Рік тому одружився і мріяв про спільне майбутнє з коханою: на Волині поховали захисника Руслана Романюка

Біля пам’ятного знаку Борцям за волю та незалежність України відслужили громадську панахиду, - пише Рожищенська громада. 

Чимало людей вийшли на вулиці, аби віддати шану померлому воїну. Коридор шани, живі квіти, схилені голови.. Усі – від малого до старого – ставали на коліна, коли траурна процесія їхала вулицями Рожища.

Руслан був активним будівничим храму у своєму селі Берегове, завжди приходив на допомогу, нікому не відмовляв. 

Людина, яка віддала себе іншим

Руслан Романюк народився і виріс у Рожищі, навчався тут у школі, а згодом разом із родиною переїхав у Берегове. 

Майже два роки Руслан боронив Україну у складі 42-ї бригади, служив на Донецькому та Харківському напрямках. Двічі був поранений. Після важкого поранення в руку йому встановили металеву пластину в ділянці ключичного суглоба. Попри біль і тривале лікування, він знову повернувся на фронт - продовжив боронити країну на Куп’янському напрямку. Та війна не відпустила… Вона підірвала його здоров’я, і 7 жовтня серце захисника зупинилося.

Хоча попереду було стільки планів… Рік тому він одружився з коханою жінкою Тамарою. Вони мріяли про спільне майбутнє, про дім та спокій. Але доля вирішила інакше.

«Він не ховався, не вагався. Принесли повістку – вийшов, розписався й пішов. Такий був наш син», – зі сльозами згадує батько, Анатолій Романюк.До слова, менший брат Руслана Вадим також боронив рідну землю. У 2014-2015 роках він був серед тих, кого нарекли «кіборгами» за героїчний захист Донецького аеропорту.

Квітами встелений шлях Героя – від дому до вічності

Останню дорогу до рідного дому воїна встелили живими квітами. У Переспі школярі разом із наставниками стояли обабіч дороги - у руках синьо-жовті прапори, на очах сльози. Вони мовчки схиляли голови, коли повз проїжджав кортеж із тілом Героя.

У рідному Береговому Руслана зустрічали рідні, друзі, побратими – з болем у серці й безмежною шаною до того, хто став на захист від ворога.

Востаннє Руслана занесли до дому. Того самого дому, біля якого він любив працювати, де все пам’ятало його руки й добру усмішку. Мати Марія не відпускала домовину, торкалася її руками, ніби хотіла ще раз відчути сина – живого, рідного, свого.

У Петропавліському храмі ПЦУ, який він допомагав будувати, відслужили чин похорону. Після молитви траурна процесія рушила до сільського кладовища. Цього дня важкі, сумні хмари не сходили з неба… А коли священник закликав востаннє попрощатися з воїном, крізь сіру млу раптом прорвалося сонячне проміння. Здавалося, то сама душа Руслана прощалася з усіма – лагідно, тепло, як завжди за життя.

Прапор України, яким була покрита домовина, військові урочисто передали дружині воїна Тамарі.

Спи спокійно, Герою. Пам'ять про тебе – назавжди в серцях людей, які тебе знали й тих, кого ти захищав. Герої не вмирають. Вони живуть – у нашій вірі, у наших сльозах і в кожному промінні сонця, що проривається крізь темряву.

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині Героя! Світла пам'ять захиснику!