, придбав машину і поїхав нею на фронт. Він відверто говорив, що гроші на війні радості не приносять, адже вони «зароблені на крові». Казав: навіть якби йому платили 300 тисяч на місяць, він би не пішов заради цього, бо воював не за гроші, а за побратимів і країну.

Багато разів був на нулі, бувало, більше 20 днів не виходив на зв’язок, в липні отримав контузію, перед відпусткою дивом теж лишився живим, хвалився, що подряпини як від кота є… Мама ніби щось відчувала, постійно молилась за нього, щоб не загинув від рук ворога…

27 серпня стало відомо про його загибель у місті Павлоград — серце не витримало важких навантажень та постійних переживань за долю побратимів.

Дітей не мав, одруженим не був, уже в Павлограді мав дівчину Марію, з якою планував сім’ю. Проживав у Луцьку, а прописаний був в селі Раймісто. Він завжди гордився, що є таке село у нас з такою назвою...»

Згодом кортеж рушив у село Немир до храму, а далі — в Раймісто, до рідного дому бабусі Романа (у цьому селі він часто проводив найкращі дні дитинства). Там на нього чекали рідні, друзі, побратими та жителі села, які прийшли провести свого земляка в останню дорогу.

Поховали Героя на місцевому кладовищі під звуки Державного Гімну та постріли військового салюту.

Сльози, біль і гордість переплелися того дня в серцях кожного, хто прийшов попрощатися. Бо такі, як Роман, — це символ незламності українського народу. Він назавжди залишиться прикладом мужності, відповідальності та любові до людей і Батьківщини. Вічна пам’ять і слава Герою!

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині захисника. Вічна шана і слава Герою!